Центральноафриканська Республіка: земля божих та людських сліз

Природні багатства країни перетворилися на страшне прокляття для її народу — адже їх хоче загарбати кожен.

Вбивство трьох російських журналістів в ЦАР змушує детальніше поглянути на процеси в цій державі, що довгий час перебувала на периферії уваги світової спільноти.

 

Ще давні греки та римляни надзвичайно високо цінували природні властивості діамантів та навіть вірили в те, що фантастичне за привабливістю дорогоцінне каміння є сльозами богів. Дійсно, діаманти, що народжуються з алмазів під майстерною рукою ювеліра, високо цінуються людством, оскільки часто є єдиними в своєму роді — неповторними за кольором, прозорістю та міцністю витворами природи та людини. Недарма діаманти є символом вічності.

Для низки держав світу видобуток алмазів є важливою статтею національного прибутку, яскравим прикладом цього є африканська держава Ботсвана. Для цієї країни розробка значних за розміром алмазних покладів дала змогу досягти фантастичних темпів зростання ВВП, що в період з 1966 до 2014 рік в середньому склало 5,9% - третє місце у світі після Китаю та Південної Кореї.

Проте у випадку Центральноафриканської республіки (ЦАР) її алмазні та інші природні багатства перетворилися на страшне прокляття для її народу. Боротьба різноманітних внутрішніх та зовнішніх сил за контроль над багатою ресурсною базою країни на довгі роки занурили республіку у стан внутрішньої нестабільності, що стала квінтесенцією її політичного розвитку.

У випадку Центральноафриканської республіки (ЦАР) її алмазні та інші природні багатства перетворилися на страшне прокляття для її народу

ЦАР лежить у самому серці Африки та охоплює територію, що за розміром є порівнянною з Україною. Водночас складні ландшафтні та кліматичні умови, а також значна віддаленість країни від морського узбережжя зробили ЦАР малонаселеним тереном — зараз у ЦАР мешкають лише 4,7-4,8 млн осіб (39-е місце в Африці за кількістю населення).

При цьому кількісно мала чисельність населення не стала на заваді його шаленій фрагментованості, адже пазл місцевого суспільства складають понад 80 етнічних груп. Кожен з етносів має свою мову, а от державну мову — сонго — хоча і розуміють 92% населення, дійсно рідною вона є лише для 0,5 млн. місцевих, що істотно ускладнює формування спільної мовної ідентичності. По суті, ЦАР — це мозаїка етносів, що мають між собою дуже мало спільного.

Доба колоніального панування Франції, що тривала майже 60 років, частково впорядкувала місцевий етнічний коктейль за рахунок запровадження освіти французькою мовою, але загалом ядро нації утворено не було, і зараз французькою мовою володіють лише 22% населення ЦАР. Свою роль, цілком негативну, зіграло і те, що в переддень незалежності колонії Убангі-Шарі (так звалася ЦАР до 1960 року) чиновники у Парижі перекроїли її територію, відтявши майже половину земель, і включили до складу сусідніх з ЦАР держав — Чаду, Камеруну та Конго (Браззавіль).

Ця розірваність досі тяжіє над державою, що втратила свої давні кордони на півночі та заході. Окрім етнічної та лінгвістичної розпорошеності населення та травми територіальної втрати, суспільство ЦАР виявилося ще додатково розколотим за релігійною та регіональною ознаками. 80% людей у країні сповідують християнство (51% - протестанти, 29% - католики), ще 10% сповідують іслам суннітського мазгабу, а ще 10% - місцеві культи.

Більшість мусульман мешкають в столичному окрузі та на східних кордонах ЦАР. Історично склалося так, що майже усі вищі керівники республіки походили з християн, отже, мусульмани відчували себе на узбіччі політичного життя. Перехід президента Жана-Біделя Бокасси до ісламу на три місяці в 1976 році в очікуванні фінансової допомоги від лівійського полковника Муаммара аль-Каддафі та річне правління президента-мусульманина Мішеля Джотодія (2013-2014) аж ніяк не поліпшили життя місцевих мусульман.

Ще однією лінією внутрішнього розколу в середині країни є поділ її еліт на "північан" та "південців". Формування даних ворожих елітних груп відбулося за часів президентства генерала Андре Колінгби (1981-1993), який роздав найпривабливіші посади в країні вихідцям зі своєї етнічної групи якома, що походили з району саван. Їх почали називати кланом "південців". За часів його наступника Анж-Фелікса Патассе (1993-2003) влада перейшла до рук альянсу етнічних груп сара-каба, соума та каре, які мешкають у лісових районах ріки Убангі. Їх називають "півничанами". Конфлікти двох регіональних альянсів протікали у формі міжетнічного насильства та організації збройних заколотів.

По суті, ЦАР – це мозаїка етносів, що мають між собою дуже мало спільного

Після повалення уряду Патассе та приходу до влади президента Франсуа Бозізе в 2004 році почалося повстання мусульманського населення, що переросло у три громадянських війни. Перша війна — "війна в буші" (2004-2007) дала змогу мусульманам вибороти місця в уряді національного примирення.

Проте небажання Бозізе виконати усі вимоги мусульманських повстанців зруйнувало мирні домовленості та викликало другу громадянську війну (2012-2014). Під час чергового конфлікту коаліція мусульманських повстанських рухів "Селека" ("союз" в перекладі з мови санго) захопила столицю Бангі та передала владу мусульманину Мішелю Джотодія.

Однак ситуація в державі не нормалізувалася. Уряд контролював лише столицю, тоді як на іншій території ЦАР державність перестала існувати. Безпека та законність зникли, так само зникла поліція, прокуратура, судові органи. Перестала функціонувати медична система та заклади освіти. 70% лікарень та шкіл були пограбовані та знищені. Відбувся розпад пенітенціарної системи: з 35 в’язниць функціонують лише 8. На вулиці міст вийшли тисячі колишніх злочинців.

Бійці "Селеки" не отримували платню й стали займатися грабунками та рекетом, а також викраденням людей. Одночасно вони почали системно нищити християнські поселення, не зачіпаючи мусульманських. У відповідь християни сформували свій бойовий альянс — "Антибалака" (в перекладі з мови санго — антимачете) на чолі з Леві Макете. Християнські бойовики взялися здійснювати терор проти мусульманської меншини, в країні почалися масовані вбивства за релігійною ознакою. Тільки під час спроби повалити режим Джотодіа 5 грудня 2013 року в столиці були знищені понад 1000 мусульман.

Лише втручання Франції, що в грудні 2013 року всьоме здійснила військову інтервенцію до ЦАР, зупинило перетворення республіки на "другу Руанду". Хоча французам вдалося роззброїти частину бойовиків "Селеки" та "Антибалаки", ці альянси захопили владу на місцях. До кінця 2014 року країна фактично розпалася на частини: південь та захід відійшли під контроль бойовиків "Антибалаки", а північ та схід залишилися під контролем розпорошених підрозділів "Селеки" (60% території), що була розпущена в 2013 році. Більше того, на сході почав поширюватися сепаратизм, і в грудні 2015 року там було проголошено створення квазі-держави — "Республіка Логоне".

Загалом на території ЦАР виникли 14 анклавів, що контролювалися автономними збройними групами. На території кожного з анклавів бойовики встановлювали свої блокпости, стягували незаконні податки та платежі, проводили мільйонні транзакції за рахунок контрабанди кави, алмазів та цінної деревини.

Після проведення президентських виборів 2016 року влада перейшла до християнина Фостена-Аршанжа Туадери, й Франція відізвала свій збройний контингент з країни, що дуже послабило позиції центрального уряду і фактично поклало початок третій громадянській війні в країни. Її зміст полягає у спробі центрального уряду відновити територіальну цілісність країни та поставити під свій контроль численні групи бойовиків.

Щонайменше 1,2 млн місцевих мешканців були змушені залишити їхні домівки, тобто кожен четвертий є біженцем або вимушеним переселенцем

Отже, вже 14 років населення ЦАР переживає страшні випробовування, й країна без перебільшення перетворилася на землю, рясно залиту людськими сльозами. Щонайменше 1,2 млн місцевих мешканців були змушені залишити їхні домівки, тобто кожен четвертий є біженцем або вимушеним переселенцем. Тільки за 2017 рік число внутрішніх переселенців зросло на 70%.

На 80% ЦАР панує тотальне беззаконня та свавілля варлордів — польових командирів бойовиків — та їхніх поплічників, ці люди блокують нормальну діяльність гуманітарних організацій, що надають продовольство та медичну допомогу, потребу в якій відчувають 50% населення ЦАР. Погіршує ситуацію той факт, що 75% населення республіки — це молоді люди до 35 років. В умовах відсутності робочих місць та повального безробіття вони стають легкою здобиччю для рекрутерів бойових підрозділів різних повстанських груп. Одночасно в ЦАР вирує епідемія ВІЛ-СНІД — цією хворобою інфіковані 15% дорослого населення.

Картина тотального відчаю та безвиході в ЦАР змушує задуматися на тим, а чи могла країна мати іншу долю. Як це не парадоксально, на це питання можна дати ствердну відповідь.

Перший чинник успіху міг полягати у гарних стартових умовах країни: на зорі незалежності на її території мешкало лише дещо більше 1 млн. осіб, тож на тлі значного ресурсного потенціалу могла бути створена ледь якщо не держава загального добробуту, то щось схоже за умовами життя на відносно благополучні Габон чи Кенію. Стабільність в країні могла б базуватися на відносно справедливому розподілі природних багатств країни.

До громадянської війни, що почалася в 2012 році, ЦАР була на 10 місці в світі за обсягами виробництва алмазів у світі, при цьому вони вирізняються високою якістю (5 місце в світі за даним показником).  Також ЦАР має значні запаси золота, уранового концентрату, залізної руди. Триває розвідка та пошук нафти та газу, одночасно наявний значний гідропотенціал для генерації електроенергії. Нині залучення іноземних інвестицій у сектор видобутку мінеральної сировини лишається головним завданням уряду президента Туадери.

Лише втручання Франції, що в грудні 2013 року всьоме здійснила військову інтервенцію до ЦАР, зупинило перетворення республіки на "другу Руанду"

Другий чинник успіху країни міг би бути пов’язаний з появою національного лідера, що став би на службу своїй державі та віддано працював на її користь. Як не дивно, понівечена військовими переворотами, страшним періодом правління імператора Бокасси, який запам'ятався своєму народові та усьому світові тим, що витратив 25% річного еспортного прибутку країни на свою коронацію в стилі Наполеона, вбивав людей, в тому числі дітей, на власний розсуд і навіть їв їхні тіла, зранена трьома громадянськими війнами країна — колись мала таку людину.

Мова про Бертелемі Боганду — чоловіка непересічної та складної долі. В ранньому дитинстві він втратив батьків, його виховувала католицька місія св.Павла в Бангі. Завдяки уродженим талантам він зміг стати першим в Убангі-Шарі католицьким священником місцевого походження. Згодом він заснував "Рух за соціальну еволюцію Чорної Африки". Ця партія боролося за швидку та повну деколонізацію республіки та надання їй суверенних прав.

Через бурхливу політичну діяльність Боганда користувався величезним авторитетом серед місцевого населення. Його називали найбільш видатним лідером руху за деколонізацію Африки та найбільш талановитим, обдарованим та винахідливим з усієї генерації африканських політиків доби деколонізації Французької Африки. Місцеві мешканці навіть дали йому ім’я — "Чорний Христос", оскільки вірили, що він настільки талановитий, що може по воді пішки перетнути річку Убангі. Фактично Боганда став батьком сучасної незалежної ЦАР, він заклав основи її політичної системи, став автором сучасного гімну та прапору республіки.

Усвідомлюючи, що більшість молодих африканських держав є штучними утвореннями в плані їхніх кордонів, він закликав до згуртування на базі колишньої Французької Західної Африки. Він агітував за об’єднання Центральної Африки у формі "Сполучених штатів Латинської Африки", які би об’єднали країни регіону, мешканці яких розмовляють романськими мовами — на противагу британським впливам. 

Проте грандіозним планам Боганди збутися не судилося — під час перельоту з Бербераті до Бангі його літак вибухнув. Існуює версія, хоч і не доведена, але надзвичайно небезпідставна, що таким чином французи позбавилися запеклого ворога. Так чи інакше, ЦАР втратила людину, яка могла перетворити цю країну на передову державу світу.

французи позбавилися затятого ворога, а ЦАР втратила людину, яка могла перетворити цю країну на передову державу світу

Це логічно підводить до думки, що величезну роль в формуванні трагічної долі ЦАР відіграли зовнішні сили. Образно постколоніальну історію республіки можна описати як маятник, що розхитувався то в бік Парижу, то в бік інших держав. Саме Франція довгий час виступала кінгмейкером на землі ЦАР. Креатурами Єлисейського палацу були президенти Давід Дако, Жан-Бедель Бокасса — так, попри все те, що він коїв, Андре Колінгба, Катрін Самба-Панза. Своєю чергою Анж-Фелікс Патассе орієнтувався на Лівію, Франсуа Бозізе шукав підтримки в Канади, Китаю та ПАР, Мішель Джотодія орієнтувався на Чад та монархії Перської затоки.

Чинний президент ЦАР Туадера вирішив фундаментом своєї зовнішньої політики зробити орієнтацію на Москву. Він прагне стати африканським Асадом та намагається за рахунок російської військової допомоги відновити контроль над територією країни, так само, як армія Асада за допомогою російських ВКС та іранських добровольців відновила контроль над окремими частинами країни, зачистивши її від сил опозиції.

Не можна виключати, що російські найманці в ЦАР в обмін на беззаперечний доступ до ресурсів країни стануть активними учасниками громадянської війни проти численних ворогів уряду Туадери. Щоправда, досвід російських інтервенцій в різних частинах світу засвідчує, що місцеве населення нічого не виграє від цього. І, більше того, може стати жертвою російських олігархічних структур, що розпочнуть викачку природних ресурсів ЦАР в обмін на надану "братню" військову допомогу. Як то кажуть: "Нічого особистого, лише бізнес".

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу! 

Залиште свій коментар