Пиши, Шарлі

Дата публікації
Перегляди
1388
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Пиши, Шарлі

Фото: facebook.com/Артем Чех

Моя майже цілковита інтеграція до армії вже не дозволяє оцінювати ситуацію критично, бачити абсурдні або вражаючі речі.

– Шарлі, а ти чого шаришся? – питає Саня, мій друг і командир відділення.

– Так а чим зайнятися?

– Іди в намет і пиши книгу. Це наказ.

Раптом стало ясно, що багато хто чекає на книгу від мене. І армійські побратими, і дехто з командирів, і ті, хто залишився по той бік армії. Їхні очікування vs моя відповідальність. Страх розчарувати. Боязнь не виправдати сподівань, щось пропустити, когось не згадати. Десь не дотиснути, десь перегнути.

– Напиши про весь цей долбоє..ізм, – каже старшина. – Прямо зараз пиши, бо потім забудеш, почнеш сумувати, згадувати лише позитивне.

Тепер кожного разу, коли відбувається щось нерозумне, критичне, коли зашкалює ідіотизм, а тупість вищого командування ллється через край, одразу чую: ти вже написав про це? Хоча б у фейсбук.

– А про мене напишеш?

Напишу. У мене відмінна пам'ять. Матеріалу вдосталь. Персонажі – колоритні, їх багато, їх стільки, що аж злипається. Але вже чую незадоволені відгуки, прискіпливі зауваження: навіщо так про мене, навіщо так про армію? І навпаки – чому не про мене, чому не те, чому не написав про той випадок?

Я спокійно взяв лопату і зі словами "пішли, закопаю", попрямував у поле. Вже потім усвідомив, з якою легкістю я був готовий добити нещасне кошеня

Я пишу в телефоні. Замальовки, цитати, спостереження. Дещо запам'ятовую, сортую, складаю на полички. Але моя майже цілковита інтеграція до армії та її системи вже не дозволяє оцінювати ситуацію критично, бачити абсурдні або вражаючі речі і явища абсурдними та вражаючими. Те, що могло увігнати в ступор або шокувати в цивільному житті, вже сприймається мною як норма. Межі жорстокості та суворості розмиваються. Все менше стає шкода людей, все більше з'являється черствості та грубості. Сьогодні один боєць випадково наступив на кошеня, воно ще не померло, але було ясно, що буде мучитися. Я спокійно взяв лопату і зі словами "пішли, закопаю", попрямував у поле. Вже потім усвідомив, з якою легкістю я був готовий добити нещасне кошеня. Жахнувся. Кошеня врешті віднесли до лікаря. Той йому вправив хребет. Здається, виживе.

Цей невеличкий приклад моїх власних внутрішніх змін показав мені, що з часом я навряд чи зможу адекватно написати про побачене та відчуте. Стороннім споглядачем бути не виходить, об'єктивність – латентна. Суб'єктивність –викривлена.

Безумовно, я не припиняю дивуватися, злитися, не сприймати окремі явища. Іноді одразу хочеться розповісти про побачене, розставити власні крапки над ‘i', але вчасно стримуюсь (іноді не виходить), аби не написати зайвого, аби не нашкодити своїм, аби банально не здати контору чи не винести "сор из избы".

Але напишу. Потім, за рік-два. Добре це буде чи погано – не знаю. Можливо, по-армійськи абсурдно, напевне, по-військовому вражаюче. Шок? Ступор? Не знаю...

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Дата публікації
Перегляди
1388
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Наступна публікація