Єдине, що пов’язує цю стрічку з класичною трилогією — ретроспективні кадри з перших фільмів, які показують вже під час фінальних титрів.
TOOL та Slipknot випускають нові альбоми вперше за 10 років, а в кіно виходять нові "Термінатор" та "Рембо"? Чорт забирай, що не так з нашим часом?" — такі жарти можна зустріти на багатьох англомовних форумах цієї осені, навіть на Reddit.
Насправді камбек героїв дитинства декількох поколінь просто збігся у часі, мабуть — проте не всі камбеки однаково вдалі. Майкл Джордан, відомий американський баскетболіст, лишив кар’єру на піку форми (ну і що, що він лишав кар’єру тричі?). Здається, декому з голлівудських акторів варто було б повчитись у баскетболістів.
Попри те, що в титрах "режисером" вписана людина на ім’я Адріан Грюнберг (єдиним досягненням якого є асистенство головного режисера на зніманнях "Апокаліпто" Мела Гібсона), всю роботу — сценарну, режисерську, продюсерську — зробив саме Сільвестер Сталлоне. На багатьох кіноресурсах висловлюють думки, що фільм наслідує традиції останніх фільмів Клінта Іствуда. Насправді від Головного Патріота Американського Кіно тут — ні змісту, ні форми.
З одного боку, це добре — фільми про Рембо ніколи не були перевантажені патріотичною патетикою, з іншого — в "Останній крові" немає рівного нічого, що могло б зробити стрічку цілісною. Навіть протистояння головного героя з бандою гіпертрофовано негативних, беземоційних — як у класичних бойовиках 80-х — злодіїв.
Отже. Джону Рембо за 70. Він живе на фермі, у перервах між заняттями з конями вдосконалює підземні лабіринти під власним маєтком — щось на кшталт катакомб на випадок атомної війни with russians, з люками і пастками, як у в’єтнамських партизанів. Навіщо б це пенсіонеру, здавалось би — але у фільмі про Рембо може вистрілити не лише рушниця, а і молоток. Онучка його близької подруги Габріела, яка навідується на ранчо, ділиться планами — поїхати в Мексику шукати свого справжнього батька. Поїхати в Мексику з Арізони — це завжди погана ідея і класичний початок середньостатичного бойовика.
Будь-який глядач, в душі якого ще живе підліток з ери VHS-касет, буде розчарований до гніву за те, наскільки Сталлоне-сценарист затягнув з передісторією, і наскільки мало часу лишив самій кульмінації, яка у фільмах 80-х займала чи не всю стрічку — вбивство поганих хлопців. Облаштування підземелля зі смертельними пастками у Рембо охопило більше часу, ніж власне з’ясування стосунків з негідниками — кілька десятків (я намагався рахувати, але збився на 26-му невдасі, який замість того, аби втекти, сунув свого автомата в підземні лабіринти) найманців просто один за одним, як олов’яні солдатики, лягають у коробку ветерана війни Джона Рембо — хто без ноги, голови, або впавши у в’єтнамську "вовчу яму" — пастку з десятками загострених палиць. І ніби щоб посилити прямолінійність цієї сцени відплати, цього протистояння один-проти-всіх, до того ж — різних поколінь — саундтреком лунає "Five to One" гурту The Doors:
The old get old
And the young get stronger
May take a week
And it may take longer
They got the guns
But we got the numbers
Gonna win, yeah
We're takin' over
Come on!
Кам он, найманці закінчуються надто швидко, і навіть головному злодію, якого попередньо проштрикує чотирма стрілами до стіни амбару, не приділяється забагато уваги — "відчуй, як болить моє серце", — каже Джон, і...ну да, ви здогадались, що робить.
"Я намагався прийти додому, проте так і не повернувся. Частина мене лишилась дорогою. Усі, кого я люблю — тепер привиди".
Американський кінематограф сотні разів розповідав історії ветеранів різних війн — особливо В’єтнамської, болючої для американського суспільства — бо уперше за історію держави вона була не оборонною, а бойовими діями далеко від кордонів. Перші фільми про Джона Рембо розповідали про скаліченого війною чоловіка, якого не прийняла мирна рутина — і який не приймав рутинну соціальну несправедливість.
Після класичної трилогії Сталлонне ще раз спробував "продати" історію про розлюченого ветерана В’єтнаму — у 2008 році. Єдине досягнення цієї стрічки — в ній найбільше вбитих найманців — 236, більше ніж у всій попередній трилогії. Стрічка про "останню кров" мала б на меті підсумувати життя Джона Рембо — однак вона не відповідає на жодне питання щодо героя. Такому важливому явищу, як посттравматичний стресовий розлад, яке переслідує ветерана будь-якого збройного конфлікту, тим паче — В’єтнамської війни — у фільмі не приділено жодної уваги.
Немає флешбеків у минуле, єдине, що пов’язує "Останню кров" з класичною трилогією "Рембо" — ретроспективні кадри з перших фільмів, які показують вже під час фінальних титрів — лише тут глядач, в душі якого живе підліток з ери VHS-касет, може справді розчулитись і повірити, що перед ним той самий ветеран В’єтнаму, який на останньому кадрі, смертельно поранений, сідає на коня та їде в прерію Арізони — аби назавжди лишитись молодим.