"Ціна правди" — наштовхує на бажання дізнатись більше

Дивлячись на рівень більшості вітчизняних фільмів, можливо, добре, що цей зняли не українці.

Історична драма польської режисерки Агнешки Голланд, яка підіймає таку важливу і чутливу для українців тему, як Голодомор, але, власне, розповідає про нього похапцем і доволі епізодично — на першому плані стрічки дуель двох журналістів: Гарета Джонса та Уолтера Дюранті.

Це протистояння було запеклішим за поєдинки у спортивних єдиноборствах — апологет сталінського режиму Дюранті заперечував голод в Україні (як власне, в усьому Радянському Союзі) водночас молодий валлійський кореспондент Джонс, потайки діставшись Харківської області, сам побачив жахи сталінської колективізації. Власне, у фільмі ця дуель має виглядад тіні тієї драми, про яку переповідають історики — це стосується і Голодомору, якого режисерка "втисла" у 20 хвилин екранного часу.

Отже, 1933 рік. Молодий і амбітний Гарет Джонс, помічник колишнього прем’єр-міністра Великої Британії, на свій вік вже відомий тим, що взяв інтерв’ю у Гітлера. Опинившись без роботи (Велика Депресія дісталась і Європи), вирішив повторити успіх — цього разу у Радянському Союзі. Інтерв’ювати Йосифа Сталіна, людину-загадку, чому б і ні?

Поки економіка західних країн ледь дихає, Союз виконує п’ятирічки одну за одною. Звідки гроші? Це та інші запитання Джонс планує поставити Сталіну. Утім, все ж діставшись Москви, йому збивають запал колеги — так просто до вождя народів не підібратись. Відвідавши розпутну вечірку журналіста The New York Times Волтера Дюранті, Гарет Джонс наважується на авантюру — потягом дістається України, де особисто хоче побачити ціну швидкої індустріалізації: мертві села, мертві люди, відчай та канібалізм.

Власне, тут і губиться драматизм протистояння двох журналістів і ніяк не може пробудитись драматизм опису Голодомору: Джонс менше, аніж за 20 хвилин екранного часу спостерігає-переживає усі жахи голодомору (примітивно, за наростанням — від холоду в снігах посеред поля до сцени з поїданням нутрощів людини). Ледь глядач починає вірити в те, що валлійський кореспондент переживає все це на собі — його жваво висмикують з цього жаху двоє НКВДистів і вертають в теплу та ситу Москву, а звідти — назад до Лондона. Розповідь знов повертається до протистояння Джонса та Дюранті, лишаючи трагедію українського народу десь за кадром.

Зрештою, дуель Гарет програв — володар Нобелівської премії Дюранті мав більший авторитет не тільки в США, але і серед британських журналістів, і репортажі Джонса про Голодомор були оголошені "брехнею". Як результат — Сполучені Штати визнали Радянський Союз, а правду про Голодомор світ дізнався набагато пізніше.

Загалом "Ціна правди" — це, мабуть, перший достатньо легкий та зрозумілий для західного глядача фільм про трагедію українського народу. До слова, аби розповідь була вірогідною, сценаристи консультувались з Тімоті Снайдером — професором Єльського університету, спеціалістом з історії Центральної та Східної Європи ХХ століття.

Утім, не стримались там, де можна було обійтись без зайвої художності: сцена, коли Джонсу кілька дітей співають пісні про Голодомор (під час Голодомору, хоча зазвичай на формування народної творчості потрібно щонайменше кілька років), чаювання Джонса з Орвеллом (відомо, що Орвелл надихався статтями Джонса, проте немає прямих свідчень, що вони були знайомі), демонізація образа Волтера Дюранті — звісно, старий друг Алістера Кроулі (ще й коханець його дружини) не міг бути надто приємним хлопцем, проте у фільмі одразу ясно, хто тут головний негідник, коли Дюранті з’являється у кадрі.

Так чи інакше фільм наштовхує на бажання дізнатись більше — або освіжити пам’ять — про головних героїв, про протистояння держав того часу, про Голодомор. І це головне завдання, з яким американська режисерка польського походження Агнешка Голланд точно впоралась. Власне, це точно не центральна картина в її фільмографії — раніше режисерка номінувалась на "Оскар" з драмою "В темряві", знімала Ді Капріо у ролі Артюра Рембо та навіть адаптувала для NBC культові жахи Поланскі "Дитина Розмарі". Але "Ціна правди", мабуть, перший фільм "на експорт". І дивлячись на рівень більшості вітчизняних фільмів, можливо, добре, що цей зняли не українці.

Залиште свій коментар