Майстерний спектакль

Уже традиційно, коли відбувається щось складне і неоднозначне, українська влада обирає тактику благородної паузи у спілкуванні з громадянами.

У Радбезі ООН проголосована резолюція, яка засуджує будівництво Ізраїлем поселень на палестинських територіях. 14 країн, включно з Україною – "за", одна – США –  "утимались" (привертає увагу, що не "проти", не вето). 

Ізраїль і Україну поєднує те, що обидві держави існують поруч із сусідами, які хотіли б їхньої смерті. Щоправда, на цьому всі подібності закінчуються, бо Ізраїль ставиться до цього виклику дуже серйозно і всі інші проблеми сприймає через цю призму. Із Україною, на жаль, це не так. Вірю, що тільки поки.

Вороже зовнішнє оточення Ізраїлю і складна історія цієї країни аж ніяк не зобов'язують Україну всіляко її підтримувати. Щонайменше доки ми не укладемо союзницький договір. Але це точно потрібно враховувати для того, щоб уникати заяв, що окупація Криму і єврейські поселення – те саме. Це так само несправедливо, як заявляти, що Крим належить Україні незаконно.

Так, союзницьких зобов'язань перед Ізраїлем у нас немає, і сам Ізраїль часто нагадував нам про це, вчиняючи не те, що було б необхідно для України, а те, що потрібно для національних інтересів Ізраїлю. І Україна не ображалась, тим паче публічно.

Проте на цьому тема останнього голосування в Радбезі ООН не вичерпується.

Ізраїль реагує явно істерично. Та це не емоційна реакція, а, найімовірніше, майстерний спектакль. Ізраїль, перш за все, позначає дипломатичну територію (показує, куди іншим державам заходити небезпечно) і попереджає, що нічого нового з поселеннями або в близькосхідному врегулюванні не відбудеться. Попереджає, прорахувавши варіанти, зокрема, взявши до уваги факт, що Дональд Трамп займає протилежну позицію до адміністрації Барака Обами в цьому питанні. Примусити Ізраїль ніхто не зможе (зважаючи на те, що в країні, ймовірно, є ядерна зброя), а міжнародну ізоляцію можна буде невдовзі подолати за допомогою Вашингтона. Мабуть, є й інші, скажімо, внутрішньополітичні причини для цього спектаклю (зізнаюсь – я не знавць внутрішньополітичної кухні цієї країни).

Не є емоційною реакція Ізраїлю ще й тому, що ця держава доклала неабияких зусиль, аби не допустити цього голосування в РБ ООН. Значить, заздалегідь знала розклад голосів і була готовою до результату.

А ось Україна не була готова. Маю на увазі до подібної реакції Ізраїлю.

Якби ми готувалися до бурхливих сцен образ із боку Ізраїлю, то, по-перше, не дозволили б принижувати свого прем'єр-міністра відмовою ізраїльтян прийняти його з візитом. Могли б самі зробити оголошення, що візит переноситься через зайнятість прем'єра підготовкою до посівної. А по-друге, влада не дозволила б цій темі два дні гарцювати ізраїльському скакуну українським інфопростором (перші роз'яснення МЗС України з'явилися ввечері неділі, 25 грудня). Це добре, що Володимир Гройсман людина спокійна і закликав не драматизувати, не нагнітати щодо перенесення його візиту до Ізраїлю. Хоча не здивуюсь, якщо виявиться, що Володимир Гройсман став першим євреєм, якого не захотіли бачити в Ізраїлі – але це вже справи приватні.

Однак молодий і недосвідчений український прем'єр не розуміє, що відмова прийняти його в Ізраїлі є образою для України, а не для нього особисто. Його меседж, що "перенесення візиту – нестрашно", більш досвідчені політики можуть інтерпретувати, наче нічого особливо важливого під час цього візиту не планувалося.

А це порушує вже інше питання – чи є особливий сенс у зовнішньополітичній діяльності прем'єр-міністра України? Якби наша країна не була парламентсько-президентською республікою, можна було б щиро сказати: "Немає, і слава Богу!". Але політична реальність в Україні дещо складніша – і це варто зрозуміти Володимиру Гройсману до того, як він може втратити прем'єрську посаду.

Виникають також запитання і до МЗС України – чи прораховувалися наслідки голосування? Якщо прораховувалися, то чи слід це розуміти так, що принципи міжнародного права в окремій резолюції Радбезу ООН, яка не стосується напрямку України, для нас важливіші, ніж відносини з Ізраїлем? Чи був готовий Володимир Гройсман до дзвінка свого ізраїльського колеги? І чи висувала наша держава якісь зустрічні побажання чи пропозиції до Ізраїлю? Усі досі надані українською владою аргументи стосувалися винятково ООНівської сторони справи. Але ж вона не єдина у цій ситуації.

Україна не торгувалася, заявивши: "Платон мені друг, але істина важливіша". І це можна зрозуміти. Хоча я пам'ятаю, що колись нам дуже були потрібні ізраїльські дрони. І на мою скромну думку дрони важливіші для збереження життя українських солдатів, ніж чергова паперова спроба розв'язати близькосхідну проблему і засудити тероризм. Принаймні спроба отримати таке устаткування робила б честь українській дипломатії, і в разі відмови Ізраїлю, знімала б усі дискусії щодо голосування.

Усі ці запитання зовсім не риторичні з погляду управління зовнішньою політикою. Справа зовсім не в Ізраїлі, а в тому, чи здатна українська дипломатія до комплексного мислення, розрахування варіантів, моделювання. Чи війна війною, а голосування в ООН – це голосування в ООН?

За такого підходу ми теоретично можемо все правильно і красиво проголосувати в ООН, але програти війну. То ж чи потрібна нам така дипломатія?

Оригінал

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!