Іронія — зброя слабких

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Суспільство далі розділене в своєму ставленні до таких понять, як свобода чи почуття власної гідності

ЗА НАШУ І ВАШУ ГІДНІСТЬ

Про зиму 14-го відразу ж почали говорити як про історію. Себто, не просто в минулому часі, а в минулому часі, що скінчився, застиг, обірвався. Щойно почалася весна, яка так і не стала "русской", з’явилися спогади й мемуари, ритуали й традиції, — пише Сергій Жадан в колонці на "Радіо Свобода".

Події зими непомітно отримали своє офіційне звучання. Конспірологічні версії й теорії змови до уваги особливо не брались, тож невимушено підхоплена владою ця нова оповідь стала частиною цілком офіційної історії.

Пам’ятаю, як щоразу напружувався, побачивши де-небудь на Луганщині чи Донеччині, на шкільній стіні, в "червоному куточку", надіслані "з Києва" методичні матеріали про Небесну сотню. Не те, щоби вважав недоцільним вішати в кожній школі чи бібліотеці згадки про київські барикади (чому ні?), просто думав — а як реагували на події тієї зими батьки дітей, яким учителі розповідають нині на уроках про вулицю Грушевського? Як реагували, що говорили? Або так — що говорили в присутності дітей? І що самі діти думають про ці методичні матеріали? Історія, внесена до підручників, стає не просто суб’єктивним свідченням — вона стає офіційною позицією. Опонуючи їй, ти опонуєш державі, яка цю позицію озвучує.

Історія, внесена до підручників, стає не просто суб’єктивним свідченням — вона стає офіційною позицією

І марно сподіватись, що всі ті, хто не сприймав Майдан узимку 14-го, раптом змінив своє ставлення до нього, побачивши обличчя розстріляних у Києві протестувальників. Навряд чи. Це несприйняття — воно ж ніде не зникало, на нього навряд чи мали особливий вплив слова про гідність та героїзм.

Те, що для когось становило цінність, що не підлягало сумніву, не потребувало доказів, для когось іншого було просто незрозумілою, часто нав’язуваною ідеєю, чимось із іншої системи цінностей, чимось таким, що просто заслуговувало засудження, без додаткової аргументації. Ну, ви ж самі чули це сто разів від наших із вами співвітчизників — "всі проблеми від їхнього майдану", "якби не майдан, не забрали б Крим", і, звісно ж — "чого ви всі досягли"?

Чужий ідеалізм загалом найкраще надається до висміювання й нівелювання. Тож хто нині буде серйозно говорити про гідність? Про гідність говоритимуть на офіційних заходах — сухо й казенно.

Промови ці особливої довіри не викликатимуть. Бо якщо вже говорити відверто — останнім часом усе менше речей викликають довіру. Зведена до політичного протистояння, оця ось взаємна недовіра тягнеться від тієї зими, з її димами й кров’ю, з її страхами й вірою.

ВИХОДИЛИ ВІДСТОЮВАТИ САМЕ ЦІННОСТІ

Затягана фраза Томаса Карлейля про те, що революцію замислюють романтики, здійснюють фанатики, а плодами її користуються негідники, насправді надто ефектна, щоби бути точною. З тієї зими я особисто пам’ятаю не так романтиків чи фанатиків, як прагматиків і реалістів.

Прагматиків, що з упертістю й незрозумілим завзяттям виходили відстоювати саме цінності. Не надто вдаючись до пафосу, але й особливо не соромлячись власної патетики. Не сказав би, що це було аж так романтично. Не скажу, що за цим стояв фанатизм. Скоріше, суто людська потреба лишатися собою, потреба гідності. Де в цей час були негідники? Не знаю, можливо дивились телевізор.

З тієї зими я особисто пам’ятаю не так романтиків чи фанатиків, як прагматиків і реалістів.

З тієї зими я згадую час від часу одну історію. На початку січня в Харкові проводились акції Євромайдану. Харківська міська влада (так-так, та сама Харківська міська влада, яка 21 листопада буде відзначати День Гідності та Свободи) зігнала з цього приводу бюджетників. Ну, щоби опонували. Роздали їм написані під трафарет плакати й почали ганяти вулицями, слідом за євромайданівцями.

А для кращого ефекту поруч їхали автівки з гучномовцями, аби глушити промови "романтиків і фанатиків революції". Бюджетників вони щоправда теж глушили, виття з цих автівок стояло ще те, але бюджетники особливо не нарікали — рухалися сірою мовчазною колоною, переходили з вулиці на вулицю, слухняно виконували накази.

Хоча не сумніваюсь ні на мить, що нас вони ненавиділи щиро й нестримно. Щоправда, не висловлювали цього вголос — команди не було. А ненавидіти без команди вони не навчені. Мовчали, мерзли, дозволяли гнати себе вулицею. Дорослі, а то й просто літні люди, які замість того, аби цього вихідного дня сидіти вдома при своєму телевізорі, змушені були місити харківську снігову кашу.

Очевидно, все це мало б викликати співчуття. А ось не викликало — ні тоді, ні тепер. Знайомих, які змушені були вже за кілька місяців тікати з Донецька та Луганська, оскільки виступали проти "русского мира" — шкода. Дітей, які залишились на лінії фронту, оскільки цілком залежать від вибору дорослих — шкода.

А ось цих, самостійних і незалежних у судженнях, проте таких беззахисних та безпорадних, коли йдеться про начальство — їх ось абсолютно не шкода. Не вистачає емпатії, перепрошую.

ІРОНІЯ — ЗБРОЯ СЛАБКИХ

І ще я думаю таке — ми ж усі тоді й виходили на вулиці саме заради гідності. Своєї і оцих ось бюджетників, які дозволяли виганяти себе під сніг. Навіть якщо їм вона сто років була не потрібна, ця гідність. Тому що не можна вважати нормальним суспільство, яке дозволяє себе так нагинати. Яке дозволяє себе гнати вулицею, мов худобу.

Не можна вважати нормальним суспільство, яке дозволяє себе так нагинати. Яке дозволяє себе гнати вулицею, мов худобу.

Ось це було головним. І це стало потім головним об’єктом маніпулювання й знецінення. Весь цей скепсис сторонніх глядачів, уся ця втома зневірених суб’єктів, уся ця іронія навчених життям. Іронія — зброя слабких, і я зовсім не певен, що вона є кращою за, хай пафосне, проте щире небажання людини ходити колоною в напрямку, вказаному начальством.

СЛАБКІ ОБИРАЮТЬ СКЕПСИС, СИЛЬНІ НЕ БОЯТЬСЯ ПАФОСУ

Слабкі обирають скепсис, сильні не бояться пафосу. Гідність в нашій країні далі лишається далеко не найзатребуванішим поняттям. Думаю, що цього року на офіційне святкування Дня гідності обов’язково зженуть бюджетників. Думаю так само, що більшість із тих, хто добровільно вийшов на вулиці та майдани шість років тому, далі готові відстоювати свої цінності.

Без жодного романтизму чи фанатизму. Суспільство далі розділене в своєму ставленні до таких понять, як свобода чи почуття власної гідності. Кожен сам обирає собі систему цінностей і стратегію перемоги. Вибір є завжди. Навіть сьогодні. Особливо сьогодні.

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода

Залиште свій коментар

Вибір редакції