Проміжні підсумки декомунізації. Що не так із Горішніми Плавнями?

Проміжні підсумки декомунізації. Що не так із Горішніми Плавнями?

Фото: tsn.ua

Перейменувань замало. Для успіху українці мають відкорегувати свою систему цінностей і навіть поведінкові стереотипи.

Оповідають, що в одного китайського історика нещодавно вирішили запитати думку щодо значення Великої французької революції. Для неісториків нагадаю, що зараз – ХХІ, а ця революція трапилася у XVIII столітті. "Знаєте, - відповів китайський історик, - минуло надто мало часу, щоб робити якісь висновки щодо історичного значення цієї події".

Пакет "історичних" законів набув чинності 21 травня 2015 року. Минув рік. Основні процедури з кампанії декомунізації, передбачені одним із чотирьох цих законів, мали завершитися саме тепер. Україна зробила іще один (не перший і не останній) крок на шляху до подолання спадщини тоталітарного минулого. Проте українці вже вимагають підсумків.

Підсумків прийдеться трохи почекати. Ця реформа тільки починається і потребує іще 10-15 років мозольної праці та суспільного діалогу.

Але. "Декомунізація" вже проявила кілька проблем, які можна спробувати  назвати. У багатьох цих  випадках визначення проблеми – вже є частиною вирішення проблеми.

Чому "декомунізація" - це погане слово?

Перша проблема – зловживання словом "декомунізація". Назва ключового закону є громіздкою і незручною для повторення в новинах: "Закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки". Спробуйте це вимовити на швидкість протягом кількох хвилин – нетривіальне завдання, чи не так? Диктори і редактори українських медіа вибрали замінник-скорочення "декомунізація". І ключові слова про "засудження тоталітарних режимів" загубилися та випали із фокусу суспільної уваги.

Чому засудження тоталітаризму є все-таки важливим?

16 січня 2014 року парламент прийняв так звані "диктаторські закони", які обмежували конституційні права українців. Встановлення диктатури спричинило ескалацію конфлікту. Ненасильницькі форми спротиву змінилися кривавим протистоянням. І вже за чотири тижні від моменту законодавчого обмеження політичних свобод держава вдалася до розстрілів незгодних на вулицях.

Режим Януковича, мавпуючи режим Путіна, починав із виправдання тоталітаризму, а закінчив – спробою встановлення диктатури. Проте Україна – не Росія. Результат спроби Януковича перехитрити історичний процес є загальновідомим усім у Ростові-на-Дону і околицях.

9 квітня 2015 року новий склад парламенту силою закону встановив, що жодні тоталітарні практики є неприйнятними для української держави. Ці закони є реакцією на зазіхання режиму Януковича на демократію і спробу встановлення диктатури.

Основна мета цього закону – засудити Зло. Будь-яка форма тоталітаризму, яка побудована на порушенні прав людини (хоч в угоду інтересів обраного класу, хоч в угоду інтересів обраної раси) є однаково неприйнятною.  

Чому треба перейменовувати міста і села, вулиці і площі?   

Уявімо, що українська держава декларує засудження Зла, але більше нічого не робить. Тобто на картах залишаються імена кривавих убивць, організаторів Червоного терору, Голодомору і масових репресій. Така позиція не виглядала б послідовною.

Незасуджене зло відновлюється і зростає, як довів досвід правління Януковича. І саме тому перейменування місцевої топоніміки – необхідний символічний акт відновлення справедливості. Акт необхідний, проте недостатній для успіху. Для успіху необхідно переусвідомлення історії  ХХ століття, подолання тяжіння тоталітарного минулого, загоєння травм тоталітаризму.

Травми тоталітаризму – це брак довіри, патерналізм, брак критичного мислення та громадянської відповідальності.

Як загоїти ці травми тоталітарного минулого?

Для того, щоб загоїти травми минулого, потрібно провести діалог, який має охопити більшість українського суспільства. Треба відкрити архіви і прочитати колись засекречені документи. Неможна робити висновки на неповній інформації. Ми втрачаємо розуміння причино-наслідкових зв'язків між подіями і природи історичних процесів, коли робимо висновки на основі неповної інформації.

Іще один закон – про доступ до архівів колишніх радянських спеціальних служб – відкриває можливості для переосмислення минулого на основі засекречених у СРСР документів. Кожний тепер може прийти до архіву і дізнатися заборонені сторінки своєї родини, міста і країни.

Засекречене колись знання має стати підставою для цього суспільного діалогу. Правда не шкодить. Шкодять брехня і маніпуляції. Відкриття усієї правди поступово змінить ставлення до складних сторінок минулого і допоможе загоєнню травм тоталітаризму.

Для того, щоб загоїти травми минулого, потрібно провести діалог, який має охопити більшість українського суспільства.

Проте як бути із поширенням інформації про складні сторінки минулого, коли жодний телевізійний канал, радіостанція, газета або сайт не охоплює аудиторію, що дорівнювалася хоча б чверті населення України? Як донести важливу інформацію?

Саме комунікація – головна проблема у подібних процесах. Старше покоління мало користується інтернетом. Більшість молоді не дивиться телевізор. Найбільші друковані медіа не охоплюють 1% населення країни. Як зробити так, щоб більшість суспільства в таких умовах включилися у діалог навколо спадщини тоталітарного минулого? Без темників для медіа і авторитарних форм пропаганди?

Так виникла ідея, як "дістати" (в усіх сенсах цього слова) навіть тих, хто знаходиться під впливом лише інформаційної агенції ОБС – "одна баба сказала"?  Було ясно, що перейменування міст, сіл, вулиць та площ призведе до того, що абстрактно-етична проблема засудження тоталітарного Зла наблизиться буквально до кожної хати. Назви міст, сіл, вулиць і майданів є медіа.

Творці комуністичної і нацистської версії тоталітаризму чудово розуміли, що усі ці назви – чудовий комунікатор, і мають величезний вплив на суспільство як інструмент пропаганди. Саме тому у 1939-1941 роках нацисти перейменовували на честь Гітлера центральні площі і вулиці Львова, Києва та Харкова, які були раніше названі на честь Леніна та Сталіна. Саме тому у 1943-44 роках передвоєнні радянські (а не історичні) назви поверталися на карти міст, звідки радянська армія вигнала окупантів.

Перейменування мали примусити заговорити про минуле усіх – і медіа, і "ОБС", і ціле суспільство. А відкриття архівів у цих умовах стає ресурсною базою для наступного кроку діалогу навколо минулого. 

Також є важливим, що суспільство говорить про минуле вільно і без обмежень. Більш того, навіть критики і опоненти декомунізації опиняються в ситуації, коли вони діють у заданій діалоговій рамці і виконують роль "адвокатів диявола", або "ланцюгових псів демократії". Власне, як і було заплановано.

Чи процеси подолання тяжіння до минулого будуть відбуватися безболісно?

Вочевидь – ні.

Це було ясно із самого початку. Коли Майдан іще стояв, ініціативна група, яка розуміла, що після падіння режиму Януковича необхідно передбачити зміни у політиці пам'яті, почала збиратися в одній з кімнат Інституту філософії і обговорювати потрібні зміни.

Тоді майбутній голова Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Володимир В'ятрович попросив мене написати текст, який би відображав дискусії, які відбувалися під час цих зустрічей.

Дозволю собі одну цитату: "Проблема полягає в тому, що пережитки комуністичного минулого – це метастази ракової пухлини. Якщо не лікувати хворобу – ментальні конфлікти рано чи пізно набувають гарячих форм прямого насилля.

З цієї позиції опонентам буде дуже просто критикувати політику декомунізації як односторонню.

Проте відмова від такої національної політики пам'яті є подібною до відмови лікаря від гірких пігулок для хворого чи від хірургічного втручання. Через відмову від лікування хвороба рано чи пізно охопить весь організм.

Хіміотерапія – дуже болюча процедура, але вона може врятувати від хвороби. Українське суспільство потребує хіміотерапії національної пам'яті".

Власне, перший сеанс хіміотерапії відбувся. Ясна річ, що реакція на цю процедуру є болісна. Адже ми входимо у складні стосунки навіть не з конфліктами пам'ятей, але із конфліктами ідентичностей.

Один з прикладів такого ідентичнісного конфлікту зараз відбувається у Комсомольську-Горішніх Плавнях.

Що не так з Горішніми Плавнями?

Судячи з публікацій у пресі, ми дійсно маємо справу навіть не стільки з конфліктом пам'яті, скільки з конфліктом ідентичностей.

Мешканці цього міста на Полтавщині категорично не сприймають нової назви. Чинний закон не передбачає хорошого виходу з цієї ситуації. Міська громада і місцеве самоврядування цього міста втратили можливість стати суб'єктом змін.

До 21 листопада 2015 року міське самоврядування мало можливість провести громадські слухання і вибрати нову назву. Проте 17 вересня відбуваються збори, на яких приймається звернення до парламенту із вимогою не змінювати назву Комсомольськ. Такої опції закон не передбачав. Саме тоді це місто втратило першу можливість самостійно змінити назву.

Автори свідомо заклали до тексту закону кілька запобіжників: якщо місцева рада не виконує своїх обов'язків – перейменування має здійснити своїм рішенням міський голова, якщо і він ігнорує закон – його виконання покладається на УІНП і парламент України. Так і сталося.

Кілька разів Український інститут національної пам'яті та профільний комітет Верховної Ради зверталися до міського голови тодішнього Комсомольська із нагадуваннями про необхідність виконати вимоги закону і запропонувати НОВУ назву для міста.

21 лютого збігав термін, коли такі пропозиції може запропонувати особисто міський голова. Буквально напередодні міська рада ухвалює рішення вважати, що назва Комсомольськ походить не від назви Комунистического союза молодёжи имени Ленина, а означає анаграму "Колектив молодих соціально мотивованих людей справжніх козаків" - КОМСОМОЛСК.

Реакція мешканців міста на перейменування – це типовий конфлікт ідентичностей.

В українському парламенті та Інституті національної пам'яті від публічного знущання над здоровим глуздом та українською мовою злегка ошаліли і здійснили іще кілька спроб роз'яснити норми чинного законодавства. Марно.

Закон передбачав рік на зміну усіх назв, пов'язаних із тоталітарним минулим. Рік минув. Тільки після усіх можливих (листи, публічні заклики, зустріч Голови УІНП із міським головою у присутності Голови обласної адміністрації) спроб домогтися від міської влади якогось притомного варіанту перейменування експерти Українського інституту національної пам'яті, спираючись на ідею одного з місцевих краєзнавців, запропонували парламенту назву, що стала незабаром мемом українських соціальних мереж.

Мешканці теперішніх Горішніх Плавнів образилися. "Всім смішно, а нам тут жити!", "Ми не село, щоб нас селом обзивати", "Горішні Плавні — це було село. А ми живемо в місті", "Ми не щурі, щоб у плавнях жити" - такі думки місцевих мешканців зібрала у своєму репортажі відома журналіст Мар'яна П'єцух.

Виглядає як реакція людей, які дуже не хочуть, щоб хтось здогадався, що вони із села. Залишилося підігріти шампанське.

Комсомольськ – це місто, історія якого з 1960 року писалася із чистого аркуша. Нове соціалістичне місто не було зруйновано нацистами, воно не мало історії сталінських репресій, воно не пам'ятає про Голодомор у тому ступені, як пам'ятають у інших невеличких містах Полтавщини. Зрештою, його будували вихідці з усього СРСР. Його засновницький міф – про те, як було добре колись у радянському минулому.

Реакція мешканців міста на перейменування – це типовий конфлікт ідентичностей. Колись його будуть вивчати у підручниках з соціальної психології.

Чому виникають конфлікти ідентичностей?

Відомий польській соціолог Барбара Шацька у книжці "Минуле-пам'ять-міт" згадує експерименти над індивідуальною пам'яттю, коли дослідник за допомого гіпнозу занурював піддослідних у стан штучної амнезії. Піддослідні проявляли таку сильну панічну реакцію, що експериментатор був вимушений зупинити дослідження.

Виявилося, що уявлення про минуле є однією із базових складових нашої індивідуальної ідентичності. Саме тому дискусії навколо минулого відбуваються настільки гостро – адже це питання ідентичності: питання про те, ким ми є, і ким не є! 

У Горішніх Плавнях ідентичнісне переконання "ми – не село, ми – місто" наклалося на позитивний образ уявлень про радянське минуле. Зміна назви кимсь десь у далекій столиці сприймається місцевою громадою не як провина власного горішнєплавнінського місцевого самоврядування, а як зазіхання когось чужого на місцеву ідентичність.

Цікаво, що все це виглядає не тільки як наслідок браку відповідального лідерства у представників місцевого самоврядування, але і як індивідуальні неопрацьовані комплекси меншовартості. Одна з травм радянського минулого – уявлення про вищість пролетарського міста над дрібнобуржуазним селом настільки в'їлася у підсвідомість, що перестала сприйматися як проблема.          

Лондон чи не у всіх путівниках називають "містом тисячі сіл", але ні у кого не з'являється ані сумнівів, чи це велике село є світовою метрополією, ані комплексів з цього приводу. Самоіронія – хороші ліки від комплексів і травм минулого.

Мешканцям Горішніх Плавнів доведеться багато що переосмислити у питаннях громадянської відповідальності і відповідального лідерства. Мешканці цього міста мали шанс стати суб'єктом змін. Але їхні лідери цей шанс змарнували, і тепер намагаються "перевести стрілки" на "поганий Київ".

Для усієї України це теж урок і тема для подальшого діалогу навколо питання про те, як, не маргіналізуючи проблем порушення прав людини у тоталітарному суспільстві, описувати досвід радянської модернізації України.

Як бути далі?

Наразі хороших новин для Горішніх Плавнів нема. Постанова парламенту вступила в силу. Судове її опротестування безперспективне.

Київ і радий би був піти на зустріч місцевому електорату, але зробити виключення для одного населеного пункту – це означатиме знищити силу правила, що закон – один для усіх. В Україні у це правило складно повірити, іще складніше цьому правилу навчитися слідувати. І тому – доведеться.

Горішні Плавні можуть перейменуватися у ординарному порядку: провести громадські слухання, визначитися із варіантом нової назви (не КОМСОМОЛСК), звернутися до парламенту і чекати, поки депутати це питання розглянуть. В Україні можливо все, але вірогідність повернення до розгляду цього питання Верховною Радою VIII скликання є доволі примарною.    

Подолання травм минулого є можливим тільки на основі володіння повною інформацією про минуле.

 

Можливо, мешканці цього міста зможуть усвідомити, що сучасний світ вимагає ініціативності і відповідального громадянства замість пасивності, патерналізму і конформної поведінки – тобто необхідна робота над формуванням цінностей самореалізації замість цінностей виживання, подоланням старих стереотипів політичної  і економічної поведінки. 

І це був би найкращий вихід.

Наступний етап декомунізації означатиме більш інтенсивний діалог навколо минулого. Від формальних і символічних чинів час переходити до глибокого опрацювання змісту.

Що на нас очікує на другому етапі історичної хіміотерапії?

Розширення діалогу навколо минулого вимагає багато зусиль. На нас чекає створення нових інституцій – архіву національної пам'яті, Музею Майдану/Музею Свободи, Музею "Столиця терору", Музею тоталітарного мистецтва, переосмислення ролі існуючих музеїв та їх реекспозиція. Інститут національної пам'яті має розбудувати регіональну мережу і перетворитися із органа центральної влади на незалежну публічну інституцію. Мають з'явитися недержавні фонди, громадські організації і незалежні стипендіальні програми, які б підтримували незалежних істориків у їхніх дослідженнях, українці мають більше писати і більше читати історичних книжок, знімати і дивитися українське документальне і художнє історичне кіно, у нас має з'явитися нарешті пара-трійка сучасних популярно-історичних глянцевих часописів. Шкільні підручники з історії теж очікують зміни.

Економічні реформи не спрацюють без змін у свідомості. Економічні реформи – це тільки частина процесів, пов'язаних із суспільною трансформацією. І тому я дратуюся, коли кажуть: давайте спочатку вирішимо економічні проблеми, а потім займемося культурою, історією, діалогом навколо цінностей, бо ж зараз – "не на часі"! Без подолання тяжіння минулого економічні реформи очікує провал.

Подолання травм минулого є можливим тільки на основі володіння повною інформацією про минуле. Розбудова довіри є можливою, якщо суспільство усвідомило, як тоталітарний терор народив ракову пухлину недовіри. Здоровий підприємницький індивідуалізм має заступити форми колективної безвідповідальності. Громадянська відповідальність і відповідальне лідерство мають прийти на заміну байдужості та патерналізму.

Через 10-15 років чесного діалогу навколо спадщини тоталітарного минулого у Горішніх Плавнях перестануть комплексувати і будуть згадувати перейменування як найбільш успішний ребрендинг в українській історії. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

 

Повʼязані теми:

Наступна публікація