Навіщо Кернесу маршал Жуков?

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Відповідь на це питання виглядає простою — але тільки на перший погляд.

Обіцянка, яку дав мешканцям Харкова його мер Геннадій Кернес — повернути одному з міських проспектів "історичне найменування" на честь радянського маршала Георгія Жукова — ще один доказ спроб повернути Україну до пострадянської історичної епохи, до 2013 року. І час вибраний зовсім не випадково — час транзиту влади, час невизначеності державних орієнтирів як таких, — пише Віталій Портников в колонці на "Радіо Свобода".

Можуть запитати: а чому саме маршал Жуков? Відповідь на це питання виглядає простою тільки на перший погляд. Георгій Жуков, поза всяким сумнівом — одна з найважливіших (і найстрашніших) постатей Другої світової війни. Однак після перемоги головним переможцем у радянській міфології, зрозуміло, став вважатися не він, а генералісимус Йосип Сталін. І тільки після смерті Сталіна і початку хрущовської десталінізації ситуація почала змінюватися.

Жуков був одним із найактивніших прихильників Микити Хрущова, особисто керував арештом його конкурента маршала Лаврентія Берії і в нагороду за участь у переворотах отримав посаду міністра оборони. Саме тоді в збройних силах і в Радянському Союзі в цілому починає насаджуватися новий міф, на противагу сталінському — міф про "маршала перемоги" Жукова. Однак цей міф лякає вже самого Хрущова, який підозрює міністра оборони у прагненні захопити владу. В результаті Жуков відправляється на пенсію, з якої вже ніколи не повернеться до активної політики. А міф про "маршала перемоги" потрапляє до архіву, радянська міфологія вже згадує Жукова серед інших полководців.

І тільки у пострадянський час, коли російському керівництву для нової державної ідеології знадобилося "побєдобєсіе", Жукова повертають на п’єдестал, який сам маршал підготував для себе ще далекого 1957 року. Повертають в буквальному сенсі — споруджують пам’ятник біля Красної площі. І тут дивуватися нема чому — тому що новому керівництву Росії все ще соромно зізнатися у симпатіях до ката Сталіна. І Путін, як і Хрущов, замінює верховного головнокомандувача його заступником.

Але, до речі, не дуже надовго. "Побєдобєсіе" не може не призвести до реабілітації Сталіна в очах росіян. Соціологічні опитування показують, що до генералісимуса ставляться набагато краще. А це означає, що міф про "маршала перемоги" приречений. Або Росія буде все більше занурюватися в минуле — але тоді головною фігурою війни буде вважатися, звичайно ж, Сталін, а не Жуков. Або Росія колись почне модернізуватися — але тоді їй не будуть потрібні ніякі міфи і Сталін із Жуковим позбудуться свого ореолу.

Росія буде все більше занурюватися в минуле — але тоді головною фігурою війни буде вважатися, звичайно ж, Сталін, а не Жуков

Жуков — це людина, яка пов’язує Україну з російським пострадянським історичним міфом. Кернесу, як виглядає, не цікава сама особистість Жукова, але він домагається, щоб назви вулиць у Харкові не сильно відрізнялися від назв вулиць у Бєлгороді. І новою цю позицію харківського мера — як і багатьох його виборців — назвати не можна.

Просто до президентських виборів 2019 року Кернес міг припускати, що публічне анонсування такої позиції може призвести до конфлікту з державними інституціями в Києві. А після виборів сама можливість такого конфлікту виглядає в очах Кернеса мінімальною — чи то тому, що тепер він вважає себе частиною цих інституцій, чи то тому, що для нього — і не для нього одного — держави, яку виборювали з 2014 року, більше немає.

І це — найнебезпечніший наслідок ситуації навколо можливого повернення імені маршала Жукова на карту Харкова. Що буває, коли для місцевих еліт держава перестає існувати, ми добре знаємо по долі Донецька і Луганська. Але найважливіше в цій аналогії — це не презирство до держави, а саме розлом історичної пам’яті.

Багатьом подобається твердження, що в кожному українському регіоні історична пам’ять може бути своя, нехай одні називають вулиці ім’ям Бандери, а інші — ім’ям маршала Жукова. Яка різниця, все це — функції місцевого самоврядування та побажання громадян, головне — як люди живуть, тарифи, боротьба з корупцією.

З цим не посперечаєшся. Але якщо в одній частині країни буде своя історична пам’ять, а в іншій — історична пам’ять держави, яку Україна офіційно визнала державою-агресором, то рано чи пізно частина країни з історичною пам’яттю держави-агресора може стати частиною території держави-агресора.

Тому що спільна історична пам’ять, спільна мова і спільна церква об’єднують людей набагато більше, ніж тарифи, телеканали і боротьба з корупцією. Українців цій простій істині повинні були навчити Крим і Донбас. Але, схоже, не навчили.

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода

Залиште свій коментар

Вибір редакції