Смерть автору!

Одна з проблем сучасної української літератури полягає в тому, що часто письменники не можуть відокремити себе від своїх героїв.

Зовсім нещодавно вийшла друком нова книжка Наталії Тисовської, відомої, насамперед, завдяки своїм перекладам фантастичної саги Джорджа Мартіна. Менш знана вона як автор детективів із дивною і характерною мішанкою — інтелектуальною містикою. Аналізуючи глибини української ідентичності, порівнюючи далекі часи українського національного опору під час війни і сучасні читачу події, змішуючи індіаністику та україністику, творчість Наталії, безумовно, є надзвичайно цікавим явищем у сучасній українській літературі.

Ось і нова книжка — "Київські канікули" —  розповідає про події, які знаходяться за лаштунками сучасної нам українсько-російської війни, описує переселенців, волонтерів, солдатів у звільненні… І описує це все словами американської дослідниці, яка вивчає жіноцтво у Другій світовій війні. Для цього героїня приїжджає до Києва й несподівано не просто дізнається про українську розвідницю з УПА, але і сама мимоволі стає учасницею справжньої шпигунської історії.

Хтось іще неодмінно напише розгорнутий відгук на цю книжку, підкреслить її динамічність, дотепність і достовірність. Хтось порівняє її з "Вогником далеко в степу". Але тут я можу тільки побіжно порадити її до прочитання й зосередитися на іншому.

Книжка Тисовської "Київські канікули" має двох оповідачів. Власне — Наталію, яка починає розповідь і знайомить читача з американкою, і саму Дженні — яка опиняється у вирі подій, часто не розуміючи, що відбувається довкола неї. Наталія пише: "Але пишу я все з голосу Дженні, майже її власними словами". І ось, коли на початку книжки ці двоє оповідачів чітко розмежовані, то що далі читаєш — то більше Наталія "проростає" в Дженні. Власне, йдеться не лише про такі дрібниці, як пропагування здорового способу життя чи традиційні здивування російській мові в Києві, але і про темперамент, лексику, поведінку… Ті, хто читав попередні книжки Наталі, не можуть не відзначити схожість ліричного героя у більшості з них із Дженні.

Так харизматична американка, новий образ для сучасної літератури, що презентує шанс безстороннього погляду на нашу дійсність, — зникає. А замість неї з’являється миле, дотепне, але таке знайоме обличчя автора — Наталії Тисовської.

І таке поглинання автором свого героя — не поодинокий випадок.

Зовсім нещодавно інша знана і улюблена перекладачка (а ще авторка зворушливих віршів) Галина Кирпа презентувала збірку дитячих оповідань "Тринадцятий місяць у році". Дівчинка Катруся — їхня героїня — має десять років, люблячих батьків і дідусів-бабусь, разом з якими живе в ідилічному світі сонця, квітів, любові. Це був би такий собі дитячий аналог "Теплих історій", якби не тіні "зовнішнього світу", які час від часу спантеличують Катрусю. Це може бути мамця, яка курить, чи батьки, що кричать на дитину, чи російськомовні сусіди… Що завгодно.

Новий харизматичний образ, що презентує шанс безстороннього погляду на нашу дійсність — зникає. Натомість з’являється знайоме обличчя письменника — і таке поглинання автором свого героя — не поодинокий випадок.

На щастя, ідилічний світ не зникає і дитина знаходить у ньому прихисток. Але що то за дитина? Ніби у витонченому Гічкоковому фільмі в певний момент читач зазирає в очі дитині й бачить, як крізь дитячі риси прозирає старенька бабуся — її думки, її мрії, її поривання… Дитина — маріонетка, якою рухає автор, щоб транслювати себе, і це моторошно.

Схожого ефекту досягала у своїх книжках Оксана Думанська, але вона принаймні лишала собі позицію "мудрої бабусі", не відбираючи у дитини її дитинства.

Як тут не згадати книжку Івана Андрусяка "Пінгвінік", де зображено — на мій погляд — правдоподібну "живу" дитину!  Дитина тут говорить і поводиться як дитина, а дорослі речі автор лишає дорослим. Хоча той же Іван Андрусяк свого часу на закиди, що у його Бурундуку забагато самого Андрусяка і замало сучасної дитини, підсміювався, мовляв — він був саме такою дитиною. Не хочу применшувати майстерності автора і загального рівня блискучих повістей з книжки "28 днів з життя Бурундука", але знову маємо підміну автором свого героя. Автор, як казковий барон Троч, сам викрадає у свого героя сміх…

Ще більш разюче помітне витіснення героя автором у підліткових повістях Степана Процюка. Автор блискучих психологічних повістей для дорослих, вирішує, що з підлітками можна безкарно вдаватися до наративу. Деякі підлітки тут ретранслюють думки автора, але цього йому мало — і він сам виходить на авансцену з Мефістофелівськими пасажами про минущість підліткових проблем і поривань.

У нещодавно виданій новій (і дебютній) книжці Анастасії Левкової "Старшокласниця-першокурсниця", яка небезпідставно претендувала на премію "ЛітАкцент року — 2017" , автор і оповідач — це одна і та ж людина. Важко уявити всі ті сюжетні обмеження, які накладає такий підхід на авторку! Зв’язана власною біографією, вона випускає силу силенну прецікавих для підліткової книжки можливостей, оминає значущі події, губить інтригу… Біографічний підхід від початку поховав шанси книжки на високу відзнаку — все інше книжка для цього мала.

В таку ж халепу свого часу завела автобіографічність і більш плодовиту авторку — Оксану Лущевську. Її "Друзі за листуванням", хоча й полюбилися дітям, відзначаються слабким сюжетом і відсутністю конфлікту. І хоч критикують їх не за це, а за недостатнє занурення у психологію героя, на мою думку, саме бажання відтворювати на письмі реальні події з реальною собою і зіграло з авторкою злий жарт. Між тим, на мою думку, "Друзі…"  чудовий зразок легкого чтива. Якого нам так бракує.

Щодо "легкого чтива" — хочу згадати свої улюблені книжки-детективи Есаулова. Здавалося б, до пласких (відповідно до законів жанру) образів героїв важко додати ще й персону автора. Між тим, у першому виданні час від часу проскакують звичні стереотипи людини, яка вчилася у школі в радянський час. Це і Петро Перший, який прорубує вікно у Європу, і Лжедмитро, якого містичним чином не приймає будівля церкви, і пієтет до прізвища Романов або ж думка, що Друга світова — це коли "наші перемогли фашистів". Це — дрібниці, але це — слова автора, а не його героїв. Я радий, що готується перевидання блискучих дитячих детективів Есаулова і — наскільки мені відомо — "вбивати автора" має намір нова редакторка серії. Побажаємо їй успіху.

Я радий, що готується перевидання блискучих дитячих детективів Есаулова і — наскільки мені відомо — "вбивати автора" в них має намір нова редакторка серії

А ось, приміром, інший автор детективів Андрій Кокотюха свідомо використовує своїх героїв для транслювання ідеологічних повідомлень. У "Таємниці підводного човна" діти виявляють неабияку мудрість, патріотизм і здатність оцінити все значення заснування українського флоту під час Визвольної війни 1917-1921 рр. І попри те, що душею хочеться гаряче підтримати автора (саме такі герої нам потрібні!), кримський хлопчак, який розчаровується, коли дізнається, що скарби — це історичні документи, а не діаманти — видається правдоподібнішим.

Цей перелік я можу продовжувати, здається, до безкінечності. Але і цього досить, щоб сформулювати головну ідею мого послання: вбийте автора.

Дорогі автори, вишукане самогубство вашого его дозволить вашому ж герою розкритися по-справжньому. Оживить його. Обріжте ниточки, за які ви смикаєте підлітка у потрібному напрямку, не змушуйте дитину говорити вашими словами — вона має свій чудовий молодий голос. Цссс…  Я наслухаю…

Читайте оригінал на "ЛітАкценті"

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар