Бабця Шевченківка: реанімація затягується

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Чим більше уваги ми приділятимемо пацієнтці, тим більше шансів, що вона або оклигає, або таки впокоїться на нафталіновому ложі. 

Нещодавно стали відомі імена лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка-2017. У номінації "Література, публіцистика, журналістика" переміг поет і видавець Іван Малкович – чудова нагода вчергове поговорити про перспективи цієї відзнаки зокрема та тенденції розвитку сучасної української літератури в цілому.

Десь від кінця 2016 року увага української інтелектуальної спільноти була привернута до Шевченківської премії – найвищої державної нагороди за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Головною причиною пожвавлення стали зміни у складі Шевченківського комітету: до числа нових членів увійшли письменники Сергій Жадан, Любов Голота, Юрій Макаров, літературознавці Григорій Гусейнов, Ростислав Семків, Елеонора Соловей, Дмитро Дроздовський. Оновлення відбулося попри стурбованість і відкритий лист до президента України попереднього складу комітету, метою якого було "нагадати, що статутні засади Нобелівської премії, якій вже понад 100 років, не зазнали жодних змін з моменту її заснування, і це не заважає авторитету та всесвітньому визнанню поважної відзнаки" та висловити сподівання, що "заявлене реформування Шевченківської премії, якою пошановане не одне покоління видатних українців, не зруйнує її, а сприятиме зміцненню авторитету головної культурно-мистецької нагороди України як визначної традиції, що складає підвалини нашої державності".

Натомість багато хто з інтелектуальної спільноти справді вирішив, що підвалини визначної народницько-совкової традиції будуть підважені – принаймні, думки на кшталт "Чи врятує Жадан Шевченківську премію" довелося чути неодноразово. Особисто я також сподівалася, що тепер уже точно почнеться веселий тролінг і розкладання зсередини, завдяки якому нафталінова Шевченківка (що про неї непристойно було згадувати серед людей із почуттям гумору) нарешті або зміниться, або загине. І справді – скільки можна мучити стареньку?

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що більша частина українського суспільства давно махнула рукою на «українську нобелівку».
Тетяна Трофименко

Заснована постановою № 646 Ради міністрів Української РСР від 20 травня 1961 року для відзначення пам'яті великого українського поета революціонера-демократа Т. Г. Шевченка, премія перебуває у критичному стані вже котре десятиліття. Гальванізували пацієнтку хіба звинувачення в корумпованості чи "кумівстві" і спорадичні скандали. Приміром, письменник Василь Шкляр відмовився отримувати премію від президента Януковича, доки при владі був українофоб Дмитро Табачник. Історик Ігор Чорновол позивався до Романа Горака і Ярослава Гнатівого, які скомпілювали його монографію у своєму багатотомнику "Іван Франко", що отримав шевченківську відзнаку 2011 року. Чи не найодіознішим став конфлікт, пов'язаний із поданням на премію досліджень відомого науковця Григорія Грабовича, що були кваліфіковані професійними патріотами з "Правого сектора" як "цинічний плювок в обличчя української нації".

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що більша частина українського суспільства давно махнула рукою на "українську нобелівку": простим людям здебільшого взагалі не до премій; прогресивна громадськість вирішила, що ніякого серйозного вибору корумповане журі не зможе зробити; причетні до творчого кола могли побурчати після оприлюднення імен переможців, але великою мірою бабця Шевченківка тихо конала.

Оновлення складу журі змусило звернути увагу на її стан: багато хто вперше цього року навідався на сайт премії і виявив там цілком затишненьку патріархальну ідилію, утілену в усьому – від дизайну до стилю подань. Висуваючи кандидатів, культурні установи й організації спокійно оперують такими виразами, як "енциклопедія народного духу", "жива пам'ять українського народу", не кажучи вже про слово "геній" і похідні від нього. Постмодернізм, перегляд канону, відмова від піднесення на п'єдестал? Ні, не чули.

Головні ж ризики цієї нагороди, на відміну від будь-яких інших рейтингів і конкурсів, полягають у тому, що йдеться про вибір від імені всього українського народу й за народні кошти, а наш народ такого не любить.
Тетяна Трофименко

Насправді, дивно було б вимагати чогось іншого, у положенні про премію чітко сказано: вручається за "найвидатніші твори літератури і мистецтва, … які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства". При цьому жодних критеріїв визначення "вершинності" не вказано, не кажучи вже про розмитість понять "духовні надбання", "національна свідомість", "гуманістичні ідеали", "демократизація", під які можна підігнати творчість як Костянтина Мордатенка, так і Леся Подерв'янського. Відтак усю відповідальність бере на себе група камікадзе під назвою "Шевченківський комітет", у якого наразі під рукою немає навіть "поганого президента держави" – на дії апарату Кучми чи Януковича часом списували недолугий вибір переможця.

Головні ж ризики цієї нагороди, на відміну від будь-яких інших рейтингів і конкурсів, полягають у тому, що йдеться про вибір від імені всього українського народу й за народні кошти, а наш народ такого не любить. Війна, комунальні тарифи – і питання щодо потрібності існування державної премії стає ще більш дражливим. Не даремно подібних існує не так багато у світі. Ото хіба в Іспанії: король (у нас президент) урочисто вручає 90 000 євро (у нас цього року 240 000 гривен за номінацію) на батьківщині Сервантеса (у нас Шевченка). З іспанців що взяти – у них інквізицію тільки в ХІХ столітті відмінили, а в Україні, де митці невтомно працюють на демократизацію суспільства, платники податків ще неодмінно це пригадають. Думаю, для лауреатів найнадійнішим шляхом було б відразу віддавати грошову винагороду на потреби армії чи онкохворим дітям – хіба ж для справжнього митця не достатньо вже самого факту бути вшанованим найвищою відзнакою українського народу та освяченим іменем Великого Кобзаря?

Шевченківською премією продовжують нагороджувати хай там кого, аби за високі гуманістичні ідеали.
Тетяна Трофименко

З іншого боку, випустити з рук бюджетні кошти – теж не в природі українців. Так само, як, незважаючи на погану якість перекладів, перекладачі продовжують перекладати, а видавці, попри відсутність притомних текстів, продовжують видавати, Шевченківською премією продовжують нагороджувати хай там кого, аби за високі гуманістичні ідеали. Цьогоріч народу пропонували радіти, що до короткого списку пройшли не подані регіональними спілками чи закладами культури твори "невизнаних геніїв" кшталту Антонії Цвід чи Олега Чорногуза, а книжки, за які нарешті не соромно: Іван Малкович (книга поезій "Подорожник з новими віршами"), Віталій Портников (публіцистичний цикл у двох книгах: "Богородиця у синагозі" та "Тюрма для янголів"), Василь Портяк (книга "Охоронителі діви"), Андрій Содомора (книга "Поезія. Проза"), Андрій Цаплієнко (збірка оповідань "Книга змін", серія телесюжетів з лінії фронту) та Іван Яцканин (книги "Мить блискавки" та "Пора вузеньких вулиць").

Тут треба зробити суттєву обмовку, що, можливо, певній частині платників податків і за Чорногуза не соромно, а деяка частина – почула ці прізвища вперше, як й імена лауреатів Шевченківської премії попередніх років – Павла Гірника, Леоніда Горлача чи Юрія Буряка. Трохи більше занурений у тему представник народу легко зможе встановити: тексти короткого списку – не цілісні тексти, що посутньо вплинули на суспільну думку, а збірки віршів, малої прози, перекладів чи колонок – за певний період часу чи то за все життя. Ідейно-стильові домінанти обраних творів найкоротше визначаються префіксом "нео": неонародництво, неомодернізм, неокласицизм. Переклади з античних мов, стилізація під Антонича, романтика західноукраїнських теренів, біблійна мудрість, постколоніальна травма, героїчна борня, моральний занепад, краса й непотворність – цей джентльменський набір комусь здається ознакою оновлення?

Чесно кажучи, я не маю нічого проти творчості Івана Малковича, «місячного серпика букви Є» і «крихітної свічечки букви Ї», але й визначати її як «вершинне духовне надбання українського народу» теж не ризикнула б.
Тетяна Трофименко

У поданнях традиційно акцентується на непроминальній значущості творчості номінантів у цілому, відтак ми знову маємо справу з нагородженням не за художні якості конкретного твору, а за сукупний внесок у розвій національної культури, свідомість, самобутність і далі за списком. Саме на цьому моменті наголошували і щодо переможця в літературній номінації Івана Малковича, який уже на момент висування кандидатів був явним фаворитом журі. Інформація про те, що Любов Голоту, яка подала на здобуття премії цього автора, підтримали Сергій Жадан та Ростислав Семків, уміщена на сайті аж двічі. Щоб уже не лишалося жодних сумнівів, які саме члени Шевченківського комітету обстоювали цю кандидатуру. Із тексту подання ми дізнаємося, що "поезія Івана Малковича багата на цікаву метафорику та сповнена глибоких сенсів", але насамперед про його "неабияку подвижницьку діяльність в царині книговидання". Несподівано зворушливе єднання просвіти і постмодернізму (особливо, якщо врахувати, що підпис Голоти стоїть першим у листі із закликом не допустити перемоги аутсайдера‑постмодерніста Грабовича до високої національної нагороди).

Чесно кажучи, я не маю нічого проти творчості Івана Малковича, "місячного серпика букви Є" і "крихітної свічечки букви Ї", але й визначати її як "вершинне духовне надбання українського народу" теж не ризикнула б. Віддаючи належне сміливості комітету, вимушена зізнатися, що заходи з реанімації бабці Шевченківки видалися на цей раз не надто ефективними. Ще раз наголошу, що говорю тут лише про літературну номінацію. Можливо, варто почати таки з переформулювання положення про премію, визначення критеріїв оцінки й окроплення свяченою водою загальної зміни стилістики всього довколапреміального дискурсу? Адже станом на сьогодні видається, що доки Жадан і решта прогресивних членів комітету намагатимуться врятувати хвору й принести на Прорізну, 2 новий дух, вони самі добряче просякнуть нафталіном.

Очевидно, що в лавах сучасних українських письменників старшого покоління є ще величезна кількість тих, хто всім життям засвідчив, усією творчістю довів, – і чекає належного пошанування. Тепер, при більш прогресивному комітеті, у них з'являється реальний шанс! А там, може, підтягнуться й ті, хто таки справді вплинув свого часу на зміну парадигми української літератури – якщо не полінуються зібрати документи. Хоча все це знову ж таки підозріливо нагадує "чергу на Шевченківку", за яку її так давно й безрезультатно критикують.

Утім, якраз у справі критики не варто зупинятися, адже ми, зрештою, платники податків! Чим більше ми будемо виявляти уваги до пацієнтки, тим більше шансів, що вона або оклигає, ставши до нового життя, або таки впокоїться на своєму нафталіновому ложі. Особисто мене влаштують обидва варіанти.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції