Небачена нафта та "мегаканал Сальмана": чому Ємен роздирає війна

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Найбідніша країна Аравійського півострову могла би стати найбагатшою нафтовою країною світу — якби не кілька "але".

Республіка Ємен належить до числа чотирьох найбільш гарячих точок арабського світу разом із Сирією, Сомалі та Лівією. Країна стала ареною опосередкованої війни (proxy war) між двома центрами впливу ісламського світу, і на ній чи не найбільше відбився розкол та ворожнеча, що існує між сунітами та шиїтами. Що не менш страшно, паралельно в Ємені триває конфронтація між різними центрами впливу сунітського світу. Іншими словами, конфлікт в країні має багаторівневий профіль: тут і боротьба між блоком Саудівська Аравія-ОАЕ та їхнім опонентом Іраном, і власне внутрішнє протистояння саудитів та еміратців.

Оскільки 99% населення країни сповідує іслам, в конституції Ємену за ним закріплено статус державної релігії. Саме мусульманське населення Ємену є неоднорідним, в його середовищі наявний внутрішній поділ: 58% єменців належать до шафіїтського мазгабу (школи) сунітської течії, тоді як до 40% є зейдитами, тобто асоціюють себе з шиїтською течією. Представники двох течій ісламу ще й компактно проживають: суніти заселяють південь країни та її узбережжя, шиїти ж переважають на півночі країни, де становлять відносну більшість. А у мухафазах (провінціях) Саада та Сана вони домінують.

Цей поділ залишив свій відбиток і на політичному житті країни.

Рівно сто років тому, після розпаду Османської імперії, виникла незалежна Єменська держава на Півночі, проте Південь лишався британським колоніальним володінням до 1967 року. З 1970 року, після отримання незалежності, Південний Ємен став на шлях радянської орієнтації, що ще більше поглибило відмінності між двома державами єдиного народу, який виявився штучно поділеним, так само, як німці, в’єтнамці та корейці.

Ємен став ареною опосередкованої війни (proxy war) між двома центрами впливу ісламського світу

Відносини між двома Єменами були складними, і двічі напруження переростало у міждержавні конфлікти — у 1972-му та 1979-му роках.  Одночасно сторони вели підривну діяльність одна проти одної. Проте вже у 80-х рр. на тлі перебудови у СРСР та зі стрімким зменшенням радянської "братньої" допомоги населенню Південного Ємену місцеві еліти вирішили стати на шлях злуки двох держав у проекті соборного Ємену. Якщо у Європі символом нормалізації клімату у міждержавних відносинах стало падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року, то в арабському світі цим символом стало возз’єднання єменських земель, яке відбулося 22 травня 1990 року. 

Проте у реюніфікованій державі не зникли тертя в середовищі елітних груп, які не могли досягти між собою порозуміння під час поділу влади, оскільки мешканці Півдня вважали себе обділеними. В центральному уряді, який перебував в столиці Сані, переважали прибічники вбитого 4 грудня минулого  року президента Алі Абдалли Салеха, і вони проводили курс, що призвів до маргіналізації багатих на нафту провінцій Півдня. Клан Салеха не був зацікавлений у єдиному сильному Ємені — він був зацікавлений у грабуванні нафтових багатств Півдня. 80% прибутку від реалізації тамтешньої нафти йшло до центру, місцевим майже нічого не лишалося — Південь для Півночі був по суті колонією, тільки в рамках однієї держави. В підсумку навесні 1994 року ситуація переросла у громадянську війну, оскільки на той час армії Півдня та Півночі ще були автономними військовими структурами.  

Лідери південних провінцій Ємену проголосили створення Демократичної республіки Ємен. Протягом нетривалих, але дуже кривавих бойових дій (все відбувалося протягом двох місяців), загинули понад 7 тисяч осіб, а 16 тисяч зазнали поранень. Заколот сепаратистів було цілковито придушено, й вони були змушені визнати свою повну поразку. Президент-переможець Алі Салех використав свою перемогу наповну — він запровадив у державі авторитарний режим і почав керувати залізною рукою.

Проте на початку 2000-х рр. сепаратизм у Ємені знову прокинувся. При чому одночасно в двох її частинах. На Півночі в 2004 році спалахнуло повстання проіранських сил "Ансар Аллах", більше відомих як хусити, а в 2007 році на Півдні виник рух "аль-Хірак аль-Джунубіюн", що проголосив своїм завданням відновлення державності Південного Ємену.

"Арабська весна", яка в 2011 році охопила Ємен, призвела до падіння режиму президента-автократа Алі Абдалли Салеха, але полегшення єменському народу це не принесло жодного. Єменська політична система базується на величезному комплексі домовленостей між племінними вождями та регіональними лідерами, і вона була порушена, коли зник арбітр — Салех. Власне, він сам визнавав, що керувати Єменом, це "все одно, що танцювати на головах змій".  В підсумку в наступні роки в країні виникли три основних осередки впливу (загалом їхня кількість час від часу сягає семи), що конкурують між собою, уособлюючи сенс визначення "єменська громадянська війна".

Першим центром впливу є хусити, які орієнтуються на Іран, а також отримують військову та гуманітарну допомогу від Сирії, КНДР і Росії. Лідером хуситів (рух "Ансар Аллах") є Абдул-Малік аль-Хусі. Хоча офіційно хусити декларують лише боротьбу за автономію провінції Саада, де чисельно домінують шиїти, насправді їхній проект є більш масштабним та переслідує на меті відновлення Зейдитського Імамату як суверенної держави — саме така форма державності існувала на Півночі країни до революції 1962 року.

Клан Салеха не був зацікавлений у єдиному сильному Ємені - він був зацікавлений у грабуванні нафтових багатств Півдня

Союзниками хуситів виступають сунітські підрозділи, що віддані клану колишнього президента Салеха. В січні 2015 року хусити захопили контроль над столицею Ємену Саною, утворивши Вищу політичну раду. Це стало причиною зовнішньої військової інтервенції, до якої вдалися сили "арабської коаліції".

Другим центром впливу в країні є сили, віддані наступнику Салеха президенту Абд Раббо Мансуру аль-Хаді, якого усунули від влади хусити. Саме на його боці діє "арабська коаліція" на чолі з Саудівською Аравією, що 26 березня 2015 року розпочала в Ємені військову операцію "Буря рішучості" проти проіранських сил. Проте в лавах союзників Ер-Ріяда, головним з яких є Об’єднані Арабські Емірати, в боротьбі проти поширення впливу іранців відсутня єдність через істотні розбіжності в геополітичних цілях сторін. Зокрема, Абу-Дабі прагне, щоб владу в тимчасовій столиці Ємену Адені взяли сепаратисти з руху "аль-Хірак".

Третьою силою в Ємені є різноманітні радикальні групи, головними з яких є "Ансар аш-Шаріа", "Аль-Каїда на Арабському півострові" та "Ісламська держава". Вони діють переважно в південних провінціях Ємену та значно ускладнюють процес внутрішнього політичного діалогу в країні. Проте в січні 2018 року на передній край складної громадянської війни в Ємені вийшло протиборство між арабськими монархіями, а саме Саудівською Аравією та ОАЕ.

28 січня прем’єр-міністр Ємену Ахмед бен Дагр заявив про спробу державного перевороту в Адені, за яким нібито стоять підтримувані ОАЕ сепаратисти. Конфлікт між різними фракціями "арабської коаліції" перейшов до стадії збройного протистояння.

Йдеться про конфронтацію між підрозділами Національної гвардії, які воюють на боці президента аль-Хаді, та сил Перехідної ради Південного Ємену (ПРПЄ, налічує 26 членів), очолюваної губернатором провінції Аден Айдарусом аз-Зубайді — це південноєменські сепаратисти. Члени ПРПЄ намагаються змінити склад уряду країни, щоб зменшити вплив Саудівської Аравії. Коли її прибічникам заборонили виходити на демонстрацію протесту за відставку уряду, вони почали захоплювати урядові будівлі. 

Під час боїв вже загинули понад 30 осіб.  30 січня сепаратисти повністю взяли під контроль все місто Аден, і просаудівський прем’єр Ахмед бен Дагр готується до залишення країни та відбуття у Ер-Ріяд, де зараз також перебуває й президент аль-Хаді з урядом. Отже, завдяки тактичній перемозі, Аден тепер в руках ПРПЄ та еміратців. Проте протистояння між двома арабськими монархіями і далі буде поглиблюватися, отже, варто очікувати чергової хвилі дестабілізації в Ємені.

Власне, тут ми підходимо до причин небаченої ворожнечі між Ер-Ріядом та Абу-Дабі. Як це не парадоксально, Ємен навіть не є членом Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, та є дуже відсталою в економічному сенсі країною. Чому ж тоді за контроль над ним точиться кривава боротьба між двома братніми монархіями Халіджу (Перська затока в перекладі на арабську)?

Протистояння між двома арабськими монархіями і далі буде поглиблюватися, отже, варто очікувати чергової хвилі дестабілізації в Ємені

Причина перша пов’язана з контролем над нафтовими багатствами Ємену. Через довгі війни та конфлікти єменська територія лишається дуже слабко дослідженою в плані її природних ресурсів. За оцінками деяких джерел, — треба віддати належне, що найчастіше такі відомості зустрічаються у іранській пресі, — Ємен має поклади нафти, що перевищують доведені запаси усіх держав Перської затоки разом узятих. Місцеві єменські джерела повідомляють, що Саудівська Аравія навіть підкуповувала попереднього уряду Ємену, щоб він не займався залученням інвестицій до нафтового сектору. Родовища нафти знаходяться в регіонах Маріб, аль-Джауф, Шабва та Хадрамаут. Саме контроль над цими величезними ресурсами є предметом боротьби між урядами Саудівської Аравії та ОАЕ. Якщо інформація про поклади нафти підтвердиться, переможець у єменській громадянській війні без перебільшення візьме під свій контроль енергетичне майбутнє світу.

Але окрім нафти є ще друга, не менш важлива причина суперечностей між учасниками "арабської коаліції", і тут вже питання впирається у геополітику. Мова про саудівський проект будівництва каналу, що з’єднав би Перську затоку та Аравійське море і таким чином раз і назавжди усунув залежність усіх арабських держав регіону від проблемної Ормузької протоки, де має значний вплив Іран.

Майбутній мегаканал, що вже отримав назву — "канал короля Сальмана" — матиме довжину 950 кілометрів. Початок каналу планується або власне на саудівській території північніше Катару, або на еміратській землі. Проте вірогідно, що в Ер-Ріяді оберуть перший варіант. Отже, в такому разі саудівська ділянка каналу складе 630 кілометрів, а єменська — 320 кілометрів. Прогнозована вартість будівництва каналу — $80 млрд. Але уряд в Ер-Ріяді це не бентежить, бо для нього здолання залежності від Ірану становить найвищий інтерес. Щодня з Перської затоки виходять 14 танкерів, які перевозять до 35% нафти, що транспортується морськими шляхами. Проте зараз в саудитів виникли проблеми із початком втілення в життя цього задуму, бо на заваді їм стали еміратці, які взяли контроль над Південним Єменом у свої руки, захопивши владу в Адені.

В Абу-Дабі є власний проект-конкурент до "каналу Сальмана", і тут так само йдеться про будівництво альтернативних каналів в обхід Ормузької протоки. Це буде канал довжиною 60 або 100 кілометрів залежно від напрямку прокладання, що з’єднає Перську затоку з Оманською. Так виглядає еміратський варіант вирішення питання геополітичної залежності від Ірану. І щоби він був втілений у життя, їм необхідно контролювати все той самий Ємен.

Виходячи з реалій величезних ставок, які роблять Саудівська Аравія та ОАЕ щодо контролю над Єменом, цій країні ще дуже далеко до омріяного спокою. Але й зовнішнім силам, які воюють за єменські ресурси, не варто забувати відоме арабське прислів’я: "Хто вихопить найбільший шмат, може вдавитися".

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції