"Такий викид адреналіну, що ти не помічаєш трупи": боєць Нацгвардії пригадав вихід з Дебальцева

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Журналіст телеканалу "2+2" Дмитро Мороз у річницю боїв за Дебальцеве поспілкувався з бійцем, якому вдалося подолати "котел гідності".

Різноманітних інтерв’ю про участь української армії в боях за Дебальцеве оприлюднено безліч. З цих текстів ми маємо майже повну картину того, що відбулося в тому пеклі 5 років тому. Серед них багато таких текстів написав в сюжетах чи інших формах і я. Але днями на фронті, вже 5 років потому, я записав ще одне таке інтерв’ю з бійцем Вадимом Гришаком, який на початку 2015 служив в Нацгвардії. Вадим служить і донині, але вже в ЗСУ, і в перерві між боями під Горлівкою він розповів багато справді цікавих деталей свого короткого перебування в оточеному місті. Лише кілька днів, проте вони здалися йому вічністю. Я не хотів би робити ще одне інтерв’ю, яке загубиться серед безлічі інших, на кшталт закриття гештальту - але цим текстом не поділитися я точно не міг. Справа в тому, що в цій людині мою увагу привернуло… нє, не так: мене вразило те, що він це говорить так, ніби щойно вийшов з того котла на разбитому УРАЛі, а я стою з ним на перехресті біля Луганського і записую все це на мікрофон.

Не знаю, можливо, все це я сприймаю аж надто живо - можливо, але це не мій переказ, не моя інтерпретація почутого. На щастя, нині є такі дива техніки, як відеокамери, тож декілька частин цього інтерв’ю ви зможете побачити самі. Це настільки емоційний переказ, що у мене склалося враження, що Вадим і досі там, в Дебальцеві. Єдине, про що я шкодую - що не поговорив з ним більше, бо кожна літера про ті події - нині не просто друкований знак, це документ, який свідчить про злочини сусідньої країни проти нас, проти українського народу. Читайте, дивіться, судити Вам!

Дебальцеве
ТСН

Наказ

Нас підняли 13-го числа (січень 2015 р.) за тривогою вночі у Харкові. Сказали, що нібито в оперативний резерв до Слов'янська, але всі розуміли, тому що тоді по телевізору говорили лише про Дебальцеве, і всі розуміли - якщо вночі... Коли ми заїхали вже в село Луганське, ми мали були йти цією трасою, яку прострілювали з Логвинова. І нам дуже пощастило, що нас зупинив якийсь розвідник і сказав, що перед нами колону розбомбили. Багато тоді відмовилися їхати. Розуміли, що їдемо в кільце. Офіцери відмовлялися. Нехай ми мобілізовані, патріоти, звісно, - але страх також, і розуміння, що ти загинеш... Відмовлялися багато. Ми потім перечекали до ночі, і нас через Миронівське манівцями завезли в Дебальцеве.

Ніч переночували десь на блокпосту перед містом і поїхали на вокзал. Зайняли тоді вокзал. Коли ми заїжджали, мене вразила архітектурна будова вокзалу. Здавався замком, але коли ми йшли звідти, там уже були руїни.

Опівночі проти 15-го числа чекали. Всі думали, що буде перемир'я. Чекали, що ж буде в Мінську. Атож, затишшя було півгодини - і потім, як ніколи, арта запрацювала ще лютіше. І тоді ми всі зрозуміли, що жодного перемир'я не буде.

15-го вранці ми пішли на зачистку. Під цими залізничними шляхами був тунель, ми від вокзалу трохи проїхали. Приєдналися до групи бійців зі 128-ї бригади і ще з якихось підрозділів. Вони пішли вперед, до тунелю, і їх там підірвали. Ми зупинилися перед тунелями, чекали. Під'їхали з "Хреста" (назва блокпосту - ред.) танчики, проїхали в тунель, розіпхали ці машини підбиті. Трошки постріляли, але до міста не пішли. Міські умови не дозволяють танкам працювати, адже їх можуть підбити з кожного вікна.

Ніч настала, нам сказали охороняти танки. Рух припинився. Темрява. Тоді був січень - не такий, як сьогодні, тоді був вітер, мороз. Дивимося: ангар. Зайшли погрітися і за десять хвилин по цим танках вдарили "Гради". Ми з воріт цього ангара тільки й побачили залпи та спалахи. Коли "Гради" працюють - не чути виходів, тільки "фу-фу-фу-фу", цей шурхіт. Пощастило, що з танчиків тільки одному пробило бак: шкоди не заподіяли, але якби ми стояли ближче до машин... Нас там було багато. Це якийсь щасливий випадок. І таких моментів було безліч.

Повернулися ми після цієї зачистки вночі знову на вокзал, піднялися на горішні поверхи, де були такі собі "ВІП-точки". Перед тим наказ надійшов: з верхніх поверхів усім спуститися. Проте ми цього наказу не чули, вночі піднялися, переночували, а під ранок на наш вокзал знову навели "Гради". Винесло кімнату праворуч, ліворуч рознесло сходи, а посередині - ми. Розумієш, що ти ходив під Богом, тобто від тебе твоя доля просто не залежить. Якийсь фарт.

Коли ми з вокзалу відійшли на "Хрест" (бо сєпари підбиралися все ближче), нас вивели його прикривати. І теж: вивели, не сказали артилерії, і вийшло, що й спереду наші стріляють, і ззаду по нас теж свої стріляли. Але цього, звісно, ви не покажете. Міномети накрили нас, а ми – Нацгвардію аж до 128-ї. Хаос. Пощастило, що коли свої гатили, там були лише трьохсоті. Як воно там називається? «Дружній вогонь»?

Коли ми відступили від вокзалу вночі, арта працювала. І тут надходить наказ повертатися на вокзал. Нібито там залишилася наша група розвідників, хоча ми знали, що розвідники виходили слідом за нами. Вже минуло півтори доби, вже розуміли: ось вони, наближаються. Але дякувати Богові, що працювала ворожа арта: ми перечікували цей час. Всі офіцери розуміли, що це безглуздий наказ. О 2-й ночі арта замовкає, встає хтось із 128-ї і каже: "Ми йдемо! Ви як хочете, хлопці, у нас наказ виходити!". А перед цим ми бачили, що відійшла колона наших з Вуглегірська. Наш капітан почав з'ясовувати наказ, уточнювати, а підполковник, що його давав, кудись подівся вже. Коротше, ми приєдналися до цієї колоні, яка йшла з Вуглегірська. У нас тоді ще МАЗ був - без зчеплення, щоправда. Розірвало зчеплення, але повага водієві, що він зміг їхати на цій машині.

Вихід

О другій ночі колона збиралася. Ми напхалися в цю машину, наче консерви. А до того арта працювала. Вся ця машина, наш МАЗ - немов решето. Ми сидимо в ньому та розуміємо, що обстріл може поновитися, і тоді нас накриє. Всі пів години цього простою ми нервували, чорт забирай.

Врешті наша колона таки виїхала. То туди заїдемо - засідка, розворот; то в інше місце. А це все вночі. О 5-й ранку, коли вже розвиднілося, дивлюся - за нами їде танчик наш, "беха" (БМП-2) з людьми у спорядженні. Аж бачу - із "зеленки" взвод вистрибує з білими пов'язками (білі пов'язки носять проросійські бойовики та кадрові російські військовослужбовці - ред). Ми прийняли бій, наш водій відразу звернув у поле. Проїхали 100 метрів, аж тут наш МАЗ сів. Кинули його. Чуємо - бій прийняли інші хлопці. Дивимося: наша колона, обабіч ще одна. Ми туди теж як консерви набилися. Їдемо далі дорогою - знову сєпари нас зустріли, дідько! Продумано. Ту дорогу, якою ми заходили спершу, вони тепер перекрили. Такий собі прохід: праворуч - яр, ліворуч - поле. Нас у цю шпарину пропустили, попереду влаштували засідку і почали через яр по нас із кулемета гатити. Водія відразу вбило. Знову хаос, доки цей борт відчинили. Всі: "Ай!", "Ой!", комусь там кудись влучило, хтось зістрибнув, забарився - бух! - і як мішок донизу.

Я у сніг через нього стрибаю, Андрюха, мій друг, взагалі скотився як міг. Скотився і впав. Один із солдатів зістрибнув і стоїть. Не знаю, чи ступор зловив, чи щось іще, напевно. Всі почали стріляти. Черги. Хтось кричить: «Годі!».

Відео Боєць Нацгвардії пригадав, як з побратимами виходив з Дебальцевого

Журналіст «Спецкору»  поспілкувався з Вадимом Гришаком, який продовжує службу і досі і в перерві між боями під Горлівкою він розповів багато цікавих деталей свого короткого перебування в оточеному місті.

Боєць Нацгвардії пригадав, як з побратимами виходив з Дебальцевого

"Беха", що їхала попереду, розвернулася. Під'їжджає, розгрібає все це скупчення машин. Ми знову відступаємо. Дивлюся: наша колона розвертається. Ми за ними. Йде якийсь "УРАЛ" з бортами, порожній - водій другого "УРАЛу" загинув.

Єдине - річечку важко переїжджали. Там і "четвірка" наша застрягла, її підірвали. Такий феєрверк був з машини. Наш водій "УРАЛу" з розгону в цю річечку рушив - колесо луснуло. Пам'ятаєте відео, де машина без колеса заїжджає? Я в ній їхав на одному ободі аж до Бахмута. І це добре, що був лютий мороз, що земля була як бетон. Тому що так би були жахливі наслідки, навіть було б, напевно, як в Іловайську.

Як у кіно

Дивишся на це все і якось повз себе пропускаєш. Грубо, звісно, але ось зараз згадую так, ніби це все не зі мною було. Розумієте, у тебе такий викид адреналіну, що ти не помічаєш трупи в машині. Це вже в Артемівську я вийшов - рука тремтіла. Розумієш, що це почуття самозбереження: ти просто не мав часу, аби на все це відволікатися. А потім прокрутив усе в голові, коли скінчилося. І навіть коли в Дебальцеве заходив, то подумав: як у кіно, як у Сталінграді. Навіть не хочу згадувати. Скажу тільки, що не згоден, коли цей відхід називають «плановим». Ухвалювалося все на середньому рівні офіцерського складу.

Залиште свій коментар

Вибір редакції