Історії дітей, які вже ніколи не виростуть: в Інституті нацпам'яті розповіли про жертв окупантів (фото)
4 червня в Україні вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок російської агресії.
- Автор публікації
-
© Facebook/Антон Геращенко
День пам’яті встановила Верховна Рада України у 2021 році. Дата 4 червня обрана не випадково – цього дня у світі відзначають Міжнародний день дітей – безневинних жертв агресії.
В Українському інституті національної пам'яті розповіли про трагедії, які принесла війна Росії проти України.
Від 2014 року, як зазначається у постанові ВРУ щодо пам’ятної дати, у Луганській і Донецькій областях через збройну агресії РФ та інші дії держави-агресора загинули щонайменше 240 дітей. А за 100 днів повномасштабної війни Росії проти України жертвами агресивної політики Кремля та воєнних злочинів російської армії стала щонайменше 261 дитина. Ще 465 дітей постраждали.
Історії дітей, які вже ніколи не виростуть
Ростислав
Ростислав із Києва мріяв, коли виросте, придбати собі машину BMW, любив ходити в МакДональдс, збирати лего і грати з друзями у футбол. Через війну, розв’язану Росією, його мрії так і не здійсняться…
В останній день зими родина була в одному з сіл Бучанського району. Вони думали, що в селі врятуватися буде легше. Проте опинилися під окупацією. Окупанти на очах у рідних випустили у 13-річного хлопця снаряд довжиною 16 см та не лишили йому жодних шансів на життя, яке Ростислав дуже любив.
“Уві сні дякую, що приходить мій синочок. Розповідає мені, як він там. – Ділиться мама хлопчика Марина Пічкур. – Я хоч уві сні можу його обійняти і поцілувати. Нещодавно наснилося, що він плаче і каже: “Мама, я за тобою дуже сумую”. Я теж плачу і кажу: “Синочку, я ще трохи поживу і обов'язково прийду до тебе. Він сказав: “Добре, мамо”.
Марина розповідає, що Ростислав був золотою дитиною, добре вчився, любив студіювати німецьку та українську мови, у грудні захистив червоний пояс з Тхеквондо, збирав машинки Hot Wheels та мріяв про братика. Коли російський снаряд забрав життя у її сина, Марина Пічкур була на 6-му місяці вагітності.
Поховали Ростислава у Хмельницькій області після того, як сапери забрали снаряд з його тіла.
Кирило
Кирило з Маріуполя у півтора року найбільше за все любив свою маму. Він уже казав слово “мама”, чітко вимовляв склади і взагалі був розвиненим, веселим і жвавим малюком.
Марина Яцко, мама хлопчика, заміняла сину і тата, адже з чоловіком вони розлучились ще перед народженням дитини, і він не бачив свого сина. На жаль, вже не побачить, хіба на телефоні у Марини збереглись фото і відео, які жінка не хоче видаляти.
4 березня у Маріуполі обстрілювали житлові будинки.
“Ми були в квартирі на окраїні міста. Пам’ятаю, що почула дуже різкий звук, схожий на грім, побачила спалах, і мене відкинуло на підлогу ударною хвилею. Снаряд поцілив у наш будинок. Секунд 10 я нічого не бачила і не чула, лежала на підлозі. А коли опритомніла – побачила, що мій хлопчик лежить на підлозі і плаче, а під ним калюжа крові. Ми відразу ж взяли його на руки, я замотала голову бинтом, вибігли в коридор і побігли до машини мого хлопця, вона була під під’їздом. Ми доїхали під обстрілами в найближчу лікарню за 3 хвилини. Нас відразу прийняли до реанімації. Я чекала під палатою цілу годину, це була вічність… Потім вийшла лікар і сказала, що в мого хлопчика смертельне поранення в голову уламком від снаряда, і його було неможливо врятувати…” – згадує мама.
Хлопчика не віддали мамі, згодом поховали у братській могилі у рідному Маріуполі.
Софія
Софійка з Херсона в свої 6 років дуже любила казки та вже навіть навчилась читати. Усі навколо захоплювались батьками дівчинки та її вихованням. А вона тим часом чекала на свого братика, здобувала перемоги на танцювальних конкурсах з Hip-hop у Херсоні, Одесі та Києві і казала:
“Як братик виросте, я танцюватиму з ним”.
Але 24 лютого війна прийшла в їхнє місто, і разом із Софійкою російські окупанти вбили її маму, дідуся, бабусю та, щоб братик не кричав, окупанти випустили кулю у півторамісячне дитя:
“О 17:13 я подзвонив мамі і почув, як їх вбивають, – згадує трагічні події рідний дядько Софійки Денис. – Я чув, як влучили в мою племінницю, Софію. Моя мама почала кричати: “Це ж дитина, що ви робите!”. Чув, як було три автоматні черги і вбивали батьків, братову дружину. Маленький Іван кричав, плакав. Потім почув постріл – і малий замовчав. У момент, коли слухав, як вбивають моїх, я розумів, що нічого вдіяти не можу”.
Батько Софійки Олег розповідає, що аж через годину після злочину, рідних допустили до місця трагедії:
“Дітей забрав тесть, коли вони ще подавали ознаки життя, і повіз їх до лікарні, де в реанімації вони померли”.
А Софійка, як і всі дівчатка, любила гратися ляльками LOL та носити сукні. Обожнювала макарони, борщ зі сметаною та жувальні цукерки. Мала неймовірну кількість друзів, адже легко знаходила підхід до людей, з нею дружили усі і на танцях, і в селі, і в дитячому садочку.
Поховали дівчинку разом з її рідними у Новій Каховці.
Іван
© Український інститут національної пам’яті
Маленькому херсонцю Івану було півтора місяці, але на його народження чекали дуже довго батьки, а ще більше – рідна сестричка Софійка, яка й вирішила, що його зватимуть саме Іваном.
Софійка не могла натішитись своїм братиком, дуже його любила і казала, як Іванко виросте – буде з нею танцювати і виборювати призові місця на конкурсах.
Але 24 лютого, коли родина рятувалась із Нової Каховки та шукала прихистку, російські вбивці пустили кулю в півторамісячне дитя, яке плакало від страху. Перед тим, як вбити Іванка, вони розстріляли всю його родину, що була в одному автомобілі, – маму, бабусю з дідусем та сестричку Софійку.
Через годину після злочину, до місця трагедії допустили другого дідуся, який забрав двох дітей і відвіз до лікарні. Проте марно. Поранення були не сумісні з життям, і малеча померла в реанімації.
Поховали немовля в одній домовині з мамою Іриною, поруч із сестрою Софійкою, дідусем Олегом і бабусею Анною у Новій Каховці.
Нагадаємо, наймолодшим жертвам російської агресії було 23 дні, 1,5 та 3 місяці.
Читайте також: