Про гніт великоросів

Про гніт великоросів

Фото: УНІАН

Хто в Україні насправді нацменшина – це питання залишається відкритим. 

Попередній блог, написаний до 90-річчя українського правопису, набув такого поширення, що я вирішив на цю тему поговорити більше.

В інтернеті гуляє така думка, що українська мова дуже багато завдячує комуністам, що от вони й українізацію успішно провели, і мову з попелу відродили, і взагалі українцям в СССР жилося, як у Бога за пазухою.

Забувають при цьому додати, що та легендарна українізація тривала менше десяти років і вже в 1930-тому разом з арештами відомих культурних діячів завершилася. А далі почалася тотальна русифікація, яка не закінчилася й досі.

Російські комуністи ніколи не мали жодних сентиментів до українців, якщо ті наголошували на своїй окремішності й праві на свою мову. Відомою є реакція Максима Горького на пропозицію Олекси Слісаренка перекласти його роман "Мать" українською. Він був категорично проти: "Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие "языком", но ещё и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. А то выходит курьезно: один стремится создать "всемирный язык", другие — действуют как раз наоборот".

Як бачимо байка про пригнічення російської мови в Україні була жива вже тоді. А це був 1927 рік. І Горький був не самотнім. Письменник Фйодор Гладков у 1931 році, перебуваючи на Запоріжжі, заявив: "Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства… украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит только обезьянничают". Описуючи свою мандрівку Україною, Гладков зробив відкриття: "Галичанин – человек, приехавший из Галиции. Галиция – юго-западная часть Польши".

Чим це відрізняється від не менш відомого висловлювання Дмитра Табачника?

Нічого практично не змінилося, і ми знову намагаємося відродити ту саму українізацію, яку більшовики залили кров'ю.

Українізація, яка взяла свій початок з Десятого з'їзду РКП у 1921, не обмежувалася лише мовою, а відповідно книговиданням і школою. Вона мала в планах ще й "виховання російського (!!!) населення України в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя, до культури, мови, традиції, в дусі заохочування до пізнання й вивчення української культури, історії мови, до співучасті в творенні нових національно-культурних цінностей при одночасному забезпеченні національно-культурних потреб росіян як нацменшості на Україні".

А що ми маємо зараз? Ми маємо русифіковане телебачення й радіо, які чхати хотіли на всі наші культурні запити, знищивши на пні навіть зародки українського гумору, виштовхавши українську естраду на загумінки. І ми тепер мусимо боротися, щоб бодай на кілька відсотків підняти свою присутність в ефірі.

То хто насправді тут нацменшина?

Там же ж, у тих українізаційних планах йшлося і про "перспективу об'єднання з Україною суміжних земель з переважаючим українським населенням". Йшлося про Кубанську округу, де росіян було 18 620, козаків (але українських) – 980 280 і українців – 222 694. Українці переважали також у Таганрозькій окрузі. А всього населення на Північному Кавказі в 1926 році було 8 363 491 особа. З них - 3 841 063 росіян і 3 106 825 українців. А в 1959 році українців уже виявилося тільки 170 тисяч.

Те саме стосується Вороніжчини й Курщини. У 1926 було 1 633 000, а в 1959 – 261 тисяча.

Куди ж поділися українці Кубані? Їх стали записувати або росіянами, або у такому чудернацькому формулюванні – "русский из украинцев", як засвідчив кубанський письменник Спиридон Добровольський.

Українізацію жорстоко придушили на початку 1930-тих років і те, що доти вважалося ленінською українізацією, ліквідацією перешкод і кривд минулого, тепер назвали націоналізмом, а людей, які боролися за ленінську національну політику – ворогами народу.

До кінця 1932 року з України було виселено 2 мільйони 400 тисяч куркулів разом із сім'ями. Взимку 1929-30-го років у Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську, Кемі вимерли з голоду і холоду майже усі вислані з України діти до 8-9-ти років. Частині дітей до чотирнадцяти років дозволено було повернутися в Україну, але без батьків. Усі вони поповнили лави безпритульних.

Українська мова ставала для вжитку просто небезпечною. Так само, як під час німецької окупації багато хто правдами і неправдами записувався фольксдойчем, аби зберегти своє життя, у 1930-тих в Україні та Росії українці записувалися росіянами.

Наслідки не забарилися. Тотальна русифікація, репресії і фізичне винищення народу напередодні війни, запах якої уже вчувався, ставали небезпечними уже для самої системи. Комуністи вирішили попустити віжки, і на дуже короткий час війнуло чимсь схожим на відлигу. Багато хто повернувся з тюрем і заслання додому, а темпи русифікації вирішили пригальмувати, бо вже й так було нікуди.

У "Збірнику наказів та розпоряджень Народного Комісаріату освіти Української РСР" від квітня 1941 року я виявив такий цікавий документ.

"Перевіркою встановлено, що у вузах системи НКО УРСР значна частина дисциплін читається виключно російською мовою.

Особливо незадовільно поставлена справа викладання предметів українською мовою в Дніпропетровському державному університеті, де з 214 викладачів української мови викладають лише 29, хоч цю мову добре знають ще 114 викладачів, в Харківському університеті українською мовою викладають лише 47 осіб із 359, в Одеському педінституті – 55 зі 102 і т. д.

Подібний стан і в інших інститутах (тут йде їхній довгий перелік, – Ю. В.).

Внаслідок цього вузи, які готують кадри переважно для шкіл і культурно-освітніх закладів, не дають своїм випускникам належної підготовки для викладання в школах українською мовою, що негативно позначається на якості роботи школи. Директори вузів не приділили достатньої уваги цій важливій справі й, окрім того, не стежать за правильністю та чистотою мови викладання.

Наказую:

1. Забезпечити обов'язкове викладання українською мовою всіх дисциплін, за винятком військової, дисциплін циклу російської мови і літератури та тих дисциплін, для викладання яких запрошуються висококваліфіковані фахівці з інших братських республік.

2. Організувати вивчення української мови для тих викладачів, які ще недостатньо опанували її для читання дисципліни. Створити їм відповідні умови та забезпечити допомогу з тим, щоб протягом 1941 та 1942 років вони опанували українську мову й перейшли на викладання своїх предметів українською мовою

3. Посилити боротьбу за підвищення культури мови викладачів і студентів.

Наказ цей обговорити на радах вузів.

Народний Комісар Освіти С. Бухало".

Сергій Максимович Бухало працював на цій посаді до 1943 року. Більше про нього не вдалося нічого знайти. А, видно, гарний був чоловік.

А в 1989 році на Львівський хімсільгоспмаш надійшла з металевого комбінату Комунарська на Луганщині отака відповідь, на лист, писаний українською: "Следующий раз письмо направляйте с переводчиком.  Вашу писанину не понимаю".

Фото: ТСН.ua

Завершити хочу свої роздуми цитатою з американського літературознавця Малкольма Каулі: "Мова – це справжнє благословення для людей і стихія, що єднає народи. Можна її вважати за один з вимірів людського життя, бо людське суспільство існує в мові так само, як існує в часі і просторі. Це і наша найбільша всенародна імпреза, в якій мільйони людей щороку творять нові слова, нові звороти".

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Наступна публікація