"Таємний щоденник Симона Петлюри": треба ж з чогось починати

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Ця стрічка — саме те, чого варто очікувати від фільму про Петлюру від Янчука.

Байопік про життя Головного отамана Української Народної Республіки виглядає як цілком логічне продовження кар’єри Олеся Янчука. З середини 90-х режисер відзняв (і, сподіваємося, зніматиме далі) цілу серію байопіків про забутих чи призабутих історичних діячів початку ХХ століття: "Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені", "Нескорений", "Владика Андрей".

Симон Петлюра, колишній отаман УНР, живе в еміграції у Парижі. Далеко від Батьківщини він починає писати щоденник, у якому згадує про короткий період незалежності України на початку ХХ століття і свою роль у цих подіях.

В основі фільму — вигаданий сценаристом Михайлом Шаєвичем і режисером "щоденник", а не реальний історичний документ чи записи самого Петлюри, про що, як на мене, варто було б попереджати глядачів від самого початку. Зазвичай, це цілком нормально для творців історичних фільмів — дозволяти собі деякі художні вставки для того, щоб зробити реальну історію цікавішою для глядача. Утім, творці фільму хочуть всидіти на двох стільцях одразу — сцени з вигаданого "щоденника" змінюються реальними історичними хроніками з реальним Петлюрою у кадрі.

А ще "таємний щоденник" — насправді не такий вже і таємний. Нічого такого інтимного чи раніше невідомого про життя Головного отамана УНР, чого б не можна було знайти у книжці з історії, фільм не показує. Через серію флешбеків нам розповідають про основні віхи життя отамана — поразку УНР і спроби Петлюри протистояти більшовикам, його стосунки з сім’єю, життя в еміграції і його вбивство (спойлери).

Янчук жонглює різними часовими періодами і навіть жанрами. Дуже гарно зняті для українського кіно та скромного бюджету бойові сцени затиснуті між довгих статичних розмов між різними чоловіками у костюмах, знятих майже одним планом, позаяк оператор, схоже, заснув за камерою. Через усе це фільм має страшенно нерівний темп і відверто провисає наприкінці.

Насправді я не здивуюся, якщо за кілька місяців на ТБ покажуть серіал "Таємний щоденник Симона Петлюри". Деякі сцени у фільмі явно мають більше сенсу в контексті інших сцен, які не ввійшли в фінальну версію, а захищати добре ім’я Петлюри на суді з’являються персонажі, яких до того жодного разу не показали.

Творці фільму хочуть всидіти на двох стільцях одразу – сцени з вигаданого «щоденника» змінюються реальними історичними хроніками з реальним Петлюрою у кадрі

Певна річ, не обійшлося без паралелей із сьогоденням. Ось персонаж розповідає головному герою, що Європа не допоможе, і Україні потрібно розраховувати тільки на себе, а ось сцена, яка існує тільки для того, щоб злий вусатий росіянин міг висловити все, що він думає про українську державність. Словом,  сучасний політичний підтекст у фільмі подекуди переходить у текст, причому, жирним підкресленим курсивом. Проте творці фільму не приховували свого наміру провести історичні паралелі. "Цей фільм певною мірою — попередження для нас сьогодні", — розповів режисер стрічки в одному з інтерв’ю.

До честі творців фільму, треба зазначити, що вони не намагаються аж зовсім канонізувати свого героя. Петлюра у "Таємному щоденнику" — не святий і несприйнятий герой, а жива тривимірна людина, якій доводиться стикнутися з наслідками своїх помилок.

Сергій Фролов — чудовий актор і він прекрасно грає меланхолійного емігранта, якого переслідують тіні минулого. Йому і без закадрової оповіді добре вдається передати сором і сумніви свого персонажа самою тільки грою обличчям. Роль дружини Петлюри, Ольги, виконує як завжди занадто хороша для українського кінематографу Ірма Вітовська.

Окрім Петлюри, у фільмі з’являються Винниченко та Грушевський. Першого зіграв сам міністр культури Євген Ніщук, в ролі другого —  Богдан Бенюк, дуже нетиповій для свого комедійного амплуа. Обоє мають у стрічці досить правдоподібний вигляд, незважаючи на дуже неправдоподібні бороди. Але глядачу одразу стає ясно, на чиєму боці лежать симпатії режисера і сценаристів, тому Винниченко з Грушевським тут грають роль мало не комік-реліфа. Вони у фільмі тільки для того, щоб вигідно відтіняти Петлюру.

Сам факт появи чинного міністра культури в фільмі, частково його міністерством профінансованого, викликає певні питання. До того, як очолити Мінкульт, Ніщук був актором, та ще й непоганим, і він уже працював з Янчуком, але давайте чесно: у тій самій Європі такий кастинґ викликав би неабиякий скандал. Та, схоже, наша кіноіндустрія ще не доросла до таких умовностей.

Не менш дивним було рішення помістити на постери разом із Фроловим Вікторію Янчук, яка у фільмі грає доньку головного героя, Лесю Петлюру. Через це складається хибне враження, що фільм буде принаймні почасти про стосунки батька та доньки, але це не зовсім так. Точніше, зовсім не так. Правда в тім, що у цьому фільмі Лесю можна було б замінити гарним торшером і це мало що змінило б.

Попри вдосталь екранного часу, Леся Петлюра — заледве персонаж. Вона — просто мила дівчинка, яка любить свого тата, інколи ходить на побачення з молодиком у жахливо анахронічному костюмі та не робить нічого сюжетно-важливого. Так, у пролозі вона читає щоденник свого батька, але після цього їй практично нічого робити в цій історії.

Та й, власне, тут постає питання чи потрібен був узагалі цей ґіммік з вигаданим щоденником?

Замість подавати історію такими околясами через кілька фільтрів сприйняття і спогадів самого героя і його близьких, чому б не скоротити шлях? Петлюра міг би розповісти свою історію доньці напряму. Тоді Леся Петлюра стала б таким собі протаґоністом фільму, аватаром глядача, який разом з аудиторією відкриває для себе справжнього Симона Петлюру.

"Таємний щоденник" зачіпає надзвичайно складну сторінку в українській історії, яку зазвичай намагаються не чіпати, — єврейських погромів. Видно, що творці фільму таки намагалися подати цю тему з належною повагою, але можна посперечатися, чи це їм вдається. Убивця Петлюри постає напівбожевільним, жалюгідним клоуном і, як нам кілька разів нагадує вустами персонажів сценарист, поганим поетом. Ця роль, піднята за рахунок чудової акторської гри покійного нині Олега Треповського, у руках іншого актора була б цілковитим посміховиськом. Це зрештою робить його поганим антагоністом для морального-сірого персонажа Петлюри.

Петлюра у «Таємному щоденнику» - не святий і несприйнятий герой, а жива тривимірна людина, якій доводиться стикнутися з наслідками своїх помилок

Сама тема погромів з’являється несподівано й нізвідки в останні півгодини без жодних передумов і по-справжньому піднімається вже у сцені суду над убивцею Петлюри. Крім того, картонні звинувачення прокурора і патетичні промови друзів головного героя у бутафорному суді починають виглядати як вистава шкільного драмгуртка після того, як на екрані раптово з’являються кадри хроніки спустошливих наслідків погрому зі справжніми тілами жертв.

Звісно, у стрічки є багато недоліків, пов'язаних з браком бюджету (хоча, якщо вже відверто, та ж "Сторожова застава", яка коштувала майже так само, має набагато пристойніший вигляд). Київ початку минулого століття ще ніколи не був таким маленьким. Знятий явно в павільйоні студії Довженка Париж має занадто чистий і штучний вигляд. І щоб глядачі часом не забули, де це, на вулицях весь час грає акордеон, а серед масовки пасуться художники в беретах. Режисер навіть сам кепкує зі свого бутафорного міста. У фільмі є дуже веселий кадр з Ейфелевою вежею, який я не буду спойлерити.

Що виходить у Янчука по-справжньому добре, то це екшн. Навіть з дуже обмеженими можливостями і масовкою людей у двадцять, йому вдається знімати шикарні напружені бойові сцени.

Зрештою, "Таємний щоденник Симона Петлюри" — це саме те, чого варто очікувати від фільму про Петлюру від Янчука — дещо кон’юнктурний байопік, але після стількох років забуття і тавра лиходія, треба ж якось починати повертати Петлюру та інших наших історичних постатей в наратив — такими, якими їх бачимо ми, а не хтось.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції