Кажучи "комунізм", ми відчували солодкість у роті і мир у всьому світі. Утім, за Гройсом, всі війни на світі - всього лише метафора, адже завжди можна домовиться по-людськи.
Віддавна живучи в Німеччині, автор цієї тоненької брошурки, що варта багатьох томів партійних книжок, споглядає покинуті ним пострадянські терени. Кажуть, все велике бачиться здалеку, а нинішній об'єкт обсервації і зовсім грандіозний, ось і намагається Борис Гройс, теоретик мистецтва і гуру постмодернізму, у своєму власному "Комуністичному постскриптумі" розповісти нам нашу історію простою і доступною мовою.
Виявляється, радянський режим був формою філософської влади, немов у платонівській утопії, де правили виключно за допомогою мови. Автор спритно доводить нам це на трьох пальцях комуністичної парадигми.
По-перше, народ і партія були єдині виключно в мріях комуністів. По-друге, будь-який керівник в СРСР був філософом, тобто фантазером. По-третє, оскільки керувати доводилося здебільшого міражами, то на чолі агітпропу стояло слово і жорстка мова наказів. Інженери людських душ та інші виконроби перебудови переводили філософські фантазії у згадані акти прямої влади, тим і живі були, і нам заповідали.
Але невдячні нащадки полюбили джаз і Висоцького, а з часом і зовсім розучилися говорити суконною мовою плаката, перейшовши на морзянку обивательського волапюку. Ось Радянський Союз і розвалився, не витримавши ринкових півзаходів, подвійних стандартів і всихання владної руки.
Словом, усе за соціалізму було вербалізувано-ословеснено донезмоги. Кажучи "комунізм", ми відчували солодкість у роті і мир у всьому світі. Утім, за Гройсом, всі війни на світі - всього лише метафора, адже завжди можна домовиться по-людськи.