Синдром Ващиковського — Володийовського та Україна

Польща з шаблею наголо вискочила на фортечну стіну, намагаючись звідти запевнити всіх у власній хоробрості.

Якщо минулої осені видавалося, що проблеми у польсько-українських відносинах значною мірою спровоковані прагненням нині вже колишнього глави МЗС Польщі Вітольда Ващиковського зберегти себе у тамтешній великій політиці, то сьогодні стає очевидним, що надто багато польських політиків вирішили стати "паном Володийовським".

Цей герой романів Генріка Сенкевича, невисокий на зріст, але вельми вправний фехтувальник, був одним з символів боротьби Речі Посполитої за власний вплив на європейській карті. Проте справа сенкевичевого "Малого Лицаря" живе у політичній практиці Польщі і сьогодні, створюючи для Варшави значні міжнародні проблеми.

Ніде правди діти: якби польські Сейм та Сенат за ініціативою радикального націоналістичного руху "Кукіз’15" запровадили покарання виключно за поширення "бандеризму", світова спільнота б це проковтнула, а українська дипломатія була би змушена шукати формулювання, аби не розірвати відносини зі стратегічним партнером.

У польському політикумі, на жаль для українських колег, тверезо оцінюють співвідношення нинішнього економічного потенціалу Польщі та України (хоча послідовно ігнорують на офіційному рівні внесок українських заробітчан у польське економічне зростання) та за будь-якої слушної для себе нагоди готові пригадати, як у 2013 році 148 українських парламентаріїв за ініціативою Вадима Колесниченка пропонували спікеру Сейму Еві Копач визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу.

До речі, інший показовий факт, який дозволяє мати обережний оптимізм: ані встановлення дня пам’яті жертв Волині, ані посилення повноважень Інституту пам’яті народової (польський аналог українського Інститут національної пам’яті), які можуть стати транскордонними, не проходило у польських законодавців з першого разу. Але, те, що з другого зробити це таки вдавалось — звісно, не надто хороший знак.

Україна страждає не лише від кричущого браку кристалізованих національних інтересів, але і від помітного відставання реалій вітчизняного політичного життя від сусідів. Якщо наші політики під час виборів рясно роздають обіцянки, але прихильність електорату купують в інший, прагматичний спосіб, то на Заході політики апелюють насамперед до переконань та почуттів виборців.

Враховуючи той факт, що популярність керівної партії "Право і Справедливість" ("ПіС"), зростає, її очільник — неформальний лідер Польщі Ярослав Качинський, — очевидно, вирішив підтримати ініціативу "Кукіз’15", а потім перетягнути лаври борця за польські інтереси на себе. Заразом — і захистити "добре ім’я поляків" після сюжету журналістів TVN24, які нещодавно розповіли про польських неонацистів.

Однак поспіх у питаннях спін-докторингу — поганий порадник. Польські парламентарі повторили помилку українських колег 2015 року, які ухвалили закон про декомунізацію практично одразу після виступу з трибуни Верховної Ради тодішнього президента Польщі Броніслава Коморовського, що мало негативні оцінки у Польщі. Так само Сейм вирішив відкорегувати повноваження Інституту пам’яті народової напередодні Дня пам’яті жертв Голокосту. Тому не варто дивуватися різкій реакції Ізраїлю та занепокоєнню Державного департаменту США, хай Дональд Трамп і виступав у Варшаві влітку минулого року.

Польська влада вирішила дати відповіді на одразу кілька складних питань: перемкнути увагу зі співгромадян-шанувальників Гітлера, захистити поляків від стороннього (читай — неконтрольованого польською владою) тлумачення історичної правди та поставити на місце українців (тут більше ідея "Кукіз’15", ніж "ПіС"). Проте вийшло, що рідна партія з союзниками підставила Анджея Дуду, якому доведеться обирати між реноме "людини Качинського" та "президента всіх поляків", і одночасно підірвала імідж прем’єр-міністра Матеуша Моравецького, якому доводиться виправдовувати дії законодавців, та показала готовність ставити тактичні політичні питання вище за глобальні інтереси країни.

Фактично країна, що претендує на зростання власного впливу в Європі, з шаблею наголо вискочила на фортечну стіну і звідти намагається запевнити всіх у власній хоробрості. І це тоді, коли Польща своєю політикою домоглася практично неймовірного — вперше в історії ЄС Європейський парламент готовий запровадити санкції проти члена Союзу, які здатні створити для нього суттєві економічні проблеми. 

Фактично країна, що претендує на зростання власного впливу в Європі, з шаблею наголо вискочила на фортечну стіну і звідти намагається запевнити всіх у власній хоробрості

Після нічного голосування Сейму м’яч опинився на полі Анджея Дуди, якому доведеться ухвалювати непросте рішення. Прогнозувати його складно, навіть після осуду рішень парламентаріїв з боку представників польської інтелігенції та негативної реакції представника ОБСЄ з питань свободи Арлема Дезіра. Лише нагадаю, що на осуд з боку Європейської комісії та Європейського парламенту через ухвалену судову реформу у Варшаві реагують, розмахуючи та салютуючи віртуальною шаблею.

Для України ситуація видається складною, адже на відміну від Ізраїлю та США ми маємо з Польщею не лише спільний кордон, але і близько мільйона наших заробітчан на її території. Повернути їх швидко додому неможливо, і намагатися лякати цим Варшаву не варто. Ухвалювати у Верховній Раді симетричну відповідь щодо пацифікації, операції "Вісла" та інших антиукраїнських дій можна, але чи спричинить вона потрібний ефект? Польське суспільство у сприйняття власної історії більш консолідоване за українське, і це відставання не подолати однією постановою Верховної Ради.

Тому має сенс політична заява парламенту України та зусилля, спрямовані на створення власної історичної політики, захист українських заробітчан у Польщі (позиції наших громадських організацій там хиткі) та пошук асиметричних відповідей. "Влупити булавою" по колективному Володийовському Україна зараз не в змозі.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар