Польська "правда" і історичні факти

Коли ухвалюють такі закони, як про Інститут національної пам'яті у Польщі, здається, що історія і справді нічому не вчить.

Набули чинності поправки до закону про Інститут національної пам’яті (ІПН) Польщі, що завдали болючого удару по українсько-польських відносинах та спричинили скандал світового масштабу.

"У цій ситуації не потрібно керуватися емоціями. Одночасно польська сторона повинна послідовно боротися за правду. Протягом багатьох років занадто часто ми чули брехню про т. зв. польські табори смерті. Ми не можемо дозволити, щоб відбувалися подібні речі, і саме для того потрібен цей закон. Він ніяк не стосується наукових досліджень або, не приведи господи, фальсифікації правди про Голокост", — наголосив прес-секретар президента Польщі Кшиштоф Лапіньский.

То де ж тут правда, а де — емоції чи, може, політика? Спробуємо розібратися принаймні в історичній частині цього закону, взявши на озброєння лише факти.

Отже, безпосередньо українців у нормативному акті стосується такий пасаж: "Дії, здійснені українськими націоналістами у період з 1925 по 1950 рік, які пов’язані з застосуванням насильства, терору та інших порушень прав людини відносно окремих осіб та груп населення. Участь у знищенні єврейського населення і геноциді громадян Польської Республіки на Волині і в Східній Малопольщі також є злочином, здійсненим українськими націоналістами і членами українських організацій, які співпрацювали з Третім Райхом".

Такий підхід здатен збити з пантелику навіть найбільш заглибленого в тему історика. Польща (в уяві авторів тексту закону) якимось чином стала основним об’єктом акцій українських націоналістів. Показовим є те, що законодавець не окреслив цю категорію, тож, припустімо, йдеться все-таки про Українську військову організацію та Організацію українських націоналістів, а не про всіх українців як таких.

Чому саме такий часовий проміжок — 1925–1950 рр.? Логічно було би пошукати якихось визначних дат, які мотивували авторів новели.

Найімовірнішими кандидатами, які мають стосунок до "українських націоналістів", є дві. У 1925 році відбувся гучний атентат УВО (Української військової організації) — замах на шкільного куратора Станіслава Собінського, в результаті якого той загинув. Наприкінці заявленого у законі часового проміжку, у 1950 році, відбулась низка арештів українців, насильно депортованих із Закерзоння іще три роки до того.

Та з точки зору історичного процесу логічніше виглядали би межі з 1921-го, року утворення УВО, і до 1947-го, року закінчення збройного опору УПА у межах Польщі.  Проте чомусь автори закону вибрали той варіант, який ми бачимо в тексті. Ризикну припустити — якби дати вибрали відповідно до логіки та загальноприйнятого серед фахівців, а не серед політиків керівної партії "Право і Справедливість" ("ПіС"), датування, то довелося б відповідати на декілька цікавих запитань.

Насамперед, з’ясувалося б, що 1921 рік був черговим роком військової окупації на Західній Україні. Українська преса — заборонена, митрополит Шептицький — ув’язнений, українське населення — об’єкт репресій і дискримінації. Звідки все це? Це — результати військової окупації польською армією території незалежної Західноукраїнської Народної Республіки навесні — влітку 1919 року. У процесі наступу відбувалися численні грабежі та вбивства цивільних. Наприклад, у Стрию в травні 1919 року розстріляли кілька десятків українських інтелігентів.

Згаданий атентат на Собінського не був "першою ластівкою" УВО. 1921 року під прицілом боївкаря УВО, Степана Федака, виявився не хто інший, як Юзеф Пілсудський. За збігом обставин постраждав тільки львівський воєвода Казимир Грабовський.

Загальний висновок — з погляду логіки розвитку українського визвольного руху й історії України загалом, початкова дата (1925 рік) особливого сенсу не має. Проте вона має сенс з точки зору процесів у Польщі. Саме 1924–1925 рр. були часом остаточної стабілізації міжвоєнної Польської держави й установлення правил гри. За спиною були війни з усіма сусідами, "чехарда" урядів, убивство політичними противниками президента Габріеля Нарутовіча. 1925 рік — час перших виборів у Польщі, в яких узяли участь легальні українські партії.

З погляду логіки розвитку українського визвольного руху й історії України загалом, початкова дата (1925 рік) особливого сенсу не має. Проте вона має сенс з точки зору процесів у Польщі

Утім, ця "нормалізація", у випадку українців (і не тільки), досягалася систематичним порушенням і прав меншин, і міжнародних зобов’язань. Успішний наступ польської армії 1919 року й окупація території ЗУНР стали можливими завдяки озброєній підтримці Франції армії комісар Польського легіону Юзефа Галлера. Франція надала допомогу полякам за умови, що її використають лише проти більшовиків. Польща пообіцяла, проте слово порушила.

Удруге вона його порушила 1923 року, взявши зобов’язання шанувати права українців як меншини. І що? У 1924 році приймають закон про утраквістичні школи, що означало полонізацію україномовної середньої освіти. Шлях до вищої освіти в межах Польщі українцям перекрили через "нумерус клаузус" (фіксовану кількість представників) до Львівського університету. Звільнення з роботи за відмову перенести метрику до костелу (що, де-факто, означало визнати себе поляком, а не українцем), економічне придушення українських підприємств, арешти українських активістів під надуманими приводами були на порядку денному. Українці стали численною групою в’язнів концентраційного табору "Береза Картузька" (правда, дещо пізніше, у 1934 році).

Українська сторона застосувала весь арсенал легальних засобів — петиції до Ради Послів Антанти, Ліги Націй і грубезний реєстр злочинів польської армії під промовистою назвою "Кривава книга". Це не дало жодних результатів. Відтак члени УВО вдалися до жорсткіших методів.

У міжвоєнний період УВО і ОУН здійснили чимало акцій, замахів, експропріацій, а увінчалося це все, фактично, повстанням у тилах польської армії у вересні 1939 року, яка саме відступала. Далі була кривава українсько-польська війна у 1942–1947 рр., яка охопила Холмщину, Волинь, Галичину і, зрештою, ціле Закерзоння.

Фінал настав у 1947 році. Український визвольний рух остаточно припинив існування у результаті операції "Вісла". Нагадаю, що за цією назвою приховується насильницька депортація українців за національною ознакою в західні райони Польщі, звідки до того виселили німців. Теж за етнічною ознакою. Якщо врахувати, що після серії виселень у рамках "обміну населенням" у 1945–1946 рр. сили УПА на Закерзонні були суттєво підірвані, то стає зрозумілим, що справжньою метою "Вісли" була повна асиміляція українців у Польщі. А насильницьке переміщення спільноти за етнічною ознакою — злочин проти людяності. 

Цікава й термінологія, використана законотворцями з "ПіСу" та його праворадикального союзника руху "Кукіз'15". Перше: "українські націоналісти". Як визначати, хто є "українським націоналістом", а хто — ні? Самі націоналісти вважали основним критерієм приналежності до своєї групи чи партії визнання України та її незалежності як пріоритету. Значить, якщо людина вважає незалежність своєї країни пріоритетом — і досвід України у ХХ ст. доводить, що це не ідеалізм, а звичайний здоровий глузд — то вона націоналіст із усіма кримінальними наслідками перед сусідньою державою?

Про хронологію ми вже поговорили. Тепер іще трохи про географію. "Малопольска Всходня" — термін, який з’явився в офіційних польських документах саме після окупації Польщею території ЗУНР у 1919 році. Метою цього було прагнення затінити той факт, що на Західній Україні проживають українці, а не поляки. Єдиними населеними пунктами, де чисельно переважали поляки, були Львів і Рудки, проте Львів у той час називали "польський острів серед українського моря".

Далі у законі натрапляємо на формулювання "громадяни Польської Республіки на Волині". Оскільки етнічних означень у цьому пасажі немає, то напрошується запитання, чи потрібно це розуміти, що є "хороші" громадяни, зокрема й українці, а є "погані" "українські націоналісти"? То що ж це, як не типова спроба поділу підкореної спільноти на "хороших", які з удячністю приймають "цивілізаторів", і "поганих" борців за визволення?

Помітно, що залишивши уявну свободу наукової та творчої думки, в “українській” частині поправок до закону про Інститут нацпам’яті польські законодавці не роблять жодного винятку для науковців і митців. Як не крути — немає іншої "правди", ніж польська.

Українська сторона застосувала весь арсенал легальних засобів — петиції до Ради Послів Антанти, Ліги Націй і грубезний реєстр злочинів польської армії під промовистою назвою "Кривава книга". Це не дало жодних результатів

Але навіть якби і зробили — не факт, що це зарадило б ситуації. З двох причин. Насамперед, знаючи людську натуру, науковець чи митець буде воліти "підстрахуватися", а не підставляти себе під удар закону, та ще й з такими некоректними формулюваннями. Або, гаразд, дослідник чи митець проявить громадянську мужність і назве речі своїми іменами. Їм, після цього, теоретично, нічого не буде. А от що буде тим, хто, наприклад, процитує текст дослідження у публіцистичному тексті? У пресі? На громадському заході? Для них уже — стаття. Карна.

Отже, наука і творчість у сферах, пов’язаних із українсько-польськими відносинами у першій половині ХХ ст., опиняться у штучному вакуумі відносно решти суспільства. Далі — геттоїзація. Всі зацікавлені українсько-польськими відносинами будуть змушені варитися у власному соку під "дамокловим мечем" сили закону. Яка дискусія і рефлексія можлива у такій ситуації? Навпаки, такі умови якнайкраще сприяють тотальній взаємопідозріливості й виникненню стереотипів.

Є й інша сторона медалі — треба розуміти, що в "дірочку", призначену для митців і науковців, хлинуть різноманітні любителі заробити слави і грошей на скандальній темі або ж просто нефахові особи. Як це вплине на загальний рівень студій у відповідній сфері і мистецького осмислення? Явно не позитивно.

Що ж маємо у підсумку? Протягування фактично колоніального дискурсу відносно українського визвольного руху. Робиться це у тональності, характерній для так званих "кресових" середовищ. У міжвоєнний період саме ті поляки, що мешкали на території Західної України, відзначалися найагресивнішим ставленням до всього українського, і цього не змінив навіть досвід спільного з українцями перебування у нацистських концтаборах.

Після війни, разом із "обміном населенням", організованим, до речі, спільними зусиллями СРСР та уряду комуністичної Польщі, вони втратили не тільки майно і виявилися відірваними від рідних місць (у цьому вони були схожі з українцями), а й утратили відчуття інакшості. Для якого не треба було нічого робити — треба було тільки народитися поляком.

Парадоксально, проте саме командири Армії Крайової й Української повстанської армії, на відміну від нинішніх польських владців, є прикладом, коли лідери народу навіть у страшні години здатні дивитися у майбутнє. Всього три роки після Волинської трагедії, а якщо рахувати від трагедії українських сіл Закерзоння — то й через рік, у 1946 році вони уклали перемир’я, ба більше — спільно виступили проти спільного ворога. 

Вони розуміли — війна колись закінчиться, проте і українці, і поляки залишаться жити поруч. Висновок напросився сам собою — бажано принаймні не робити гірше, ніж є. Тим більше, що був і позитивніший досвід: спільна перемога над більшовиками у 1920 році, відома як "чудо над Віслою". 

Що ж… Інколи здається, що історія і справді нічому не вчить. Але дуже боляче карає за помилки.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції