"Дім, який побудував Джек" Ларса фон Трієра: на декілька кіл нижче

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Незважаючи на всю нарочиту жорстокість і відвертий епатаж, картина Трієра стверджує традиційні цінності, вирішуючи спір Джека та Вергілія.

Українська прем'єра "Дому, який побудував Джек" відбулася у рамках "Київського тижня критики". Тоді кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський, який представляв фільм, попередив глядачів, що у них є вісім хвилин для виходу із зали. Треба віддати належне витримці вітчизняних сінефілів — серед тих, хто забезпечив аншлаг першому показу картини Ларса фон Трієра, не знайшлося нікого, хто злякався цього застереження або втік до фінальних титрів після сцен насильства, перша з яких сталася, як і було обіцяно, на дев'ятій хвилині. Ми в свою чергу хочемо застерегти читачів, які люблять самостійно розгадувати секрети оповіді, що перший спойлер — у шостому абзаці цього матеріалу.

Незалежно від ставлення до "Дому, який побудував Джек" складно сперечатися з тим, що стрічка стала якщо і не творчою вершиною Трієра, то найдзвінкішим ляпасом суспільному смаку з усіх, коли-небудь ним відважених. Це зрозуміло, якщо говорити виключно про його творчість, а не про витівки "за кадром". Оскільки ідіотські вислови про симпатію до Гітлера та "остаточне вирішення [єврейського] питання для журналістів", які прозвучали під час прес-конференції на Каннському МКФ у 2011-му році, залишаються щодо цього неперевершеними.

Новий фільм Трієра має до злополучної прес-конференції, після якої він був оголошений у Каннах персоною нон-грата, безпосереднє відношення вже хоча б тому, що у міркування центрального персонажа вплетені й Гітлер, й архітектор фюрера Альберт Шпеєр, тоді ж згаданий Трієром як "один із улюблених дітей Божих".

Багато хто вважає прем'єру "Джека", яка пройшла під егідою Канн, реваншем режисера, що взяв гору над своїми гонителями. Хоча у дійсності переможцем виглядає скоріше адміністрація фестивалю, яка відмовилася включити стрічку в конкурс, незважаючи на погрози Трієра підшукати більш зговірливий МКФ.

Так чи інакше, але настільки очевидна перекличка роздумів героя, серійного вбивці, інженера-будівельника Джека, зі словами його автора не випадкова. Вона є одним з найпрозоріших натяків на те, що в образі кровожерливого психопата режисер зобразив себе самого. Серед подібних месседжів варто зазначити уривки з фільмів Трієра і, особливо, закадровий діалог, на якому побудовано дію.

Ларс фон Трієр, для блогів_1
Arthouse Traffic

У "Німфоманці" оповідь складається з ретроспективних епізодів бурхливого сексуального життя героїні, скріплених її бесідами з інтелектуалом, який пояснює ці інтимні ескапади літературними цитатами й мистецтвознавчими концепціями. Так і "Дім, який побудував Джек" постає низкою флешбеків-розповідей персонажа про прояви пристрасті, що ним володіє. Співрозмовник Джека, якого той називає Верджем, вислуховує його історії про криваві розправи. Він також виступає своєрідним психоаналітиком, або, скоріше, сповідником, чиї проникливі коментарі ніби дозволяють вбивці краще зрозуміти мотиви своїх вчинків.

Багато хто вважає прем'єру "Джека", яка пройшла під егідою Канн, реваншем режисера, що взяв гору над своїми гонителями

Особистість Верджа, який залишається більшу частину дії за кадром, з'ясовується ближче до фіналу. Це Вергілій, який явився за Джеком, щоб провести його колами Пекла. Саме цими колами Вергілій колись водив Данте у "Божественній комедії", найбільш прославленому ментальному автопортреті. Червоний халат, у який одягнений Джек, пробираючись за Вергілієм інфернальним підземеллям, виступає блазнівським варіантом іконографічного вбрання Данте, немов покликаний остаточно підтвердити глядацькі побоювання, що Джек у цьому сюжеті виконує функцію альтер его Трієра.

Навряд чи в екранному просторі, як і на сторінках та живописних полотнах (нехай нас спростують люди більш обізнані), виникав автопортрет більш жахливий і самоіронічний. Так само дослідження природи творчості та зображення її мук, суперечки про взаємозв'язок етики та естетики, про відповідальність автора за художні пошуки та про його взаємини з аудиторією не отримували настільки радикального втілення.

Ларс фон Трієр, для блогів_3
Arthouse Traffic

Джек вважає себе справжнім художником, хоча його архітектурні проекти не надто успішні — він є не створювачем, а руйнівником, митцем-деконструктором. Його мистецтво у буквальному сенсі вимагає жертв, адже він мріє побудувати споруду з трупів, порівнюючи бажаний будівельний матеріал з благородною гниллю у виноробстві (чим виводить з себе зазвичай стриманого Вергілія). Але й самі вбивства Джек вважає видом мистецтва, відносячи до великих майстрів диктаторів, які кидали життя підданців на вівтар своїх режимів.

При цьому Джек з Люциферовою гординею відстоює незалежність митця як від Бога (Який "змушує нас зрікатися тигра в собі"), так і від суджень простих смертних — останнє не дивує з огляду на те, що творчість такого роду неминуче доводиться приховувати від людських очей.

Це сприймається як зла насмішка Трієра над самим собою, адже власне "Дім, який побудував Джек" не просто розрахований на увагу аудиторії, а й, можна сказати, зобов'язаний своїм виникненням полеміці режисера з простими глядачами та фестивально-кінематографічною сільнотою.

Режисер, сплітаючи хічкоківську напругу з мотивами другосортного хоррору, натискаючи на всі можливі больові точки наших страхів і нашого співчуття, ніби демонструє публіці свою владу. Фільм виявляє садомазохістський елемент стосунків видатного автора та глядачів, готових якщо і не полюбити все, створене їхнім улюбленцем, то, у всякому разі, витерпіти перегляд будь-якого запропонованого ним видовища.

Ларс фон Трієр, для блогів_2
Arthouse Traffic

Подібним чином жертва може бути прив'язана до мучителя стокгольмським синдромом, в той час як і сам мучитель не уявляє існування без жертви. Разом з тим, оповідь, у якій об'єкти нападів Джека на початку спілкування здебільшого проникаються до нього симпатією та цілковито нездатні дати відсіч надалі, можна сприймати як метафору тоталітарної держави, чиї громадяни піддаються чарівності тиранів.

Хоча Вергілій, який уособлює класичну культуру, ідею благотворної дії мистецтва, є непохитним опонентом Джека, він все ж дякує маніяку, зауважуючи, що його історія "наводить на роздуми". Мабуть, у цьому й полягає подібність жорстоких злочинів великим творам — вони також грають роль дзеркала цивілізації та людської природи. Зіткнення зі Злом, як і знайомство з шедеврами кінематографу, літератури або живопису, розкриває, часом найдраматичнішим чином, наші душевні риси.

Водночас, незважаючи на всю нарочиту жорстокість і відвертий епатаж, картина Трієра стверджує традиційні цінності, вирішуючи спір Джека та Вергілія на користь останнього. Вирок, винесений заголовному персонажу, свідчить: попри всі мистецтвознавчі теорії та поетичні маніфести імморалізму, попри відсутність будь-якого співчуття у душі людини або у практиках режиму, всупереч жаданню насильства, яке таїться у нашій власній душі, Всесвітом править Любов. Любов, Яка, як мовиться в цитованих у фільмі творах, рухає сонце і світила, та Чиєю могутньою долонею створені і ягня, і тигр.

Джерело: інформаційно-культурний портал Yabl 

Залиште свій коментар

Вибір редакції