Чекаючи на Ремарка

Українцям потрібен свій Ремарк – аби він написав для них "головну книгу" про російську-українську війну.

Ну так, я знову про українських Ремарка з Гемінгвеєм. Чому про них говорять ще з 2014-го, від початку російсько-української війни? Чому потребують якоїсь спеціальної, особливої книги про цю війну? Адже про війну пишуть і говорять дуже багато — і ті, хто бачив її зблизька, й ті, хто перебуває від неї на безпечній відстані. Про неї вже стільки написано, стільки сказано. Кожен, вочевидь, має своє розуміння того, що нині відбувається на Донбасі, кожен може дати оцінку й накреслити оперативну ситуацію. Навіщо тоді комусь потрібна ця особлива книга? Навіщо суспільству потрібен Ремарк?

Можливо, справа в недовірі. В тому, що більшість із нас навчилися за цей час не довіряти. Не довіряти інформації, не довіряти очевидцям, не довіряти одне одному. А ось літературі далі вірять. Якщо це справжня література. Відповідно — якщо ми літературі не довіряємо — значить, вона просто не справжня. Але література в цілому, література як така далі лишається чимось недоторканним — їй делегують особливі повноваження, від неї чекають відповіді на найбільш болючі й незручні питання. Навіть не так — від неї очікують, що її відповіді на найбільш болючі та незручні питання будуть збігатися з твоїми власними відповідями.

Припускаю, що цей запит на "головну книгу про цю війну" постає саме з традиційно надмірних очікувань від "інженерів людських душ". Письменники мусять потвердити те, в чому читач підсвідомо сумнівається, письменники мають передати те, що в читача крутиться на думці, письменник може знайти потрібні слова. Це чи не найважливіше — знайти слова, якими можна про цю війну говорити.

Українська література, здається, саме цим нині й займається — шукає слова, якими можна говорити про цю війну. Хтось вважає, що вже знайшов. Хтось чесно зізнається, що ні. Хтось, до речі, не зізнається. Але шукають, так чи інакше, всі. Та й розуміють, підозрюю, всі — після війни це буде зовсім інша література. А ось якою вона буде — можна лише припускати.

Існує ще один момент, надзичайно важливий. Мені здається, потреба "великої книги" постає з потреби нового героя. Нового персонажа. Який говоритиме так, як не говорили до нього. Оскільки справа ж не лише у мові — справа ж і в тому, хто говорить, наскільки він, цей герой, здатен викликати довіру, наскільки він може бути зрозумілим та переконливим. Тим більше, сама ситуація війни передбачає присутність у ній цілком нових персонажів — не лише зі своєю, суто воєнною, лексикою, але й більш загально — зі своєю логікою, зі своєю мотивацією. Цей герой міг з'явитися лише з початком війни, оскільки до війни він героєм просто не був — він займався чимось іншим. Натомість, чому саме він опинився на війні? Чому саме він може про неї свідчити, чому саме він здатен її пояснити? Чому, зрештою, саме йому має повірити читач? Схоже, що саме про це й ітиметься в "головній книзі про цю війну", коли вона, зрештою, з'явиться.

Хоча, зрозуміло, що головною в цьому випадку можна вважати кожну відверто написану книгу. Про цю війну за минулі два роки написано вже немало, і з того, що написано — багато що написано дійсно цікаво й глибоко. Ну, щонайменше — нового героя можна розгледіти вже. Ось, скажімо, такого, як у минулорічному романі Євгена Положія "П'ять секунд, п'ять днів", події якого стосуються літа 2014-го й героями якого є представники українських добровольчих батальйонів. Текст максимально реалістичний, оскільки й будується на основі розповідей безпосередніх учасників боїв за Іловайськ. Відповідно, не виникає жодних питань, чому саме такі персонажі стали героями роману.

Активісти, учасники профспілкового руху, люди з окресленою життєвою позицією, що мають за спиною досвід Майдану і з початком бойових дій на Сході оббивають пороги військкоматів, аби записатися добровольцями — історії настільки ж стандартні, наскільки й переконливі. Переконливими є дії та поведінка більшості персонажів, за кожним із яких стоїть його приватна історія: довоєнне життя, участь у революції й нова реальність, що визначається насамперед війною.

Здається, від літератури нині й вимагається якомога уважніше й ретельніше фіксувати ці нові голоси, відтворювати логіку цих учинків, проектувати слова та вчинки головних героїв на всіх нас — тих, хто слугує за тло цієї війни, те тло, з якого новий герой, власне, й з'являється. Наскільки література здатна з цим упоратись — питання часу та уважності. Насправді, все вже сталося, все відбулося — прозвучали найбільш важливі слова, здійснено найбільш серйозні вчинки, запущено найбільш важливі механізми. Справа за Ремарком.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: