Війна і невизначеність: як українці борються за повернення тіл полеглих

Мирослава Мельниченко знає точне місце, де загинув її молодший брат Олексій. Вона бачила зернисті кадри з дрона, що зафіксував його смерть на полі бою. Та пройти туди неможливо — ні їй, ні експертам, які займаються пошуком тіл загиблих. І це майже через три роки після трагедії.

Про це розповідає видання Times.

“Боляче усвідомлювати, що його неможливо повернути. Але я все ще сподіваюся, що одного дня нам це вдасться”, — каже Мирослава.

Хоча родина знає про його загибель, Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) досі класифікує Олексія серед 134 тисяч “зниклих безвісти” на війні в Україні. Під цією категорією зазначені всі, чиє місцеперебування невідоме або чиї останки не були знайдені, навіть якщо є вагомі докази смерті.

Для таких родин, як Мельниченко, відсутність поховання означає, що вони не можуть належно вшанувати пам’ять загиблих.

“Ті, кого вважають зниклими безвісти, залишаються наче в підвішеному стані. Для Олексія дуже важливо мати місце, де його можна поховати, щоб ми знали, що його життя і смерть визнані”, — пояснює вона.

Олексій вступив до лав української армії на початку війни добровільно. Він загинув у бою в селі Мар’їнка на Донеччині. Мирослава розповідає, що в той час вона підтримувала регулярний контакт із братом, поки не отримала сумну звістку про його зникнення на початку 2023 року.

Протягом кількох років вона намагалася підтвердити його долю: розмовляла з однополчанами, переглядала відео бою, знайдене в Мережі, та збирала будь-які свідчення. “Товариші по службі не хотіли, щоб я бачила кадри, щоб не травмувати мене, але я знайшла їх сама. Це був мій брат”, — каже вона.

Втрата глибоко вплинула на її життя: “Довго хворіла, відвідувала лікарів, проходила лікування і досі намагаюся оговтатися”. Для Мирослави повернення тіла — важлива частина зцілення. “Тільки через поховання ми зберігаємо людяність”, — додає вона.

Андрес Родрігес Зорро з МКЧХ, який координує пошук та ідентифікацію тіл на фронті, називає цей процес “неоднозначною втратою”. “Родини постійно живуть у невизначеності: чи їхній близький живий, чи мертвий”, — каже він.

За його словами, характер зброї, лінія фронту та активність бойових дій роблять процес вилучення тіл надзвичайно складним і небезпечним. Навіть після зменшення інтенсивності боїв рятувальний персонал ризикує життям через міни та нерозірвані снаряди.

Нещодавній обмін тілами між Україною та Росією 19 серпня, коли понад 1000 тіл повернули українським родинам, дав надію багатьом сім’ям. Та десятки тисяч загиблих усе ще залишаються недосяжними на полі бою.

Богдана Тесленко досі зберігає лише спогади про свого батька Олександра, який, ймовірно, загинув у бою 2023 року. Хоча офіційного підтвердження його смерті немає, дівчина бачила фотографії, які фіксують його загибель.

“Немає слів, щоб описати, як це — побачити свого батька, найкращого у світі, на такій фотографії”, — розповідає Богдана.

Олександр Тесленко тривалий час працював у сфері безпеки, а 2014 року добровільно приєднався до батальйону “Донбас” під час анексії Криму та початку війни на сході України. Коли 2022-го РФ почала повномасштабне вторгнення, він знову вирушив на фронт.

“Під час свят ми записували відео, де казали, як сильно любимо його і пишаємося ним, і відправляли це на фронт”, — згадує Богдана. Батько переглядав ці ролики, коли не мав доступу до інтернету, і вони надавали йому сили.

У червні 2023 року Олександр ненадовго повернувся додому, щоб відпочити. Тоді родина провела останній день разом, допомагаючи йому зібрати речі. За кілька тижнів, 25 липня, матері повідомили про його загибель.

“Перші години ми не знали, що робити, не могли бути готові до такого”, — згадує дівчина.

Через кілька днів у Мережі російських телеграм-каналів з’явилися фотографії його тіла. “У мене зупинилося серце, а поруч були мама й сестра, вони тримали мене”, — ділиться Богдана.

Вона дізналася деталі останніх хвилин батька: він прикривав відхід свого загону, коли до нього підійшли російські солдати з підробленою українською формою. Вони зірвали шеврон і маленький прапорець, засунули його йому до рота та вбили.

Протягом останніх двох років Богдана за підтримки Червоного Хреста шукає тіло батька та отримує емоційну підтримку. Вона також погодилася брати участь в експериментальній ДНК-програмі для ідентифікації останків.

“Він був героєм. Так боляче, що ми досі не можемо повернути його тіло. Він віддав життя, щоб врятувати шістьох інших, і вже за це заслуговує на визнання”, — каже Богдана.

Вона впевнена, що батько схвалив би її зусилля. Пам’ятає його слова перед загибеллю: “Лежати в полі — жахливо, і дуже важливо, щоб тіло повернули додому”.

Нагадаємо, раніше директор Державного бюро розслідувань Олексій Сухачов розповів, скільки військових повернулося після самовільного залишення частини.