Українці і американці однаково розуміють слово "свобода" - Зеленський звернувся до спільноти Стенфордського університету

Дата публікації
Перегляди
23к
Час на прочитання
8 хв
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Українці і американці однаково розуміють слово "свобода" - Зеленський звернувся до спільноти Стенфордського університету

Фото: Офіс президента України

Кожному і кожній, хто навчається в Стенфорді, однаково добре знайоме запитання: what matters most to you and why? Щоб навчатись там, потрібно написати ессе у відповідь на це запитання. Президент України розказав студентам, що для нього найважливіше і чому.

Президент України Володимир Зеленський виступив перед спільнотою Стенфордського університету. Він зауважив, що  українці і американці стали значно ближче: вони однаково розуміють слово "свобода".

Президент зауважив, що кожному і кожній, хто навчається в Стенфорді, однаково добре знайоме запитання: what matters most to you and why? (що для вас найважливіше і чому? – ред.). Щоб навчатись в цьому університеті, потрібно написати ессе у відповідь на це запитання. Зеленський у свою чергу розповів, що найважливіше для нього:

  • Зброя, яка дозволить подолати технічну і кількісну перевагу російської армії.
  • Санкції, які дозволять зупинити потік грошей на російський терор.
  • Фінанси, які дозволять Україні зберігати соціальну нормальність, поки триває війна.
  • Блокування і конфіскація усіх російських активів, які є в іноземних юрисдикціях і які мають бути направлені на відбудову усього, що зруйнувала ця російська армія.
  • Справедливий трибунал проти усіх воєнних злочинців, які убивали, катували, ґвалтували і депортували наших громадян.
  • Оновлена дієва архітектура безпеки, яка не допустить таких нових воєн у світі.
  • І обовʼязково – повне відновлення звичайного мирного життя в Україні.

Повний текст промови Володимир Зеленського

Шановні пані та панове,

дорогі друзі!

Це дійсно честь вдруге звертатися до вашої спільноти – спільноти Стенфордського університету – до студентів, до викладачів, до усіх американців, до всіх американок, які хвилюються за Україну і співпереживають нашій боротьбі за свободу.

Я вдячний вам за вашу зацікавленість і за таку кількість щирих небайдужих світлих поглядів, яку я бачу зараз, бачу сьогодні. Я бачу перед собою людей, саме людей, які не в бронежилетах, які не у касках і ви не перебуваєте у бомбосховищах. Серед вас немає поранених ворожими обстрілами. Я дуже радий. Радий за вас. І цю нашу зустріч не зможе перервати сигнал повітряної тривоги, бо Каліфорнії не загрожують російські ракети. Але, на жаль, в Україні не так.

Від вересня минулого року, коли я вперше був у Стенфорді під час візиту до Сполучених Штатів, дуже багато змінилося. Але з іншого боку – і дуже багато залишилось таким, як раніше.

Як я тоді і казав, Україна – це країна, де можливо все. Так і було. Але тепер усьому світу відомо, що в Україні можливо навіть те, про що інші багато років просто боялись подумати.

Україна – це країна, яка знищила міф про надзвичайну потужність російської армії. Армії, яка нібито за кілька днів могла би завоювати усіх, кого хоче. Але Україна – це країна, в якій російська армія продовжує вести війну, яку не хоче закінчувати. Зараз Росія намагається окупувати всю державу. Але ми відчуваємо в собі достатньо сил, щоб думати про майбутнє України, яка є і буде відкритою для світу.

Між вереснем минулого року і травнем цього року наше суспільство пережило стільки, що я не побажав би жодному іншому народу. І нам ще належить пройти новий шлях від травня цього року і, скажімо, до нового вересня.

Я знаю, що цей шлях буде дуже складним. Дуже болісним. Це буде шлях, на якому молоді люди будуть дивитись не на викладачів в університетах і не на своїх друзів з мирного життя, як це робите ви. А на побратимів в окопах. І на ворогів, яких видно в приціл чи на відео з безпілотника розвідки. Але я знаю також, що для України на цьому шляху обов'язково настане етап, за яким почнеться – мир.

Зараз я використовую слова, які кожен і кожна з вас читають і чують дуже часто у засобах масової інформації, в книгах. "Боротьба за свободу", "міф", "російська армія", "війна", "пережили", "окопи", "шлях", "мир". Кожне з цих слів нібито одразу зрозуміле. Але чи всю їхню глибину ви відчуваєте зараз?

Вчора російські війська знову обстріляли найбільше місто сходу нашої країни – Харків. З реактивної артилерії і спеціальних гармат, які називаються "Піон". Це важка артилерія – великої дальності і міцності. Ось з цієї зброї російська армія обстріляла вчора звичайні житлові квартали Харкова. Просто будинки. Там не було жодного військового обʼєкту.

Внаслідок цього та інших обстрілів за вчорашній день в Харкові були вбиті 9 людей. Мирні мешканці. Під обстріл потрапила і родина з маленькою дитиною, їй було 5 місяців. Батько загинув. Дитина загинула. Мати важко поранена.

Ми отримуємо такі чи схожі повідомлення вже 93 дні від 24 лютого і 8 років з 2014 року. Ось так в Україні.

Кожному і кожній, хто навчається в Стенфорді, однаково добре знайоме запитання: what matters most to you and why? Щоб навчатись у вашому університеті, потрібно написати ессе у відповідь на нього, на це запитання.

І я впевнений, що за роки існування Стенфорду було написано дуже багато блискучих ессе. І я впевнений, що і за останні 8 років було багато блискучих студентів і студенток вашого університету. Мабуть, серед них були й ті, хто пережив війну. І їхні відповіді на це запитання – what matters most to you and why – напевно суттєво відрізнялися від відповідей тих, кому пощастило жити у мирі.

І зараз я кажу не про якість тексту. Я кажу про глибину відчуття слів. Конкретною людиною.

Після початку повномасштабної війни ми в Україні проводимо особливу церемонію нагородження наших захисників і захисниць. Тих, хто відзначився найбільше. І кому присвоєне звання Герой України. Як особливу пошану, саме у тій залі президентської резиденції, де зазвичай зустрічали найвищих посадових осіб іноземних держав, які прибували в Україну з візитом, – президентів і голів урядів, – я сьогодні вручаю Героям України орден "Золота зірка". Або віддаю орден рідним Героя, якщо це звання присвоєне посмертно.

Нещодавно був нагороджений один з наших льотчиків. Пілот бойової авіації. Один з найкращих. Він загинув в боях за Україну. Коли я віддавав його "Золоту зірку" його дружині, я сказав їй слова співчуття. Співчуття, що він пішов з життя. І у неї на очах виступили сльози. Вона відповіла, що він не пішов. Що він 30 років був у небі. І зараз – залишився у небі. І у мене виступили сльози. Я відчув, що смерть не підкорила цих людей, цю родину. Він залишився у небі. Він для неї живий. І так буде завжди в цій родині.

І всі ці слова: "небо", "життя", "смерть", "Герой" – для нього, для неї, для мене, для вас – вони різні.  Своєю глибиною. Хоча ці слова звучать однаково для нас з вами. І ось ця глибина, ось ця дистанція у відчуттях – вона, насправді, сьогодні важить дуже багато. Вона пояснює, наприклад, те, чому ми і зараз, на 93-й день війни, змушені говорити про посилення санкцій проти Росії, яке буде достатнім, щоб ця держава нарешті почала реально шукати мир, хоча б думати про нього. Вона пояснює, чому так іноді довго і складно нам домовлятися з партнерами про постачання саме тієї зброї, яка необхідна для звільнення нашої землі. Хоча вони хочуть допомагати.

Тому для мене ось це запитання, на яке вам потрібно було писати ессе, відчувається інакше, трішки інакше. Бо, насправді, саме на це запитання я відповідаю дуже довго і довше, і більше, ніж 93 дні, коли намагаюсь дати своїй країні все необхідне, щоб ми могли вистояти, захистити нашу свободу і, зрештою, перемогти.

What matters most to me and why? Не знаю, чи відповідали колись на це запитання чинні президенти держави, що воює за свою свободу. Але ось моя відповідь. Прагматична.

  • Зброя, яка дозволить подолати технічну і кількісну перевагу російської армії.
  • Санкції, які дозволять зупинити потік грошей на російський терор.
  • Фінанси, які дозволять Україні зберігати соціальну нормальність, поки триває війна.
  • Блокування і конфіскація усіх російських активів, які є в іноземних юрисдикціях і які мають бути направлені на відбудову усього, що зруйнувала ця російська армія.
  • Справедливий трибунал проти усіх воєнних злочинців, які убивали, катували, ґвалтували і депортували наших громадян.
  • Оновлена дієва архітектура безпеки, яка не допустить таких нових воєн у світі.
  • І обовʼязково – повне відновлення звичайного мирного життя в нашій країні. Щоб наші люди, наші студенти і студенки, як і ви зараз, могли спілкуватися вільно і в повній безпеці з президентами демократичних держав. Щоб українці і українки могли не думати, як і ви зараз, де бомбосховище. І щоб їм було не потрібно знати, як взагалі звучить сигнал повітряної тривоги.

І я вдячний усім нашим друзям у світі, хто робить так, щоб ці слова – та їхня глибина – звучали однаково для кожного і кожної, від кого залежать рішення про допомогу Україні.

Багато українців нещодавно дізналися про одного нашого хлопця. Дитину з Маріуполя, з міста, яке було повністю зруйноване російськими ударами. Цей маленький хлопчик в евакуації був дуже вдячний усім, хто прихистив його родину та інших мешканців Маріуполя. Він дуже хотів хоч якось віддячити тим, хто допомагає. Він запрошував усіх до себе в гості. Він сказав – приїжджайте наступного літа до нас, в Маріуполь. І каже: так, міста немає... але море лишилося!

І ця історія – вона про життя. Яке обовʼязково перемагає. І яке matters most, насправді, для кожного і кожної.

І ця історія – про людину, яка залишається щирою і вдячною навіть у найстрашніших обставинах, бо це вільна людина.

І я вірю, що українці, пройшовши цю війну, залишаться саме такими. Щирими, вдячними і вільними.

І я впевнений, що після цієї війни дещо зміниться у відносинах між вами – між американським народом – і нами. Вже змінюється. Ми стали значно ближче у наших відчуттях. Ми точно знаємо про себе, що маємо на увазі одне й те саме, коли говоримо слово "свобода".

Коли я повернувся в Україну минулого вересня, я був дуже окрилений. Я думав про те, скільки всього ми зможемо зробити разом. Але зараз я відчуваю схоже піднесення. Тому що бачу ваші очі і вірю – багато хто з вас буде в Україні і допомагатиме нашій відбудові після війни, бо це найбільший проєкт захисту свободи, в якому ваше покоління може взяти участь.

Наші міста зруйновані. Наше море поки заблоковане. Але ми залишаємось вільними.

І наостанок. 24-лютого почалась повномасштабна війна проти України, коли 18-річні російські хлопці, військові, зайшли в нашу країну, зайшли в домівки наших людей. Щоб вбивати, катувати, ґвалтувати. Це складно зрозуміти – для чого? Складно.

А рівно за три місяці – 24-го травня – на іншій стороні земної кулі, в Техасі, 18-річний хлопець зайшов в звичайну школу, щоб вбити 19 дітей і двох дорослих. Це неможливо зрозуміти взагалі. Це трагедія.

І ми живемо у страшний час, коли американці висловлюють співчуття українцям через смерті на війні. А українці висловлюють співчуття американцям через смерті у мирі.

Прийміть мої співчуття.

Щодня треба не просто ставити собі ще одне питання, а обовʼязково знаходити на нього відповідь: who matters most and why? Це для мене головне запитання: who matters most and why? Бережіть себе, своїх рідних, близьких, друзів. Бережіть світ.

Дякую, Америко!

Слава Україні!

Напомним, представник ГУР МО Вадим Скібіцький повідомив, що війна в Україні може тривати до зими.

США бояться давати Україні потужну зброю, аби ЗСУ не пішли нищити Росію

США бояться давати Україні потужну зброю, аби ЗСУ не пішли нищити Росію

Читайте також:

Наступна публікація