Перейти до змісту

Коли історія зосереджується на головних героях, за їхніми пригодами насправді цікаво спостерігати.

1922-й рік. Втомлений від війни ветеран визвольних змагань Іван Чорноусов повертається в рідне село в надії на мирне життя. Проте вдома радянська влада починає впроваджувати нові порядки. Коли окупанти руйнують його дім, Іван бере собі нове ім’я і знов вирушає на війну. 

Буремні події 1920-х протягом останньої пари років стали дуже популярною темою серед українських режисерів. Водночас кожна зі спроб зняти кіно про цей, безумовно, цікавий період української історії намагалася показати війну за незалежність з різних боків. "Таємний щоденник Симона Петлюри" обрав точку зору одного з її очільників, "Крути 1918" розповідали історію знаменитої останньої позиції під Києвом. Завершує цю неофіційну трилогію визвольних змагань довгоочікувана екранізація історичного роману Василя Шкляра "Чорний ворон" про відчайдушних повстанців Холодного Яру.

Шлях "Чорного ворона" на екрани був довгим і тернистим. Втім, в українському кіно — це, на жаль, майже норма. Перші розмови про можливу екранізацію роману почалися ще тоді, коли він тільки вийшов 2009 року. Режисером стрічки тоді мав стати сам польський кінематографіст Єжи Гофман ("Вогнем і мечем"). Однак Гофману книжка, зрештою, не сподобалася і він вибув з проєкту. Після ще кількох невдалих спроб і конфліктів зі Шкляром фільм зрештою перейшов до режисера мігрантської драми "Гніздо Горлиці" Тараса Ткаченка, а з його рук — в українські кінотеатри десять років потому.

Для багатьох глядачів відповідь на питання, чи сподобається їм ця нова вітчизняна історична драма, залежатиме напряму від ставлення до оригінальної книжки. Адаптуючи історію під нову форму, Ткаченко не побоявся внести серйозні зміни. Проте в серці — це все ще роман Василя Шкляра з усіма фірмовими рисами автора. Якщо вам подобається його підхід до сюжету і персонажів, його кліше, вам, скоріше за все, сподобається і фільм.

Треба визнати, сценарист Тарас Антипович, теж автор історичних романів, зробив величезну роботу, щоб перекроїти твір Шкляра з його міріадою персонажів і сюжетів, нелінійною історією та елементами магічного реалізму в щось, що у результаті більше нагадує типовий пригодницький фільм з елементами бойовика "під Тарантіно". Власне, можливо, кінцевому продукту пішло б на користь, якби зміни були ще драматичнішими. 

Хоча з оригіналу й так вирізали більшість другорядних персонажів, у "Чорному вороні" їх все одно забагато. Настільки, що фільм у певний момент просто перестає навіть намагатися за ними усіма прослідкувати. Ось персонаж, якого вбили чергою з кулемета кількома сценами до цього, раптово оживає за кадром без жодних пояснень, і приходить на допомогу в потрібну мить. 

Ті, що лишилися, не надто вражають глибиною, утім, як і їхні літературні прототипи. Проте у фільмі, щоб вкластися у хронометраж, їхня мотивація часто спрощена до самого мінімуму, аби лиш доправити їх з однієї точки сюжету в іншу. Цілком критичні до того герої без питань заходять у ситуації, над якими хіба що немає великого вказівника "Це пастка!", тому що інакше сюжету не відбудеться. 

Та найгіршим рудиментом з оригіналу виявляється сам ворон. Не той, що головний герой, а той, що з’являється під акомпанемент закадрового голосу самого Шкляра. Автор беземоційно читає уривки з власного твору, мимохіть пояснюючи майже кожну важливу сцену. Інакше, боронь Боже, глядачі ще почнуть намагатися самотужки інтерпретувати побачене. 

Недарма головним принципом кінематографу є правило: "Показуй, а не розказуй". Кіно зрештою дивляться, а не слухають. Ці закадрові нотації лише шкодять фільму, забираючи з ключових моментів стрічки будь-яку інтригу чи нюанси, які могли б додати актори своєю грою.

Вони, хоч і подекуди мусять по-серіальному заламувати руки, ніби зі звички, все одно намагаються надати своїм персонажам життя і навіть створити одне з одним якусь хімію на екрані. На щастя, сценарій сприяє, і в результаті виходить досі не таке часте, як хотілося б, явище в українському кіно: персонажі, що говорять, наче живі люди. 

На жаль, "Чорний ворон" усе ще страждає на ті ж самі баґи, що і попередні частини цієї неофіційної трилогії. Ці проблеми вже, здається, остаточно вкорінилися у вітчизняному кінопромі, й позбутися їх буде нелегко.

Хоча в порівнянні з, наприклад, тим же "Таємним щоденником Симона Петлюри" це просто небо і земля ("Чорний Ворон", може, й скидається на телефільм, але хоча б не телефільм з 90-х): невигадлива постановка, занадто драматичний саундтрек, який звучить як пародія на Ганса Зиммера, пориви мелодрами та чистенькі, новенькі костюми героїв, що живуть переважно в лісі, роблять усе схожим більше на епізод вітчизняного серіалу, аніж фільм для великих екранів.

Водночас "Чорний ворон" має велику перевагу над "Крутами" і "Щоденником". Коли стрічка не занадто захоплюється змальовуванням страждань власних героїв аж до рівня експлуатаційного кіно, а історія зосереджується на головних героях, за їхніми пригодами насправді цікаво спостерігати. І позаяк фінал фільму — відкритий для потенційних сиквелів і спін-оффів, можливо, у творців "Чорного Ворона" ще буде нагода попрацювати над помилками.

Залиште свій коментар