Спостереження Томпсона завжди влучні, судження різкі, а стиль - неповторний.
...Кажуть, ця збірка есе - останнє прижиттєве видання творів Хантера Томпсона, автора славнозвісного роману "Страх і ненависть в Лас-Вегасі". Пам'ятаєте кадри з однойменного фільму з Джонні Деппом, коли перегони в пустелі почалася, але з журналисткого бару ніхто не розходиться? Мовляв, навіщо? Імена гонщиків відомі, марки мотоциклів знає вся Америка. Решта - усі ці "круті віражі" і "мужні обличчя спортсменів", - можна дописати потім, вклеївши в редакції фото корови, тобто, тьфу, звичайно, мотоцикла, як в оповіданні Довлатова про поїздку в колгосп.
Як би ще пояснити? Ну, ось був, скажімо, в Москві 90-х такий журналіст Михайло Новіков, про якого ходили легенди, що газету, в якій він друкував свої огляди перегонів "Формули 1", купували тільки через його колонку. Адже головне стиль опису, а не самі перегони, розумієте? Тим паче, якщо там суцільний Шумахер. Те саме - Хантер Томпсон, який набагато раніше придумав і стиль, і перегони, і, можливо, навіть самого Новікова, царство йому небесне. Не кажучи вже про Шумахера, довгих років йому життя.
Стиль, до речі, називається "гонзо", сповідує, відповідно, такий журналістський гін, коли, як в оповіданнях юних авторів про життя в СРСР, не дуже-то й знаєш, але сильно відчуваєш.
Так і у Томпсона, чиї спортивні колонки, за матеріалами якої укладено збірку "Наших б'ють!", частенько служили йому швидше приводом поговорити про політику, війни і людей, будучи чимось на зразок щоденника, який розповідає, як це - жити на початку нового століття в епоху краху великої Американської мрії. Спостереження Томпсона завжди влучні, судження різкі, а стиль, як уже мовилося, - неповторний. Часом заголовки свідчать самі за себе. Точніше, за грімку суміш всередині цих коротких замальовок з натури: "Жорстоке обдурювання в тренерському бізнесі", "Коров'ячий сказ вразив НБА", "Безглузда і сумбурна розповідь про спортивне свавілля", "Швидкість вбиває, та інші футбольні мудрощі".
По суті, збірка есе "Наших б'ють!" від творця легендарної гонзо-журналістики - це така дружня балаканина з читачем, де, крім ставок, рейтингів і чартів, автор розповідає про все на світі, дещо нагадуючи Буковскі і зовсім вже точно - Хемінгуея, якщо вже комусь незрозумілий цей "чоловічий" підхід до природи речей. Взагалі-то у всієї американської класики, яка отруїла стиль російських літературних емігрантів на кшталт Довлатова ще в Радянському Союзі, не дуже складний механізм спокушання філологічних панночок та інших хвацьких епігонів. Але, на відміну від легкокрилої естетики Томпсона, за рубаними фразами того ж Хемінгуея стоїть тяжка праця. Згадаймо, що сторінку з фінальною сценою в романі "Прощавай, зброє!" автор переписував 39 разів.
Вони важливі, ці відомі фрази Хемінгуея, які згодом стали його "фірмовим" стилем - відточені, вагомі, часом так мало значущі для непосвячених. У той час як у Томпсона - суцільні жарти, побрехеньки та бувальщини, причому лише завдяки перекладу великого і жахливого Алекса Керви і його колеги Наталії Нарцисової вони зрозумілі читачеві, не знайомому з тонкощами американського життя, не кажучи вже про сленг спортивного коментатора. Журналістика, коротше, зате в якому художньому вигляді!
Розкриваючи виразки спорту, автор заодно застосовує ту саму безжально-веселу вівісекцію щодо політиків, і не лише щодо них – письменники, рок-зірки та інша богемна публіка теж потрапляє під скальпель його критики. Але політики особливо. "Обидва вони продажні, - повідомляє він, наприклад, про Буша з Клінтоном, - бо в цьому суть американської політики. У обох є в родині офіційно визнаний дурень, бо якщо ти президент, то так треба. Дурень потрібен як громовідвід для критики, яка інакше обрушиться на самого президента і знизить його рейтинги. У Клінтона таким був Роджер, у Картера - Біллі, а у Ліндона Джонсона брат був настільки затятим, що його три роки протримали в Білому домі під замком. В родині не без виродка".
Що й казати, виродків у цій книжці чимало. Втім, звичайних безумців, які звеселяють публіку, теж вистачає. Вони люблять робити свою справу і віддаються їй сповна і всюди, навіть якщо не знають, чим усе це закінчиться. "Один з найяскравіших моїх спогадів про світ спорту, - пише Томпсон, - пов'язаний з п'ятигодинним польотом в компанії Едварда Вільямса в той час, коли тривала напружена, з двома овертаймами гра серії плей-офф між "Канзас-Сіті Чіфс" і "Майамі Долфінс". Телевізора у нас, природно, не було, і ми отримували інформацію кожні 20-30 секунд по радіо з кабіни пілота. Напруження було нестерпним. Люди навколо плакали, кричали, волали і верещали. Стюардеса була змушена видати нам пляшку скотчу, щоб ми остаточно не з'їхали з глузду... Єдиним гравцем, якого я пам'ятаю з цього матчу, був Ед Подоляк, який розповів мені пізніше, що до середини другого овертайму він майже втратив свідомість. "Мені вже було все одно, хто переможе, а хто програє, - зізнався він. - Хотілося навмисне пропустити м'яч, просто щоб цей кошмар нарешті закінчився".
Так от, у цій книжці кошмар не закінчується ніколи. І дарма її назвали останньою у творчому доробку автора. Цілком можливо, що в шухляді у нього залишилося чимало подібних гостреньких історій, в яких цьому шаленому, шаленому, шаленому світові дістається по повній. Ну, а якщо у ньому ваших б'ють, то Хантер Томпсон йде до вас!
Хантер Томпсон. Наших бьют! Кровавый спорт, американская доктрина и водоворот тупости. Новейшая история глазами спортивного журналиста. - М.: Альпина нон-фикшн, 2014. - 298 с.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!