"Ліхіє дев’яності": відбитки доби

"Ліхіє дев’яності": відбитки доби

Фото: ТСН.ua

Численні історії життя й виживання, зібрані з різних куточків України, дають зрозумілу картину того, якими вони були, ці лихі 90-ті.

Французький історик П'єр Нора в статті "Повернення події" писав: "Жодна інша епоха, крім нашої, не вважала, що її теперішнє вже споряджене "історичним" сенсом". Ми вже не чекаємо на столітню відстань, аби обернутися назад. Не вважаємо, що, цитуючи Жюля Тьєно, "історія народжується для епохи лише тоді, коли вона цілком померла", що "царина історії — це минуле".

Навпаки, вже за кілька років після Євромайдану книгарні рясніють цілими полицями з аналізом, спогадами, свідченнями. "Начерк безпосередньої історії, репортаж із місця подій і документ із перших рук успішно і навіть переможно конкурують на полицях книгарень з художньою літературою" (П. Нора). Це було лише от щойно, і вже перейшло у категорію історичного. Царина історії для нас тепер також і теперішнє. Ми живемо в історичному часі. Все навколо нас — історія.

Саме тому є журналісти й журналістика, які працюють в жанрі художнього репортажу. Без професійного інструментарію історика, але з відчуттям безпосередньої, не відстороненої, зануреності в тему. З бажанням розповідати яскраво, вкарбовувати матеріал у пам’ять читача. "Історія" як те, що оповідається (і що цікавіше, то краще), а не те, що відбулося.

Про "Депеш Мод" Сергія Жадана часто кажуть, що книжка "відбила дев’яності", передала zeitgeist, дух епохи, занурюючи читача в атмосферу життя великого міста часів перших десяти років незалежності. Але чи можна цей період показати більш конкретно, більш повно, вдивляючись у нього не лише очима молодих героїв цього роману?

І тут маємо непересічну серію "Ліхіє дев’яності" у серії "Самовидець" від видавництва "Темпора". М’яка палітурка та мальовані персонажі обкладинок відразу натякають на відверту неакадемічність тексту історичної оповіді, що не заважає йому змагатися за увагу читача.

Назву і період обрано невипадково, адже це десятиліття економічної трансформації після розпаду СРСР — статистично майже невловиме. Про що скажуть нащадкам цифри ВВП, демографічна статистика, прізвища людей в уряді? Тим більше, що всі формальні порівняння з показниками попереднього десятиліття будуть щонайменше умовними.

Назву і період обрано невипадково, адже це десятиліття економічної трансформації після розпаду СРСР — статистично майже невловиме

Натомість численні історії життя й виживання, зібрані з різних куточків України, зможуть дати зрозумілу картину того, як саме виглядала місячна зарплата в три долари чи її невиплати протягом довгих місяців, розкрити феномен розквіту базарів та рекету, а також дати уявлення про те, чому прізвища місцевих кримінальних авторитетів з’являються в текстах набагато частіше за прізвища тодішніх чиновників і очільників міст. І, звісно ж, розповісти про становлення принципово іншого життя, про нові перспективи, появу особистостей, що нарешті мають змогу діяти незалежно від держави. Про свободу.

"Як не сумували Суми" Владислава Івченка по праву можна називати справжнім відбитком доби. Книга підкуповує саме своєю цілісністю і повнотою. Суми – порівняно невелике місто, відстань між людьми коротше. Можливо, саме тому, залучивши багатьох знакових для міста постатей, автор зміг подати матеріал настільки широко. Взявши численні інтерв’ю, він дав можливість свідкам епохи навести свою інтерпретацію, розповісти власну історію. Перелік живих голосів "Як не сумували Суми" говорить сам за себе: піонер сумського інтернету, торговці вуличних базарів, міський голова, громадський активіст (а нині народний депутат), засновник першої приватної сумської газети, голова облради, підприємець, радіоведучий, музикант, заступник гендиректора "Сумихімпрому", міліціонер, співробітник прес-служби УМВС, бармен, неформал.

Фото: superknyga.fwd.in.ua

Кожен з них розповідає власну, неповторну історію, розкриваючи перед читачем нові пласти виживання й самореалізації в Сумах у дев’яності роки. Тут і картопляна епоха заміських земельних ділянок з маркою самогону "Самжене". І "збори", на які бігали сумські підлітки, поділивши місто на ворогуючі райони. І історії роздрібних торговців — закупи, поїздки, вулична торгівля, становлення і занепад "місця сили" – базару.

Є тут також оповіді про банкрутства й виживання крупних виробництв; історії підприємницької діяльності (продаж комп’ютерної техніки, створення першої радіостанції та незалежної преси); діяльність громадських активістів напередодні та у перші роки незалежності України; рекет, його влада в місті та способи взаємодії бізнесменів з рекетирами.

Книга повністю занурює в атмосферу спогадів, і найкращий відгук, який легітимізує її у якості документа епохи (не дарма ж на початку було процитовано П’єра Нора), почуто мною від людини, яка сумські 90-ті переживала безпосередньо: "Мені надзвичайно сподобалася вступна частина, де стисло оповідається історія Сум з моменту заснування до наших днів. А от решта книги зацікавила мало, бо нічого нового для мене, тоді все так і було."

Абсолютно інакше читається "Кузня кадрів Дніпропетровськ" Максима Беспалова. Велику частину займає розповідь про політиків та олігархів, історія набуття ними статків і влади, їхнього ставлення до міста та дніпрян до них. Це підтверджує репутацію Дніпра як місця, де вміють заробляти гроші. Юлія Тимошенко, Павло Лазаренко, Леонід Кучма, Сергій Тігіпко, Ігор Коломойський, Віктор Пінчук, Геннадій Балашов — усім присвячено окремі сторінки у книзі, та майже всі вони і поза ними мимоволі виринають у тексті. Окрім людей з грошима, загадано також відомих спортсменів, які приносили всесвітню славу “закритому” у радянський час місту — Оксану Баюл та Султана Рахманова.

Жива мова з’являється у двох розділах під назвою "Люди", в яких по черзі згадують дев’яності четверо людей: бізнесмен, продавчиня, музикант/телеведучий і журналістка. Розповідь останньої, Оксани Балазанової, найцікавіша, адже стосується суто дніпровського винаходу дев’яностих — гри "Брейн-ринг", вигаданої дніпрянами, які стали організаційною командою шоу, популярного на усьому пострадянському просторі.

Два розділи присвячено окремим місцям-явищам — базару "Озерка" та місцю "під годинником біля фонтана" в центральній частині Дніпра. Другий містить оповідь про міські "чати" — реальні зібрання містян, анонімно знайомих між собою через повільний і немасовий ще тоді інтернет.

Фото: MediaLab

Окремо стоїть розділ про катастрофу — трагедію на житловому масиві "Тополя-1" у червні 1997 року, коли через заводнення й подальший зсув ґрунту під землю провалилися школа, дитсадок та житлові будинки. Тоді лише дивом вдалося уникнути численних жертв, зокрема серед дітей. Призабута нині подія, яка тоді стала справжнім шоком для дніпрян, покроково розгортається на сторінках книги Максима Безпалого.

Загалом же відчувається деяка фрагментарність книги. Читач не в змозі ухопити цілісний образ епохи в місті. Велика частина тексту написана мовою фактів, а не спогадів, тож місцями здається, ніби читаєш довжелезну історичну довідку. Водночас, це своєрідним чином передає атмосферу великого міста-мільйонника. Розгубленість, брак відчуття "дому", дистанція між людиною та великим містом. Фізична неможливість охопити все. Книга про Дніпро відчутно контрастує з камерністю оповідей про інші, в три-чотири рази менші міста у цій серії.

"Любов і ненависть в Ужгороді" — найбільша за обсягом у серії з чотирьох книжок. Лесь Белей (1987 року народження) сам себе представляє як "дитину дев’яностих" і відразу ж провадить читача у світ своїх перших спогадів — жуйки, фантіки, солодка газована вода, наручні годинники "Монтана" та "кіндер-сюрпризи", шоколадні батончики, тамагочі, тетріс. Все те, що з’явилося саме на початку 90-х і так само стало прикметою часу разом із фінансовими негараздами та розквітом організованої злочинності.

Слідом за дитинством іде розповідь про молодіжні субкультури Ужгорода та про два музичні фестивалі: спонтанно організований щорічний "Шипіт" в Карпатах, який бере свій початок 1993 року, і поїздки до Угорщини на фестиваль Sziget. Молодь небагатьох обласних центрів України може похвалитися пам’яттю про поїздки на європейські музичні події.

Тема близькості кордону — одна з наскрізних у книзі. Вона підкреслює контраст, відмінність дев’яностих в Ужгороді

Загалом, тема близькості кордону — одна з наскрізних у книзі. Вона підкреслює контраст, відмінність дев’яностих в Ужгороді. Закордонні медіа, більш швидке проникнення нових, раніше невідомих продуктів харчування, і, звісно ж, контрабанда, поїздки на заробітки (розділ "Вояж, вояж").

Окрему увагу автор приділив розвитку телебачення, появі нових кіно- і мультфільмів, ток-шоу, розважальних передач, телереклами, серіалів. "Покоління дев’яностих мало нещастя бути поколінням телевізора", і це справді було так. Як і в попередніх розділах, автор не просто згадує те, що бачив, але й подає велику кількість додаткової інформації (де і коли почали знімати той чи інший жанр кіно, біографічні відомості про українських телевізійників тощо) для розуміння читачем ширшого, часто-густо, міжнародного контексту. Чергова особливість міста на далекому заході України — антени приймали деякі європейські канали.

Майже третину книжки займає детальна розповідь про місцевих кримінальних авторитетів — королів Ужгородського і Мукачівського, та Гая Юлія Цезаря. Лесь Белей подає не побіжні згадки, а доволі детальні замальовки з їхнього життя, побуту й ворожнечі. В деяких персонажах оповіді вгадуються (не називані прямо по іменах) нинішні закарпатські депутати й урядовці, від чого книжка, звісно, виграє стократ.

Фото: Varosh

"Станіславський феномен" Олега Криштопи вирізняється насамперед за стилем написання. Якщо книга про Суми, це оберемок історій, про Дніпро — історична довідка, а про Ужгород — дитячі спогади й захоплюючі кримінальні сюжети, то книга про 90-ті в Івано-Франківську — душевна розмова за кавою в центрі міста. Іноді розмова в буквальному сенсі, коли автор цитує власний діалог з Олегом Жиляком чи спогади Тараса Прохаська.

Відчувається теплота і любов до свого міста, навіть коли йдеться про це важке десятиліття. Окрім матеріальних негараздів і відкриття кордонів для стрімкої хвилі епохи споживання, 90-ті запам’яталися автору також як епоха нових можливостей для самовираження й творчості, якими багато хто скористався.

Фото: firtka.if.ua

Більшість тем має багато спільного з іншими книжками — алкоголь, заробітчанство, поява нових медіа. Але є і кілька особливостей Івано-Франківська, що відрізняли місто в ті часи від інших трьох в серії. По-перше, це декомунізація, що набагато меншою мірою зачепила тоді більшість міст України. По-друге, кримінальний світ початку дев’яностих описано в доволі помірних тонах. Головний франківський авторитет Бен (Володимир Боднар) постає на сторінках книги зовсім не бандитом, ще й патріотично налаштованим. По-третє, з-поміж усіх авторів, Олег Криштопа мабуть найприхильніше описує чиновників місцевої влади початку дев’яностих.

Треба окремо сказати, що книга про Івано-Франківськ — єдина в серії, яка подає церковний вимір епохи. Вихід греко-католиків з підпілля, розпад РПЦ, що поділилася на кілька церков, і навіть "кількарічна громадянська війна між греко-католиками і православними". Інтенсивність релігійного життя Галичини явно контрастує з описом інших міст, що церковного життя не торкалися взагалі.

Насамкінець, хочеться подякувати упорядникам серії за те, що це були саме Ужгород, Франківськ, Дніпро і Суми, може, не найкращі міста з точки зору маркетингу (аудиторія видань про київські чи львівські 90-ті, напевно, була би більшою), але надзвичайно цікаві зокрема через свої мало відомі в інших регіонах особливості. Очікуємо на продовження, адже географію країни не вичерпано, а історій родом з ліхіх дев’яностих, судячи з дотепер написаного, і на два десятки книжок вистачить.

Присоединяйтесь также к группе ТСН.Блоги на facebook и следите за обновлениями раздела! 

Повʼязані теми:

Наступна публікація