Марш рівності: "зрада" чи "перемога"?

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Цьогорічні враження від Маршу складаються у панно, що можна було би назвати по-різному, але найкраще — українськиим шляхом до рівності.

Є досить відомий протестний лозунг "я не можу повірити, що мені досі потрібно протестувати з цього самого приводу" (в оригіналі воно звучить дещо жорсткіше). Так от, кожного року під час "Прайд-тижня" у Києві та під час самого маршу Рівності — я маю схожі відчуття. Читаючи бої аргументів та "аргументів", емоцій та влучних й не дуже цитат звідки тільки можна, я не можу повірити в те, що ми досі маємо повторювати одне й те саме — кожна людина має права і вона не має вибачатись за бажання користуватись своїми правами перед іншими.

Це вже третій рік, коли після Маршу рівності я намагаюсь зібрати до купи свої враження та написати про це публічно. І кожного року у мене є два погляди на ситуацію: перший — це погляд звичайної людини (от якби я втілила таткову мрію та стала, наприклад, лікаркою) та погляд професійний (так сталося, що вже 15-й поспіль рік я працюю в правозахисних організаціях, тож єдине, на чому я добре знаюся, це права людини).

Цьогорічні мої враження, як особисті, так і професійні, дуже тісно пов’язані з історіями — шматочками різних спогадів та вражень, що складаються у панно, назва якому може бути як "зрада", так і "перемога", а краще за все — "український шлях до рівності".

Я не можу повірити в те, що ми досі маємо повторювати одне й те саме – кожна людина має права і вона не має вибачатись за бажання користуватись своїми правами перед іншими

Враження перше — робота поліції. Напередодні маршу ми з мої партнером сперечалися про роботу поліції — приводом стало перекриття вулиць маршрутом маршу. Мова йшла не про зміну руху транспорту, а про обмеження доступу людей на певні вулиці та перевірку їхніх паспортів (пропускали начебто тільки мешканців цих районів).

Сперечалися ми про те, чи це допустимо, та про те, що такі дії поліції дуже сильно шкодять самій ЛГБТІК-спільноті (лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери, інтерсексуали, квір, союзники), адже в цей момент мешканці як цих вулиць, так і Києва загалом, починають ненавидіти й марш, й учасників, й всіх ЛГБТІК, бо їм ось тут і зараз незручно.

І тут одразу дві реакції можливі — професійна і особиста, людська. Попри те, що я досить багато знаю про роботу поліції, в мене немає всіх документів та стандартів щодо того, яким чином та з урахуванням яких критеріїв ті чи інші мирні зібрання потребують тих чи інших дій від поліції, яка має гарантувати безпеку як учасникам мирного зібрання і мешканцям міста, так і за можливості (та у разі якщо вони не вдаються до насильства) контрпротестувальникам.

ВідеоМарш рівності: у Києві відбулись сутички між поліцією і радикалами

За місяць до проведення Маршу рівності різні радикальні організації погрожували зірвати ходу ЛГБТ-спільноти і розквитатися з її учасниками. О шостій ранку сотні молодиків таки зібрались згазовими балончиками і камінням на вулиці, де мав відбутись марш. Правоохоронці рух зупинили та затримали 75 осіб.

Марш рівності: у Києві відбулись сутички між поліцією і радикалами

Мені важко сказати, наскільки виправданим був той набір заходів безпеки, до якого вдалась поліція 16 та 17 червня 2018 року. Але у цій дискусії про межі допустимого у роботі поліції з охорони мирних зібрань варто не забувати про рівень небезпеки, який в тому числі підсилювався значним рівнем ненависті, трансльованої різними каналами напередодні маршу, включаючи відкриті погрози й заклики до насильства.

І мені не хотілося б жити в країні, де поліція закриває очі на загрози й поводиться так, ніби жодної небезпеки немає. Ще, з точки зору професійної цікавості, мені здається,  було б варто після таких масштабних заходів, що викликають обурення, поліція робила публічні звіти про свою роботу. Не просто скільки поліцейських кінних і піших вийшли на вулиці працювати та скільки не мирних демонстрантів було затримано, а "чому, як, та що було зроблено в яких умовах", включно з аналізом помилок. Це би сприяло не тільки зниженню агресії щодо самого маршу, але й зростанню довіри до роботи поліції.

Щодо особистої та дуже емоційної реакції на дискусію з приводу роботи поліції та можливі незручності, які вона приносить мешканцям міста — маю лише кілька зворотних запитань. Чи так само ми транслюємо ненависть, коли у місті перекривають вулиці заради проведення марафону чи мотошоу? Та чи розуміємо ми, що такий рівень безпеки та дії поліції викликані саме небажанням деяких мешканців міста визнати, що у ЛГБТІК-людей та тих, хто їх підтримує, є така сама свобода мирних зібрань, як і у тих, хто проводить молебні та марші на захист сімейних цінностей?

Якщо знизити градус власної агресії щодо тих, хто з тих чи інших причин не подобається, наступного року можна побачити на вулиці менше поліції та більше посмішок та щасливих людей. Як учасниця Маршу рівності, завдяки роботі поліції під час заходу я почувалася безпечно та майже вільно. "Майже" тому, що говорити про свободу, перебуваючи в оточенні поліцейських та парканів, досить важко, але це не питання до поліції, це питання до суспільства. Адже саме суспільство своїм несприйняттям мого вибору змушує поліцію зводити паркани та залучати додаткові загони.

Тим не менш, я маю до поліції, точніше до керівництва НПУ та МВС (не до керівництва патрульної служби) інші претензії. Зважаючи на те, що в сфері моїх професійних інтересів є не лише проведення мирних заходів, але й адекватне та вчасне розслідування злочинів на ґрунті ненависті, в тому числі щодо ЛГБТІК-людей, останніми роками під час спілкування з очільниками поліції у мене виникає відчуття, що мені та іншим активістам прав людини "дарують Марш Ррівності", але не дають відповіді інші запитання.

Дуже часто під час робочих зустрічей на запитання "чому не була відповідно кваліфікована та розслідувана" та чи інша справа про напад на людину, що належить до ЛГБТІК, ми чуємо як мантру "але ж ми забезпечили мирний Марш рівності". Й мені дуже прикро, що деякі поліцейські не розуміють, що рівність — вона не тільки у мирних зібраннях, й точно не раз на рік.

Якщо знизити градус власної агресії щодо тих, хто з тих чи інших причин не подобається, наступного року можна побачити на вулиці менше поліції та більше посмішок та щасливих людей

Враження друге — відношення суспільства та градус дискусії. Тиждень перед маршем — чи не найгарячіший за весь рік. Друзі та знайомі починають висловлювати підтримку та переконувати один одного, дискутувати з опонентами, намагатись знайти нові аргументи. Бачу пост у Facebook від знайомої, яка пише про те, що у неї серед друзів немає ненависті, лише повідомлення про підтримку маршу й світлини звідти. І вона запитує, чи це справді зміна ставлення, чи бульбашка. Й одразу інші знайомі та друзі пишуть про бульбашку й радять почитати коментарі поза своєю стрічкою новин.

Я давно живу та працюю у бульбашці з однодумцями та колегами, але час від часу, особливо у "Прайд-тиждень" я намагаюсь визирнути з цієї бульбашки та подивитись, що за межами. За межами правозахисної бульбашки знаходиться дуже полярний та різноманітний світ, де є ті, кому байдуже, ті кому байдуже, але "щоб дітей не чіпали", ті, кому дуже свербить та заважає, ті, хто цілковито підтримує, та ті, власне, чиї права порушують, кому потрібна підтримка та щоб не заважали жити.

З огляду на те, що в Україні наразі не має жодного дослідження, яке би проводилось за однією методологією та щороку показувало динаміку зміни суспільного ставлення до ЛГБТІК-людей, важко говорити про зміну такого ставлення, якщо покладатись лише на цифри соціології. Але тут допомагають інші професійні спостереження.

ВідеоТисячі правоохоронців проти нуля: як відбуваються Марші рівності в Україні та світі

Марш рівності у Києві сьогодні охороняла рекордна кількість силовиків: майже по охоронцю для кожного учасника. Не відбулось і без сутички правоохоронців з радикалами. "ТСН.Тиждень" врішила порівняти рівень безпеки та ставлення жителів Києва та у Штатах.

Тисячі правоохоронців проти нуля: як відбуваються Марші рівності в Україні та світі

По-перше, змінюється не тільки кількість матеріалів у ЗМІ щороку перед маршем та їхня якість, збільшується взагалі висвітлення теми "ЛГБТІК-люди живуть в Україні та мають права" протягом всього року — це, безперечно, прогрес. Змінюється тональність публікацій та ілюстрацій до них. Якщо ще 5 років тому статті про українських ЛГБТІК-людей ілюстрували фоточками з параду в Ріо, то сьогодні таке собі дозволить хіба що дуже жовта преса. Цього року було кілька ток-шоу присвячених правам ЛГБТІК та маршу.

І тут не можу не процитувати думку знайомої журналістки, яку цілком поділяю про те, що ми будемо говорити про зміну ставлення до цих питань на телебаченні не тоді, коли ведучі перестануть затикати своїх ЛГБТІК-гостей, а коли на дискусії щодо прав ЛГБТІК-людей перестануть запрошувати опонентів з числа найбільш скандальних осіб з політичної сцени чи вкрай невихованих борців за традиційні цінності. Нинішній рівень дискусії більше схожий на балаган — це не лише неповага до ЛГБТІК-людей, це й ставлення до глядача.

Аргументом на захист тези про те, що щороку збільшується кількість людей, які готові —  ні, не підтримати ЛГБТІК-спільноту, а підтримати рівні права для всіх, для мене особисто є те, що кожного року збільшується як безпосередня кількість людей, з якими вітаєшся та обіймаєшся виходячи на Марш рівності, так і кількість людей, які виступають на підтримку публічно — від своїх сторінок у соціальних мережах до шпальт газет.

Враження третє — гасла маршу та взагалі навіщо ми його проводимо. Дякуючи опонентам маршу та всім, хто не шкодуючи власного часу оберігає традиції в Україні, кожного року перед маршем загострюється дискусія про те, а навіщо марш, чи це про видимість, чи це про шлюби.

Мають рацію всі. Марш — це про видимість, марш — це про права людини, які мають бути у кожної людини незалежно від її сексуальної орієнтації, колір шкіри, релігійних поглядів та інших ознак. Серед прав людини є право на приватне та сімейне життя, тож марш це і про шлюби.

Доки Україна не визнає, що ЛГБТІК є частиною цієї країни, яка не бажає сидіти під ковдрою свого домашнього гетто, буде Марш рівності й будуть все голосніше підніматись питання рівності прав. Напередодні маршу на професійному заході від працівника Міністерства юстиції всі присутні почули тезу про те, що питання одностатевих партнерств є питанням, з якого не має консенсусу у суспільстві і тому його варто відкласти.

Ті тисячі людей, долю яких має вирішити суспільний консенсус, Міністерство юстиції та згодом парламент, точно не хочуть чекати, тож вони щороку змушені виходити на Марш рівності. Марш рівності, крім всього іншого, за те, щоб якийсь "суспільний консенсус" не ставав на перешкоді того, щоб кожен та кожна могли вільно користуватись своїми правами.

Приєднуйтеся також до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу! 

Залиште свій коментар

Вибір редакції