Звуки му

Звуки му

Сергій Жадан / Фото: ТСН.ua

Існує не так багато речей, котрі визначають нашу індивідуальність, формують наш характер та наше ставлення до всього, що нас оточує. Музика, яку ми слухаємо, належить саме до таких речей.

Мій дядя – старий меломан. Скільки його пам’ятаю – він колекціонує рок-н-рол. Спочатку на бобінах, потім, у вісімдесятих, на платівках, потім знову на котушках, потім, у дев’яностих, на дисках, потім – лише на фірмових дисках. Відповідно, колекція в нього невичерпна. В основному це музика 60—70-х. Рок-н-рол для нього закінчився десь на «Sex Pistols». Нову хвилю він не слухає, не кажучи вже про гранж чи хард-кор. Зате старанно й ретельно визбирує найновіші записи своїх старих кумирів. Говорячи про вічний меломанський поділ на фанатів «Beatles» та фанатів «Stones», він пристає на бік останніх. Хоча «Бітлз» у нього, ясна річ, теж є весь, у найрізноманітніших збірках та виданнях.

Музика складає основне тло його життя. Він її слухає завжди. Він навіть новини по телевізору так дивиться – вмикає ящик, одягає навушники з «Зеппелінами», і врубає на повну. Їх ціла банда таких старих хіпарів – збираються по вихідних на «брехайлівці», обмінюються новинками, замовляють із Москви та Німеччини ексклюзив. Вітчизняну музику не слухають (ну, якщо вони «Секс Пістолз» не слухають – яка може бути вітчизняна музика). Раніше до них регулярно приходили покійні Коротков та Сер. Мені навіть здається, що там збираються найцікавіші мешканці міста Харкова. Такі собі старі музичні нонконформісти, які вже давно нікому нічого не хочуть довести, оскільки все для себе з’ясували раз і назавжди. А якщо ти все для себе з’ясував, ну то яка тобі різниця, що народ слухає на площі під час халявних губернаторських концертів.

Він, власне, і примусив мене свого часу збирати власну колекцію. Просто закидав мені спочатку бобіни, потім платівки. Закидав регулярно, тож я просто змушений був чимось усе це поповнювати, щось записувати-переписувати, чимось обмінюватись. Із платівками взагалі була окрема історія – радянські диски, виробництва фірми «Мелодія», дядя купував у великих кількостях, прослуховував двічі або тричі, й віддавав мені. Оскільки, на його думку, далі їх слухати було неможливо. В мене таким чином збиралась дуже дивна колекція. Пам’ятаю в якийсь момент я був щасливим володарем п’яти однакових примірників бітлівського «Вечора важкого дня». В дев’яності він переписав мені купу психоделіки – диски, які в Харкові були, мабуть, лише в них, чуваків із брехайлівки. Хоча я, за великим рахунком, сподівань не виправдав – слухаю що попало, качаю музику з мережі, одним словом – куди мені до них.

Десь у глибині душі, десь глибоко-глибоко, я їм завжди заздрив. Мені особисто ніколи не ставало терпіння та бажання по-справжньому зануритись у свою музику, колекціонувати її, визбирувати, обмінюватись нею, добирати позиції, яких бракує, обмежувати себе форматом та дискографією, загалом – ніколи не ставало бажання та вміння ставитись до музики як до чогось життєво необхідного. Навіть захопившись на якийсь час, після чергових відвідин свого дяді, збиранням повної дискографії яких-небудь «Canned Heat», я все-одно швидко обламувався й слухав усе, що траплялось під руку, в розумних межах, звісно. Мені бракувало їхньої затятості та їхнього нонконформізму. Саме тому й ставився до них завжди з повагою та подивуванням. В цьому світі, при наших радіоефірах, потрібно мати неабияку витримку та почуття власної гідності, аби слухати свою музику, ігноруючи зовнішні шуми. Вони, ці меломани, нагадують старих шукачів золота – їм навіть і не йдеться вже про прибуток, їм ідеться про абсолютну самодостатність того, що вони шукають, так би мовити про вічні цінності, котрі не втратять своєї вартості, що б там не робилося на біржах. Існує не так багато речей, котрі визначають нашу індивідуальність, формують наш характер та наше ставлення до всього, що нас оточує. Музика, яку ми слухаємо, належить саме до таких речей. Вона як шкіра – відразу видає твоє коріння, як ти його не приховуй. І якщо нас будуть колись судити, то справді – за нашими вчинками і за музикою, яку ми слухали. В цьому випадку меломани мають непогану фору.

Ось, скажімо, є в Берні такий літературний продюсер Ганс Рупрехт – людина, яка справді дуже любить літературу. А крім літератури він ще колекціонує музику. В нього якась неймовірна колекція платівок, серед них є зовсім унікальні, скажімо, піратські записи Гендрікса з його європейських гастролів. Коли потрапляєш до Ганса додому, він обов’язково влаштовує гучні й неконтрольовані прослуховування, намагаючись, як кожен справжній меломан, показати все найкраще, що в нього є. Кожного разу це закінчується десь під ранок тим, що ти перестаєш розрізняти звуки та назви виконавців, і все це зливається у велику музику вогню та темряви, яка потім довго гуляє твоєю черепною коробкою. Мабуть, саме так і потрібно слухати музику – на повній гучності, гарній апаратурі та з людьми, яким ця музика подобається. Вчора все це знову повторилось. Ми з Юрком сиділи й чекали, коли Ганс почне свої сети. Відчувши загальний настрій, Ганс почав витягати десятки улюблених записів. Врубав концертник «Led Zeppelin». Гітара відразу ж забила кімнатний простір, від чого стало особливо добре. Ми сиділи й продовжували розмову, намагаючись перекричати музику. Перекричати яку в принципі неможливо.

________________________________________________________________________________________________

Сергій Жадан
Читайте також:

Ще може бути тепло

Вересень здатен підтримувати якийсь час наші ілюзії, наше відчуття зануреності в спокій та тепло. Вересневі ранки ще зовсім по-літньому свіжі, хоча вечори вже по-осінньому прохолодні й прогірклі

Повʼязані теми:

Наступна публікація