Нині маємо чи не першу хвилю російського чтива, перекладеного для нашого споживача – тобто, українською.
За всі часи по нові книжки ми здебільшого ходили або на ринок, де донедавна реалізувався гуманітарний продукт сусідського виробництва, нині прирівняний до контрабанди, або в сад. Тобто туди, де розбігаються стежки піратських скарбів Інтернету. Вже сьогодні – в силу вольових зусиль адміністративного зразка – вже не треба шукати відверто російського продукту, бажаючи запізнатися із західними новодруками. Українському видавцеві легше придбати права на переклад, ніж читачеві – купувати не його, а російський оригінал (якого, повторимо, вже не купиш). Таким чином, маємо чи не першу хвилю "сусідського" чтива, перекладеного для нашого споживача, яким захопилися вітчизняні видавництва. На цьому тлі навіть несподіваний дебют у бойовому козацькому фентезі автора нещодавньої медитативної тематики, або так само "дорослих" авторів – у "дитячому" жанрі, вражають не з такою вибуховою силою, як не менш відомі російські метри, які, виявляється, мають українське коріння, бажання і заодно вже чтиво.
Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016
Тільки читання і переказування з вуст у вуста і передавання з рук до рук цієї книжки про ключі до життя на землі назвою Україна, що означає "Богом Украяна".
То що ж це справді за роман? Захоплюючий травелог, чи пак подорожня історія, істерн, вартий дюжини західних вестернів, козацький бойовик, що читається на одному подихові, гідний негайної екранізації?
І якщо вже, любий читачу, з нами Бог (і такі автори), то якого ще ворога нам боятися? І якщо не читати нам такі книжки, то кому ж їх тоді читати? Не ляхам і не німцям, як той казав, бо вони свої мають – і книжки, і володарів думок, і власників перснів.
Володимир Войнович. Малиновий пелікан. – X.: Фоліо, 2016
Цього автора зазвичай пам'ятають за кумедною книжкою про солдата Івана Чонкіна. А з ким сьогодні воює у своєму сатиричному романі "Малиновий пелікан" Володимир Войнович? У принципі, з тими, з ким двісті років тому воював Гоголь, і зовсім нещодавно – Віктор Єрофєєв, який написав "Енциклопедію російського життя". Влада, національний характер, "маленька людина" як найбільша проблема на шляху чергового ревізора.
Отже, таким собі ревізором їздить наш герой по землі руській, радянській і не дуже. А почалося все прозаїчно, укусом кліща позначивштсь, немов знаменням, після чого на "швидкій допомозі" цього самого праведного Смородинова у світ винесло. І хоч всі довкола вважають його засланим козачком, сам він будь-кого "розтовкмачить". "На историю последних десятилетий у него взгляд стандартный для его единомышленников, - свідчить про одного із землячків. - Было государство, большое и мощное. Но два человека, Горбачев и Ельцин, развалили страну, разоружили армию, разрушили промышленность, довели народ до нищеты, лишили веры во что-нибудь и надежды. Иногда к упомянутым именам он добавляет Гайдара и Чубайса. В расширенный список разваливших страну либералов порой попадаю и я, прямо сказать, не по чину. А бывает, в пылу полемики он мне дает повод для избыточного самомнения и, убирая из списка всех остальных злодеев, говорит, что страну развалил лично я".
Дина Рубина. Золотая нить. – Х.: Виват, 2016
Ну, а всередині самої книжки так само все як завжди. Знайома інтонація, класичні ходи і виходи сюжетного життя-буття. У "Синдромі Петрушки", наприклад, герою треба терміново продати квартиру в Самарі, натомість в оповіданнях вже точно Харків. Здавалося б, що таке це місто? Чехов його жартома з Римом порівнював, мовляв, не Венеція; Маяковський вщент у ньому програвся на більярді, а ось у Рубіної звідси сімейна сага початок бере. Принаймні, у її героїнь – точно, особливо, коли про діда-художника мова. "Он увез бы ее в Харьков, где она точно так же родила бы двоих детей, и мыла гречку, и раскатывала мацу". В принципі, як виявляється, все саме так і трапилось, про що в "Золотій нитці" вигаптовано чорним по-російському. Для українського, нагадаємо, читача.
Илья Риссенберг. ИноМир. Растяжка. - М.: Новое литературное обозрение, 2016
Раніше у Рісенберга були тільки аналогії, ремінісценції та алюзії, а тепер світ навколо нього змінився. "Дух телогрейки в оков/пах Б-га Видит меня вода / Город мой трогательный ах ковга имечко не беда". То що ж сказати про життя харківських архетипів, з яких нині складається ретроспективний огляд поетичних військ? Що виявилося, за Бродським, довгим? Що Хлєбніков, який написав у Харкові кращі зі своїх поем, чимало наслідив в цій книзі?
Чи що редукція "Б-га" в автора сьогодні римується тільки з "бггг" в Інтернеті? У будь-якому випадку, передмова недаремно застерігає, що це не концептуалізм, і Рісенберг не називає речі. Він чекає, коли вони наблизяться до нього, як новини з донбаського фронту, і тоді вже намагається втиснути їх у контекст біблійних притч індустріального часу.
Андрухович, Прохасько. Сузір'я Курки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
У цій чудовій книжці, зробленій ніби як для дітей, але цілком "дорослими" авторами, живуть малі Орися з Марією, а також весь довколишній світ з його видавничими інтригами. В якому тато – лісник, а мама – "зануда, бо їй наше дике життя не підходить".
Тож через те, що з імен-брендів на обкладинці книжки стоять самі лише прізвища, усі наші "авторські" аналогії летять шкереберть, оскільки це зовсім не ті автори. Відповідно, дочка і колишня дружина, якщо цікаво, тому далі краще просто читати, а не будувати родинні демонології.
Крім, того, у "Сузір'ї Курки", все одно присвяченій "нашим бабкам, бабцям і бабусям", вистачає не менш цікавих, літніх людей та інших родичів з історії літератури. Наприклад, тутешні Зелінський і Кулінський - немовби Іван Іванович і Іван Никифорович, що, як відомо, посварилися у Гоголя, але розмови у цих галицьких стариганів цілком інтернаціональні. Як у прозі східняка Павла Вольвача. "Поясницю скрутило!" - мало не плаче Зелінський у книжці Прохасько і Андрухович. "І давлєня", - озивається бабця біля під'їзду з роману Вольвача. Про що це свідчить, крім того, що саму книжку можна рекомендувати будь-якій віковій категорії читачів? Мабуть, про те, що ніколи не варто забувати про своїх ближніх, старих і немічних, бо іноді вони можуть стати в пригоді навіть "дорослим" і "уславленим". Наприклад, написати про себе книжку, як у даному успішному випадку.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!