Божественний вітер

Що таке 9 років спілкування з Ігорем Римаруком? Мить, ніщо. Що таке 9 років його відсутності? Безкінечність, вічність.

Натрапив у післямові, писаній Костем Москальцем до книги вибраних віршів Ігоря Римарука "Три потоки місячного світла", на просте речення: "Точна дата смерті Ігоря Римарука – 3 жовтня 2008 року – з'явилась в українській "Вікіпедії" буквально через кілька годин потому, як ця смерть настала". Фраза, в якій кидається в очі саме її суха точність і фіксованість – 3 жовтня, 2008 року. Рівно 9 років тому. 9 років без Ігоря. Не дата, не рубіж, просто фіксація. Просто сам собі нагадуєш, що його з нами немає вже 9 років.

Що таке 9 років спілкування? Мить, ніщо. Натомість, що таке 9 років відсутності? Безкінечність, вічність. Варто було спіткнутись об ці точні й гострі цифри, аби все це собі усвідомити. Варто було вийти цій збірці в серії "Українська поетична антологія", аби у нас у всіх з'явилась нагода ще раз перечитати Римарука – від віршів першої його збірки, "Висока вода", до віршів збірки останньої, посмертної (хоча в нього тепер усі книги посмертні) – "Божественний вітер".

Поетів загалом потрібно перечитувати, а вже тих, хто не зможе написати нічого нового, перечитувати слід особливо уважно – вони бо сказали все, що сказали, їм більше додати немає чого, вони нічого не поправлять у сказаному, нічого не змінять у написаному, тож лишається брати й відчитувати залишені ними рядки, намагаючись побачити за ними щось більше, аніж поезію, щось важливіше за літературу. Оскільки за цими словами, за сонетами й верлібрами стоїть біографія – чітка в своїй скінченності, трагічна в своїй завершеності.

Читай тепер і дивуйся – як чисто й прозоро звучить, написане Ігорем ще у вісімдесяті, як глибоко відлунюють його рядки з дев'яностих, якими гіркими вони стають насамкінець, поступово добігаючи фінальної дати. Ретроспективність такого прочитання надає текстам додаткової ваги, додаткової глибини й печалі. Усвідомлення того, що вже нічого не поправиш, нічого не перепишеш, освічує тексти особливим світлом – світлом непоквапливості, світлом рівноваги. За всім цим бачиш формальну завершеність, так, ніби він від початку знав, яким буде посмертне видання його віршів.

Тепер ось ловиш себе на думці, наскільки відмінною була твоя читацька реакція на ці тексти тоді, коли вони з'являлись у прижиттєвих збірниках поета. Реакція гостра й ревнива – коли виходили головні Римарукові книги, ми були молодими поетами, тож і сучасна поезія для нас із цими книгами так чи інакше асоціювалась. Нові збірники Герасим'юка, Неборака, Малковича, Білоцерківець були для нас тими орієнтирами, на які так чи інакше випадало озиратись, які так чи інакше слід було мати на увазі, слід було їх читати – настільки яскавими й важливими для довколишнього простору вони були. Ми їх читали, ми на них, можна сказати, виростали, вони ставали частиною нашого досвіду, літературного зокрема. Та й не лише літературного.

Пам'ятаю весну якогось 92-го чи що року – голодну й апокаліптичну. Квітневою Пушкінською стікають веселі ручаї, до харківського магазину "Поезія" забігають школярі й купують за безцінь (дослівно за безцінь, ледь не дарма) кілька поетичних збірників Римарука. Продавчиня й розуміє, що читати вони це все не будуть, але й не продати не може – покупець завжди правий. І ось вони вибігають на галасливу весняну вулицю, і роблять із поетичних сторінок легкі невагомі кораблики, й запускають їх бурхливими хвилями, розчиняючи поезію в часі й просторі, роблячи її присутньою в доколишньому повітрі, позбавляючи її життя, себто, надаючи їй безсмертя.

Усвідомлення того, що вже нічого не поправиш, нічого не перепишеш, освічує тексти особливим світлом – світлом непоквапливості, світлом рівноваги

Потім я неодноразово переповідав Ігореві цю історію, але він мого захвату не поділяв, жодного символізму в усьому цьому не бачив, інтелігентно мовчав, тактовно переводив розмову на щось інше, так що ти не відчував жодної незручності, почувався легко й говорив далі – вже про щось зовсім інше, тим більше – з ним завжди було про що поговорити. Кость Москалець у згаданій вище післямові пише так: "З ним можна було говорити годинами. Читати вірші. Пити холодне вино". Я часто згадую один вечір, коли ми сиділи в нього, і він справді читав вірші – свої, ще ніде не друковані, фантастично точні й іронічні вірші. Щоправда, холодного вина не було – була тепла горілка. Але вірші від цього гіршими не ставали, і це здавалося головним.

Мені справді здається, що головними є саме вірші. Як багато б не важила наша пам'ять, наші спогади, наші свідчення, скільки б не стояло всього за його біографією, його життям, головними є вірші – писані ним упродовж кількох десятиліть, "упродовж снігопаду", та й читані нами упродовж кількох десятиліть. Лишається тепер перечитувати і пам'ятати. Себто, тішитись і любити.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Наступна публікація