Це історія мінного тральщика "Черкаси", останнього корабля українського флоту в захопленому Криму, який тримав оборону протягом трьох тижнів.
Двоє друзів з села — нездара з "блатом" Мішка (Євген Ламах, "Крути 1918", ще один фільм про знаменитий український опір до останнього) та інтроверт Льова (Дмитро Сова, "Я з тобою") — кожен за різних обставин йдуть служити разом на воєнний корабель "Черкаси". Доки Мішка пливе за течією у жорстокому маленькому мікрокосмосі на борту, його друг ніяк не може влитися у це нове життя.
З початком окупації російський флот відрізає тральщику дорогу до Одеси. Поки решта кораблів здається один за одним, загнані в пастку "Черкаси" вперто тримають відчайдушний опір ворогу.
Історія мінного тральщика "Черкаси", останнього корабля українського флоту в захопленому Криму, який тримав оборону протягом трьох тижнів у березні 2014-го, добре відома глядачам. Зрештою, з того часу минуло лише якихось шість років. Проте чекати від фільму документального викладу не варто. "Черкаси" дозволяють собі вельми сміливі відступи від оригінальної історії, попри свіжість тих подій у пам’яті. Ця стрічка — це скоріше збірна оповідь про вторгнення та кожен корабель українського флоту, що опинився у той час у пастці в Криму.
Однак у всьому іншому "Черкаси" намагаються зберігати автентичність. У фільмі знялися троє членів команди справжніх "Черкас" і моряки корабля "Корець", який "грає" головну роль у стрічці, а прототип командира, реальний капітан Юрій Федаш, якого зіграв театральний актор Роман Семисал, консультував команду на зніманнях.
"Черкасам" вдається щирість з неабияким успіхом. Не в останню чергу завдяки тому, як говорять персонажі. Поки більшість мейнстрімних вітчизняних фільмів досі обмежується українською та російською, поміж якими зрідка лунає кримськотатарська, "Черкаси" мають набагато яскравішу мовну палітру. Питання нецензурної лексики в українському кіно, та і в українській культурі загалом, досі стоїть гостро. Є люди, які вважають, що матюки — це, зрештою, частина життя та відповідно мови, і є люди, які вважають, що ці слова не є притаманними для українців.
"Черкасам" вдається щирість з неабияким успіхом. Не в останню чергу завдяки тому, як говорять персонажі
Здебільшого опір матюкам чинить старше покоління кіномитців. Ветеран вітчизняної кіноіндустрії Олесь Янчук, наприклад, навіть пропонував відмовляти у державному фінансуванні проєктам, де у сценарії є "погані" слова. Утім, турбота про моральний стан суспільства створює для сучасного українського кіно проблему, з якою Янчук як режисер, що знімає кіно переважно про громадських діячів першої половини XX століття, не зіштовхується. Це призводить до ситуації, коли на екрані, наприклад, українські солдати в самому горнилі конфлікту говорять, наче персонажі шкільної вистави.
Тимур Ященко все-таки вирішив ризикнути і додав у сценарій нецензурну лексику, багато нецензурної лексики (на що безперечно мають зважати ті глядачі, які планували йти на фільм з дітьми). Більше того, у "Черкасах" навіть лунає суржик. Щоправда, треба визнати, таким собі "кіносуржиком", який не надто схожий на те, як насправді говорять люди у селах Наддніпрянщини. Опанувати "кіносуржик" — насправді дуже легко. Потрібно просто розмовляти літературною українською, раз у раз вставляючи тут і там російське слово, і, звісно, не забувати про "шо".
Та навіть попри не надто переконливу сільську вимову, персонажі у "Черкасах" звучать більше як справжні люди у тій ситуації, у якій опинився корабель, аніж рупори для важливої моралі історії. Водночас візуальна мова стрічки не менш цікава. Море завжди перебуває у русі й камера в руках оператора Юрія Дуная ("Плем’я") рухається із ним, загойдуючи глядача. Вона "ходить" за героями, створюючи ефект присутності, ніби ми — теж там, на палубі тральщика, яка хитається в нас під ногами.
Навіть зі своїм досить незначним бюджетом у 40 мільйонів фільм має декілька насправді видовищних кадрів з кораблем. Це той рідкісний український фільм, який насправді виграє від масштабів кіноекрану. Корабель, який повільно йде темними хвилями, — це насправді захопливе видовище.
Та навіть поміж рядків і в клаустрафобних кадрах трюму "Черкаси" — це дуже щире кіно. Ященко не боїться напряму критикувати українську армію, яка, до речі, частково фінансувала знімання. Фільм не заплющує очі на проблеми, про існування яких знають усі, але говорити, а тим більше показувати в кіно не прийнято. "Черкаси" навіть побіжно зачіпають тему посттравматичного синдрому, яка досі є табу в нашому мистецтві.
Для виконавців обох головних ролей це поки що їхня краща робота в кіно. Пронизливий мовчазний перфоманс Дмитра Сови змушує шкодувати, що його персонаж в один момент просто зникає з екрана й не з’являється аж до самого завершального акту. Тим часом Євген Ламах грає цілковиту протилежність свого героя з "Крут 1918" — героїчного, порядного студента, який не хоче покладатися на батька. Водночас "Крути" самі по собі, хоч ці два фільми на перший погляд є схожими, здаються цілковитою протилежністю "Черкас" майже всьому. Обидві — воєнні драми, та остання з двох — набагато амбітніша. Коли "Крути 1918" були стандартною і дещо старомодною історією про війну/трагічну історичну подію, "Черкаси" мають більше спільного з "Дюнкерком", аніж з "Титаніком". Через що деякі глядачі скоріше за все вийдуть із зали розчарованими, якщо зайдуть туди, сподіваючись на українського "Рядового Раяна", яким новий фільм точно не є.
Насправді навіть до "Братів по зброї" "Черкасам" — досить далеко, проте навіть попри те, що у фільмі є сцени, які буквально закінчуються нічим, попри те, що наш головний герой Мішка посередині змінює характер на всі 180 градусів без жодної причини, а другорядні персонажі зливаються разом (хоча, можливо, у тому й був задум), ця історія ніколи не втрачає моменту. "Черкаси" тримає у напруженості до самого кінця, перетворивши моє тіло у деяких сценах на суцільний клубок нервів.