А чи існує Росія? Питання дискусійне

Україні є чим відповісти Кремлю на ініціативи про скасування рішень радянської доби щодо передачі Криму.

Щоразу, коли Москва висуває нові та нові законотворчі ініціативи про скасування рішень радянської доби щодо передачі Криму до складу України, згадую, що в самої Росії з її легітимізацією як держави не все чисто.

На ідею скасувати акти 1954 року в інтернеті часто реагують дотепами на зразок скасувати рішення князя Юрія Долгорукова про заснування Москви, але насправді ця ідея не така вже й фантастична. Приміром, коли згадати висновки, викладені у монографії українського юриста-міжнародника Олександра Задорожнього "International Law in the Relations of Ukraine and the Russian Federation". Ці висновки могли би підказати нашим дипломатам варіанти "асиметричної" відповіді на регулярні "процесуальні диверсії" росіян в ООН.  

У своїй монографії Задорожній, посилаючись на положення статуту Організації Об’єднаних Націй та Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів, доводить, що процедура, за якою свого часу Росії "отримала" ("здобула"?) статус держави-члена ООН та статус постійного члена Ради безпеки суперечила вимогам статей 3, 4 статуту ООН. Адже, власне, "процедури", як такої, не було.

Фактично підставою для того, щоб Росія стала правонаступницею СРСР в ООН, як зазначає у своїй монографії Задорожній, було рішення Ради глав держав СНД, ухвалене в Алма-Аті 21 грудня 1991 року. Однак, наголошує автор, жодних рішень відносно Росії із цього питання ані Генеральна Асамблея ООН, ані Рада безпеки ООН не приймали. Тож Росія виконала роль такого собі спадкоємця колишнього СРСР всупереч тому, що Статут ООН нічого подібного не передбачає. Відтак, як вважає Задорожній, Росія не може вважатись повноцінним членом ООН.

Ці висновки могли би підказати нашим дипломатам варіанти "асиметричної" відповіді на регулярні "процесуальні диверсії" росіян в ООН

Загалом питання "спадкування чинного членства" або "нового вступу" до ООН дійсно має доволі солідну історію, і активно дискутується фахівцями з міжнародного права і тепер, наприклад, щодо Індії та Пакистану. Але повернемося до Росії. По суті, в її випадку ми можемо говорити про певну "зовнішню легітимізацію" членства Росії в ООН та Раді Безпеки за мовчазної згоди світової громадськості. Причому, саме легітимізацію, оскільки ні про яку легалізацію мова йти не може через відсутність будь-яких правових підстав та формальних рішень.

Та дослідження деяких документів кінця 1991 року — початку 1992 року приводять до інших, ще більш цікавих висновків. Зокрема, вже згадане рішення Ради глав держав СНД від 21 грудня 1991 року вражає різноманіттям назв одного й того ж суб’єкта. Згідно з цим документом (версія англійською мовою), держави Співдружності підтримують Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, та інших міжнародних організаціях (пункт 1).

Окрім цього, Республіка Білорусь, РРФСР, Україна надаватимуть іншим державам Співдружності підтримку у вирішенні питань їхнього повноправного членства в ООН та інших міжнародних організаціях (пункт 2). Ця Рішення підписав, серед інших, "за Російську Федерацію (РРФСР)" — Борис Єльцин.

Відтак, маємо "РСФСР", "Російську Федерацію" та "Росію": три назви однієї держави в одному міжнародному документі! Таке собі "три в одному"! До речі, у тексті Рішення російською мовою ситуація аналогічна. Чи було юридично виправданим таке різноманіття термінів?

Процитую, що згідно зі статтями 1, 2 Конституції РСФСР від 12 квітня 1978 року (у редакції від 01 листопада 1991 року, яка була чинною станом на 21 грудня того ж року), "Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика есть суверенное государство, созданное исторически объединившимися в нем народами. Вся власть в РСФСР принадлежит многонациональному народу РСФСР". Отже, тут вживаються лише назви "РСФСР" та "Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика", але немає згадки про "Російську Федерацію" та/або "Росію".   

Надалі під час ратифікації документів, прийнятих в Алма-Аті, у Москві постало питання, на яких підставах від імені РСФСР ці документи підписані президентом "Російської Федерації", що на той момент вже не існувала. За таких умов 25 грудня 1991 року Верховна Рада РСФСР приймає закон № 2094-І, яким постановлено: "Государство Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика (РСФСР) впредь именовать Российская Федерация (Россия)". Однак, "відтепер" (російською — "впредь") юридично свідчить лише про поширення дії ухвалюваних норм на майбутнє — але аж ніяк не на минуле.

Крім того, цей крок Верховної Ради РСФСР зазнав критики всередині самої країни. Зокрема, тодішній голова Конституційного суду РСФСР Валерій Зорькін заявив, що закон № 2094-І не відповідає Конституції держави, оскільки зміни у її назві мали супроводжуватись внесенням змін до Конституції, що є повноваженням З’їзду народних депутатів РСФСР. Тож Конституційний суд і надалі, після 25 грудня 1991 року виносив рішення "іменем РСФСР".

Однак, "відтепер" (російською — "впредь") юридично свідчить лише про поширення дії ухвалюваних норм на майбутнє — але аж ніяк не на минуле

Відповідні зміни до російської Конституції щодо назви були імплементовані, але значно пізніше — законом від 21 квітня 1992 року № 2708-І. У преамбулі розділу І цього закону зазначалось: "в связи с изменением наименования государства Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика на наименование Российская Федерация — Россия внести в Конституцию Российской Советской Федеративной Социалистической Республики следующие изменения: статью 1 Конституции изложить в следующей редакции: "Российская Федерация — Россия есть суверенное федеративное государство". Тобто зміни до Конституції, ухвалені "у зв’язку" із раніше прийнятим  були законом — актом нижчої юридичної сили.

Отже, підсумуємо. Якщо фактичне "набуття" нинішньої Росією статусу держави-члена ООН та постійного члена Ради безпеки ООН мало місце з урахуванням ухвалених в Алма-Аті 21 грудня 1991 року документів, підписаних у тому числі президентом "Російської Федерації", то посилання на підтримку державами СНД "Росії" у цьому питанні слід визнати юридично нікчемним, оскільки на той момент держави — суб’єкта міжнародного права з найменуванням "Росія" чи "Російська Федерація" у світі не існувало.

Тож, як радив класик Михайло Жванецький: "Тщательнее надо, ребята!". Інакше цілком імовірний сценарій, коли відповіддю Києва на російське юридичне скасування передачі Криму Україні стане розслідування помилок під час створення Росії як окремої держави. І Кремлю це навряд чи сподобається, адже в підсумку може виявитися, що такої держави не існує. Натомість є лише РСФСР з радянським правом автономних республік на самовизначення — і без права бути державою-членом ООН та, відповідно, і постійним членом Радбезу ООН.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Наступна публікація