Країна ніжних льотчиків

Дата публікації
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Країна ніжних льотчиків

Нас чекає історія невідповідності української радянської давнини її "сучасному" сурогатові стосунків.

Від самого початку сімейної саги Володимира Лиса "Країна гіркої ніжності" дражливий слух сучасного читача ріже на диво архаїчний тип оповіді. З іншого боку, якщо заявлена присутність "української історії", на тлі якої вона відбувається, то як ще розказати про минулі роки нашого з вами існування? В якому, згадаймо, що було більш-менш конструктивного, крім соцреалізму? Правильно, вміння застосовувати його в різноманітних художніх практиках.

Тож гріх не залучити надбання попередньої епохи, якщо мова про типову сімейну ситуацію, що наче вимандрувала з монументальних полотен соцреалістичної минувшини, де несподівану бабусю, яка з'явилася на очі мами з дочкою, звати Даздраперма. "Що скорочено означає російською - Да здравствуєт пєрвоє мая", - пояснює гостя. І далі вже можна бути певним, що магія імені потягне за собою густий ситуативний флер разом із типовими сценами того кондового радянського часу, коли дівчат поголовно називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. І подальшу невблаганність сюжету заповідатиме вже сам характер сурогатних героїв. "Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, - додала мама. - Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою".

І далі вже можна бути певним, що магія імені потягне за собою густий ситуативний флер разом із типовими сценами того кондового радянського часу, коли дівчат поголовно називали Тракторинами, Електринами та Інтернами

І те що надалі нас чекає історія невідповідності української радянської давнини її "сучасному" сурогатові стосунків, вже можна не сумніватися. Поведінка заскоченої зненацька столичної онуки з новоприбулою героїнею соціалістичних буднів (а насправді лікаркою повстанців!) заповідає наперед будь-яку модель майбутнього спілкування і заодно перипетій сюжету. "У мене нема бабусі, моя мама сирота", - наче в комп'ютерній грі сновигають в голові онуки варіанти можливого розвитку подій. - Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там..." Адже так само, як кохання, котре нікуди не зникає, а змінюються лише партнери, незмінним в українській культурі-шабатурі залишається тема вічного безбатьківства, і татко в чергової жертви родинної міфології кінематографічного зразка виявляється вже не льотчиком-нальотчиком, як в "Джентельменах удачі", а, скажімо, героєм Афганської війни, як у байках мами Віки, якими все життя годувала свою доньку героїня "Країни гіркої ніжності".

У такий спосіб в романі закручено сюжет довкола суцільної - ні, не брехні, а справжньої міфології, в якій стримлять полум'яні віхи нашої історії у вигляді чи то героїчного досвіду бабусі, яка, пройшовши пекло дитбудинку 1930-х, опинилась у вирі повстанської боротьби на Волині, а чи нещодавнього Євромайдану, який разом із коханням (наче у фільмі "Помаранчева любов" Алана Бадоєва) увірвався в життя її онуки. Не кажучи про сувору правду про батька родини, кримінального авторитета з підозріло знайомим як на сучасну літературну класику іменем Едик. У ньому, наче в нещодавній нашій історії, зійшлися дві стихії, які полонили не тільки душу його майбутньої дружини, а й серце більшості "регіональних" романтиків сьогодення, у чому проявилася сюжетна прозірливість автора роману. "Загадковість Едика - пояснювала його героїня замолоду, - як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею - притягувала і манила".

Утім, усе це трапилося з нами згодом, а поки що, у романі, мова про іншу романтику буднів. "Київ, як і вся Україна, вирував. Бурхливо і щасливо. Радів. Відбувся третій тур виборів. Ющенка, про якого так іронічно казав Ярослав, таки обрали президентом. Але в Олесі жила своя радість і своя надія - вони прийшли на зміну депресії".

А знаєте, як насправді завершуються такі невеселі історії? При цьому слід віддати належне автору "Країни гіркої ніжності", який наприкінці оповіді несподівано порушує канони соцреалізму з його міфами про "справжню людину" та її "героїчне життя" на благо Вітчизни. Зазвичай, навіть вислухавши мамину правду про те, що батько-герой, як брехали роками, не загинув при запуску космічного корабля чи ще якого ядерного комплексу, а повернувся, тварюка така, через стільки років в їхнє життя, задурена дочка все одно радіє. Адже що це, зрештою, означає? "Ура, татко не розбився!" - і ані сльозинкою більше. Заради цього, повірте, варто зайвий раз пережити подібне, прочитавши роман Володимира Лиса, в якому все стає на свої місця.

Хоча б у житті його героїв.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!

Наступна публікація