Напередодні зими

Ось що справді змінилось за минулі три роки — так це військові. Спокійні, впевнені, не нервують, не поспішають.

Погода взимку, як курс долара — ніколи не знаєш в яких мінусах прокинешся. З Харкова ми виїжджаємо серед ночі, під дрібний противний дощ, натомість прокидаєшся на Донбасі — а там справжня зима: лежить сніг, лежить і не тане. А вже за Сєвєродонецьком, в лісах, сніг наповнює собою все. Олег, наш водій, людина далеко не сентиментальна, навіть зупиняється, фотографує засніжені красоти. В реальність харківських осінньо-зимових дощів навіть не віриться. В усьому іншому — як завжди: чорні з ночі містечка, ближче до ранку починають запалюватись перші вікна в приватних будинках і панельниках, на темних вулицях з’являються перші перехожі, чомусь переважно жінки: кудись добираються, йдуть синіми передсвітанковими снігами, без жодної надії на громадський транспорт.

Поночі зимова батьківщина викликає не так любов, як співчуття: хочеться розчистити хідники й підвезти куди-небудь усіх цих бабусь. Але наш несентиментальний водій їздить із червоно-чорним прапором, тож не факт, що пересічна бабуся погодиться з ним кудись їхати. Тим не менше — вже ближче до Щастя обрій заливає рівним свинцевим сяйвом, починається ранок.

Здається, стільки разів їздили цією трасою, що можна було вивчити кожне дерево. Дерева справді іноді впізнаються. Ось лише військові на блокпостах міняються постійно, тож час від часу доводиться повторювати, мов мантру: волонтери, музиканти, їдемо з виступами, веземо допомогу. Зазвичай спрацьовує — махають рукою, мовляв, усе зрозуміло, пропускають. Хоча іноді можуть і покопатись. Особливо, на зворотному шляху. Аби нічого не вивезли.

Трасами снують переважно фури — все щось вивозять із "зони АТО". Ну або між окремими населеними пунктами може проповзти старий легковик когось із місцевих. Військових на дорозі майже немає — рано, та й що їм робити тут, на цій розбитій трасі. Ранок починається повільно, містечка прокидаються, сніги стають прозорими. Зима на Донбасі красива, хоч війна й робить цю красу дещо недоречною. А разом із новим днем починаються нові розмови.

В Щасті на вулиці стоять пенсіонери. Чекають на гуманітарку від Ахметова. Військові пояснюють — ну так, ми чудово розуміємо, хто такий Ахметов, але він тут справді щось робить. Ну, ми теж чудово розуміємо, хто такий Ахметов, тому розмова не клеїться. Натомість домовляємось із місцевим будинком культури про концерти — при будинку почала репетирувати рок-група, ми привезли їм залізо на барабани. Прощаємось із місцевим барабанщиком, їдемо далі.

В Станиці Луганській зустрічаємось із учителями та бібліотекарями. Багатьох із них ми вже добре знаємо — за минулі три роки були в них неодноразово. Тож усе це нагадує зустріч із родичами — трішки одне до одного звикли, але зустрічам далі тішимось. Голова адміністрації з гордістю показує будинок культури — він потроху ремонтується, відкриваються нові кімнати для занять і гуртків. Для Станиці це справді важливо — їхній будинок стояв під обстрілами, тут досі можна знайти сліди куль на стінах, тож відкриття комп’ютерного класу чи дитячої кімнати для них не просто формальність — це маленькі кроки повернення до нормального, довоєнного життя.

Зима на Донбасі красива, хоч війна й робить цю красу дещо недоречною

Розмовляємо з військовими. Їх перевели сюди нещодавно, звідкись з-під Донецька. Поки що нічого не розуміємо, — говорять. Після ДАП — у нас тут відпустка. Ось що справді змінилось за минулі три роки — так це військові. Спокійні, впевнені, не нервують, не поспішають — ніхто не знає, скільки триватиме ця війна, єдине, що можна сказати — скільки триватиме зима. Зима буде довгою, тому слід тримати техніку на ходу. Що вони й роблять — домовляються про необхідні запчастини, від чогось категорично відмовляються — у нас це вже є, зайвого не треба.

Це теж щось таке, чого не було три роки тому — зайвого не треба, а ось необхідне обов’язково знайдеться. Про політику військові не говорять. Згадують спільних знайомих — тих, хто вже відслужив, тих, хто у відпустці, тих, кого вже немає. За три з половиною роки через війну пройшла велика кількість чоловіків цієї країни. Військові намагаються не забувати тих, із ким перетинались особисто. Хоча, припускаю, тримати все це в пам’яті стає все важче.

Але тримати доведеться. Скільки б не тривали ці короткі зимові дні, скільки б не тривала ця війна — доведеться тримати в пам’яті всі імена, всі обличчя, кожен розбитий будинок, кожне дерево вздовж траси на Харків.

Вже наступного ранку сніг починає танути. Зима на якийсь час відступає. Стає тепліше. Проте спокійніше не стає.     

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!    

Залиште свій коментар

Наступна публікація