"Іловайськ 2014. Батальйон Донбас": нешаблонне українське кіно

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Творці цієї стрічки намагалися зробити щось цікавіше за стандартну телесеріальну картинку, якою обмежуються багато українських фільмів.

Серпень 2014. Українські військові звільняють одне місто за іншим. Позаду залишилися Лисичанськ і Попасна. На дорозі до Донецька — тільки Іловайськ. Але коли добровольці батальйону "Донбас" раптово потрапляють в оточення російської армії, яка приходить на допомогу бойовикам, ситуація обертається трагедією.

Кілька вояків "Донбасу", опинившись на тепер ворожій території, мусять спробувати знайти шлях додому. Серед них — командир батальйону Бішут і його напарник Квентін. Поранені та відрізані від своїх, вони знаходять прихисток у місцевих, доки їх шукає російський комендант війська.

Режисер Іван Тимченко вибрав для свого повнометражного режисерського дебюту складний проект. Бої за Іловайськ, які трапилися усього п’ять років тому — досі одна з найболючіших тем у нашому суспільстві. Дуже багато про ці події залишається невідомим. Тому Тимченко, мабуть, вчинив правильно, вирішивши замість малювати широке полотно цих днів, зосередитися на історії кількох людей.

Задля автентичності, режисер пішов на дуже ризикований крок: він не просто роздав ветеранам Іловайська з батальйону "Донбас" камео, а дав їм важливі ролі, й найважливішу з них — головного героя — виконав командир штурмової роти "Донбасу" Тарас "Бішут" Костанчук. У фільмі військовий, для якого роль теж стала дебютом, зіграв сам себе. 

Ще більш ризикованим видається рішення поставити його в пару з професійним актором Русланом Сокільником ("Черговий лікар"). Він грає добровольця на псевдо Квентін, який разом з Бішутом застрягає у серці захопленого ворогом міста. 

Усе це легко могло закінчитися кінокатастрофою, але Тимченку неабияк пощастило. Схоже, він відкрив для українського кіно нове ім’я. Констачук, який повторює на екрані кіноверсію прожитих особисто подій, виявився цілком пристойним актором. Навіть поруч зі своїм напарником він має непоганий вигляд. Почасти тому, що рівень акторської гри в середньому в наших фільмах досі до зірок не дотягує. Глядач, який піде на фільм, не знаючи, хто такий Тарас Костанчук, найімовірніше, не запідозрить, що щось не так.

Задля автентичності, режисер пішов на дуже ризикований крок: він не просто роздав ветеранам Іловайська з батальйону "Донбас" камео, а дав їм важливі ролі

Виконавець та прототип головного героя виступив ще й продюсером фільму. Попри свою тему, "Іловайськ" знятий не державним коштом. У різних інтерв’ю творці фільму розповідають, що гроші дістали представники батальйону Нацгвардії "Донбас".

Треба визнати, що це помітно. В "Іловайську" проглядається у кількох сценах досить чіткий погляд на події і кого саме автори вважають винними у тому, що сталося (музику замовляє той, хто дістав фінансування). Однак, творці фільму ніколи не приховували свого задуму чи претендували на якусь об’єктивність. Усе таки художній фільм — це не журналістика.

Фільму вже дістається за те, що він оминає деякі найбільш неоднозначні події тих днів: самовільний вихід деяких батальйонів, конфлікти з найвищим керівництвом і рішення командування, утім, це не можна назвати баґом. Це як скаржитися, що у "Дюнкерку" бракує монтажу з інших кутів фронту і сцен з нарад командування.

"Іловайськ 2014. Батальйон Донбас" — це, як натякає назва, історія про один конкретний батальйон під події серпня 2014-го і його добровольців, яка розповідається з позиції цих людей. Персонажі фільму шукають спосіб вибратися з оточення, повністю відрізані від своїх. У цьому весь сюжет. Вони не знають новин і не мають повної картини ситуації. 

Гострі кути та різні сторони Іловайська, безумовно, колись покажуть інші режисери, проте у цій стрічці, у якій і так є один з найменш потрібних другорядних сюжетів в історії, вони були б не зовсім доречні та лише порушували б фокус сюжету. Решта героїв фільму — це збірний образ українського добровольця. Тут є прості хлопці, поети, жінка-військова, українці з-за кордону, ветерани радянських війн — різні люди, які мають спільну мету. 

Сценарист, Михайло Бриних, здебільшого уникає помилок попередніх схожих українських фільмів. Хороший антагоніст в нашому мейнстрімному кіно — це дуже рідкісне явище. Особливо, якщо це фільм про двадцяте століття чи про війну. Вітчизняні кінороби здебільшого покладаються на гротескний стереотип російського/радянського командира, тим самим позбавивши сюжет будь-якої надії на якусь напругу. Хорошому герою необхідний противник того ж ґатунку. 

Гострі кути та різні сторони Іловайська, безумовно, колись покажуть інші режисери, проте у цій стрічці, у якій і так є один з найменш потрібних другорядних сюжетів в історії, вони були б не зовсім доречні

В офіцера Рункова, колишнього російського полковника ГРУ на пенсії, немає лихих вусів, козирка і перебільшеного московського акценту. Зате у нього є характер, мотивація та шари. Він опинився на протилежній стороні конфлікту не просто тому, що він — лихий. Актор Сергій Дзялик змушує глядачів сміятися разом з його персонажем у сцені з портретами в кабінеті, зіграній з ідеальним комедійним таймінгом, а в іншій — ненавидіти цього покидька.

Немає у фільмі й незручних, як парадний піджак, що кусається діалогів, як, наприклад, було в "Кіборгах". Герої не зупиняються посеред обстрілу, щоб раптом видати монолог про долю стражденного українського народу, вони говорять про звичні буденні речі, які хвилюють нормальних людей. Хоча в кількох репліках усе ж проскакує дуже кіношний пафос. 

Мова в "Іловайську" — жива та різноманітна. У фільмі можна почути декілька акцентів з різних областей України та часом звучить російська, яку супроводжують субтитри. Звісно, деяких недоліків позбутися не вдається. Схоже, навіть українських сценаристів, які прийшли в кіно з інших письменницьких професій, не оминає стереотип, що чоловік і жінка в одній сцені — це чехівська рушниця любовних ліній. Їм навіть не обов’язково говорити одине з одним напряму перед тим, як піддатися пристрасті в найбільш незручному для цього приміщенні.

Фільм, який починає дуже сильно, під кінець дещо затягує фінал, зокрема через те, що сценарій подекуди зосереджується на геть непотрібному мотлоху. На додачу, "Іловайськ 2014. Батальйон Донбас" багато в чому є значним технічним досягненням для нашої індустрії. Глядачів, які планували брати з собою дітей, чи мають слабкі нерви, варто попередити, що у ньому є дуже брутальні кадри з кров’ю, ранами та понівеченими тілами. Це все-таки фільм про війну. Найвідвертіші з них зосереджені переважно у перших кількох хвилинах, після чого фільм трохи вирівнюється до більш звичайного рівня ґору в українському кіно.

Команда з ефектів заслуговує на визнання. Навіть людині, яка забагато дивиться кривавих страшних фільмів, було важко присіпатися своїм навченим оком до їхньої роботи. Попри брак в Україні проектів, де дійсно можна було б набити руку на таких ефектах, та традиційно обмежені ресурси, бутафорна жорстокість вийшла у них досить реалістичною. 

Почасти це, звісно, також було заслугою оператора Олександра Земляного. На знятих з рук динамічних кадрах криваві елементи є тлом для персонажів та їхніх історій, неминуча жахлива реальність війни, яка зазирає за плече.

Тимченко і Земляний намагаються зробити щось цікавіше за стандартну телесеріальну картинку, якою обмежуються багато українських фільмів. Їхні експерименти зі стилями і зніманням часом погано клеяться докупи, але принаймні це спроба зробити щось нове і цікаве. 

І ця фраза загалом добре описує весь фільм. "Іловайськ 2014. Батальйон Донбас" не потрапляє у всі цілі, які собі ставить, проте він намагається вийти за межі шаблону українського прокатного кіно, піднятися над зручними кон'юктурними традиціями, зробити роботу над помилками попередніх фільмів і сформувати свій стиль. Навіть якщо це означає йти на ризик. Можливо, цього разу в них виходить з цього списку далеко не все, та те, що вдалося зробити, дає глядачу надію. Я точно чекатиму на нові фільми від Тимченка і Бриниха.

Залиште свій коментар

Вибір редакції