Український фільм-мюзкил “Гуцулка Ксеня”: сміливий експеримент

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Це аж ніяк не ідеальне кіно, але воно хороше, смішне та дуже щире.

1939 рік. Карпати. У рідне село приїжджають американські українці. Син багатого емігранта Ярослав, або ж по-американськи — Яро, повинен за тиждень одружитися, щоб отримати у спадок від батька один мільйон доларів. Сам Яро не надто хоче у шлюб, але його дядько не здається, тягаючи хлопця по Старій Землі у пошуках свідомої української нареченої.

Для українського кіно мюзикли — жанр незвичний, якщо, звісно, не зважати новорічних вар’єте з зірками української та російської естради, які давно стало справжнім культурним символом двохтисячних. 

"Гуцулка Ксеня", знята за одноіменною оперетою композитора Ярослава Барнича, якому самому довелося поїхати в еміграцію, — це надзвичайно сміливий експеримент. І лише за цю відважність, палкий ентузіазм та бажання створити щось нове, стрічці можна пробачити багато чого.

Лише за цю відважність, палкий ентузіазм та бажання створити щось нове, стрічці можна пробачити багато чого

У новому для себе і для цілої нашої кіноіндустрії жанрі режисерка і сценаристка Олена Дем’яненко ("Моя бабуся — Фаїна Каплан") припускається кількох помилок. Деякі музичні номери — це, скоріше, музичні паузи. Пісні, які у мюзиклах мають розповідати історію, навпаки гальмують її на кілька хвилин, щоб глядачі могли подивитися кліп Dakh Daughters на великому екрані, після чого котрийсь з персонажів хутко переказує, що це мало символізувати у сюжеті.

Та й стосунки між персонажами — подекуди аж занадто схематичні й більше нагадують відрепетируваний танець. Зустріч, стандартний конфлікт через непорозуміння, щасливий, гаразд, не надто щасливий кінець. Водночас самі автори знають, що роблять, і немов підморгують глядачу в особливо безглуздих моментах. "Гуцулка Ксеня" (ні героїня, ані фільм) не сприймають себе надто серйозно.

В усьому іншому "Гуцулка Ксеня" — це суцільне задоволення, найголовніше для очей.

Це один з перших нових українських фільмів, який наважується мати свій візуальний стиль. Нічого схожого ви ще точно не бачили. Художник-постановник Юрій Ларіонов та художниця з костюмів Надія Кудрявцева переносять яскравий світ класичних бродвейських мюзиклів та їхніх голівудських екранізацій з 50-х на передвоєнні Карпати, створюючи щось абсолютно нове та водночас знайоме і затишне. Прихильники Бродвею помітять тут і там елементи "Звуків Музики", "Чикаго", "Оклахоми" чи навіть "Продюсерів". Додайте до цього барвисті карпатські строї, надзвичайно вдалу стилізацію у костюмах та вигадливу операторську роботу і отримаєте один з найкрасивіших фільмів за довгу історію українського кіно.

При цьому творцям вдається віддати шану Карпатам без шароварщини та зображення гуцулів такими собі магічними дикунами. Жодного разу фільм не кепкує з місцевих і не протиставляє їх закордонним гостям.

Акторські роботи у фільмі теж на рівні. Марічка Штрибулова — Зузя — справжня знахідка для українського кіно. Катерина Молчанова — невгамовна в ролі романтичної Мері, а Христина Федорак у ролі Марічки має усього дві сцени, але краде кожну з них. Молода акторка має неймовірну енергію і комедійний таймінг. Взагалі "Гуцулка Ксеня" — це рідкісне українське кіно, яке знає, що робити з жіночими персонажами.

Та головна перемога "Гуцулки Ксені" — у тому, як невимушено через жарти, пісні й танці вона розповідає більш ніж столітню історію українського іммігранта. Без кпинів із заробітчан, без очевидного моралізаторства, яке в українському історичному кіно вже стало штампом (кхем-кхем, "Крути 2018"), без притрушування цукром реалій часів, у яких розгортається історія. Немов привид гуцулки Ксені над полониною вже нависли великі зміни, з якими безтурботним героям фільму доведеться зустрітися, коли затихне музика і згаснуть софіти.

"Гуцулка Ксеня" — аж ніяк не ідеальне кіно, але воно хороше, смішне та дуже щире.

Залиште свій коментар

Вибір редакції