Українські амазонки: як жінки змінили армію, чому кидають мирне життя і за чим їдуть на фронт

Українські амазонки: як жінки змінили армію, чому кидають мирне життя і за чим їдуть на фронт

УНІАН

Жінок в армії з кожним роком дедалі більше.

В українській армії 12,5% особового складу складають жінки - майже 31 тисяча. Тобто, кожна 8-ма в українському військовому строю. І дівчат у погонах усе більше. У порівняні із 2008 роком їх стало більше у 15 разів. Вони вже нарешті можуть обіймати бойові посади і керувати. На фронті кажуть, що немає різниці, жінка чи чоловік. Головне - аби професіонал своєї справи. Але для професіоналів-жінок досі немає зручних бронежилетів. Навіть форму вони носять наче з чоловічого плеча - пошиту за лекалами саме для чоловіків.

Про це йдеться 6 грудня в сюжеті ТСН.Тижня.

Жінок в армії з кожним роком дедалі більше. Для порівняння – в 2016 році було 15 тисяч військовслужбовиць.

Одна журналістка. Інша студентка. Одна заміжня. Інша зустріне і втратить кохання на війні. Вони дуже різні. Щоправда, їхній шлях на війну дуже схожий. Спочатку Майдан. Наступна зупинка – війна. Обидві почали з добробатів.

"Якщо дівчина йшла воювати на фронт, вона обирала добробат, а не ЗСУ. Тому що вона розуміла, що армія її посадить на папірці", - каже військова Олена Білозерська.

Насправді, з гвинтівками і автоматами, в 14-тонних БТРах не так давно в армії воювали кухарки, діловоди і головні по лазні. За законом інакше не виходило. Усього кілька років тому жінки не мали права обіймати інші посади. І лише від 2016 року цей список почав розширюватися. Цього року кожен восьмий військовослужбовець – це вона.

Амазонка з пальцем на курку

Олена Білозерська була три роки снайпером у добробатах. Потім ще два роки у морській піхоті Збройних сил. Командиром взводу артилерії. Каже, жінкам постійно доводиться вигризати ту саму рівність, яка вже навіть прописана у законах.

"Нерівність лишається в головах деяких чоловіків. Як у командирів, так і не в командирів. Вони вважають, бабам в армії не місце", - каже вона.

Та фронт швидко ламає старі уяви і поділ на чоловіків і жінок.

"Якщо тебе в цьому конкретному колективі люблять і поважають, то дуже швидко звикають і сприймають, як свого хлопця. Ти їхня…побратим. Навіть побратим більше, ніж посестра", - пояснює Олена.

І якихось особливих потреб у дівчат-воїнів майже нема.

"Це колись до війни я думала, а як на фронті жінки з чоловіками, а як сходити в туалет, де помитися? На фронті це зникає. Всі дорослі люди. Кажеш, коли треба, хлопці, відверніться. Пішла зробила те, що тобі треба. Все", - ділиться Олена.

Де зачаїлась дискримінація?

Та в штабах нарешті заговорили, що умови таки потрібні.

"Фокус для жінок – це створення умов. Речове забезпечення, відповідний бронезахист і інфраструктура безпечна - безпечні туалети, душові, місця для проживання особливо в місцях тимчасового перебування - на полігонах і в зонах ООС", - каже радниця Головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань Вікторія Арнаутова.

Адже жінок в армії з кожним роком дедалі більше. Та не відсутність гарячої води турбує дівчат найбільше.

"В законодавчому полі не лишилось дискримінаційних норм. Більше опору проти жінок в Збройних силах, за моїми спостереженнями, в тих частинах, які не бойові", - розповіла Вікторія Арнаутова.

Українські амазонки: чому жінки кидають мирне життя заради служби в армії

Українські амазонки: чому жінки кидають мирне життя заради служби в армії

Жива реформа

Вікторія Дворецька – живий приклад гендерної реформи в Збройних силах. Вона перша жінка в Україні, яка виборола право вчитися на бойовій спеціальності - командира механізованого взводу. Досі це було табу. Тепер серед новоспечених лейтенантів з посмішкою до вух крокує й вона.

"Я стала на той час (2016 рік - ред.) першою жінкою, яка отримала військово-облікову спеціальність. Я пішла на контракт. Мене призначили на цю бойову посаду, яка раніше не була дозволена. Коли я приймала, було десь 70 чоловіків і я одна", - каже Вікторія Дворецька.

Хоча на початку війни дівчину мобілізували діловодом. А потім підвищили до начальника польової лазні.

Вікторія отримала дві контузії, поранення. А потім загинули десятки її товаришів. Майже рік Вікторія готувала їх в останню путь у морзі. Та найскладніше – сказати рідним, що його більше нема. 7 років війни - це вже робота.

"На фронті мені не вистачало 24 годин на добу. Не вистачало командирів взводів, не вистачало техніки. У мене не було розуміння манікюру, зачіски. Мені хлопці збривали волосся на потилиці, щоб кліщі в посадці не сідали", - розповідає Вікторія Дворецька.

Яке життя після фронту?

В планах у Олени Білозерської згодом повернутися на війну військовим кореспондентом. А поки що жінка демобілізувалася.

"Коли я йшла на фронт, то мені було 34 роки. Ми ще тоді з чоловіком хотіли і планували дитину, але почався Майдан, потім війна. Зараз мені 41 рік. Треба вже цим зайнятись, бо можна лишитись без дітей", - ділиться вона.

Вікторія Дворецька перевелась у Київ. Служить у центрі морально-психологічного забезпечення ЗСУ. В телефоні – близько сотні запитів від різних частин і підрозділів.

"Війна нікому здоров'я не додає. Рік і 9 місяців я жила під землею весь час в землянках. Лікар питає: "Як довго у вас болить голова?". Кажу – сьомий рік", - каже вона.

І поки в головах у деяких командирів досі живуть дрімучі стереотипи, ці жінки вже зламали систему. Вони справжні воїни, яким підкоряються кремезні і хоробрі чоловіки. І не за красиві очі - українські амазонки довели своє право на полі бою.

Наступна публікація