У боротьбі за Близький Схід: хто воює за Іран?

Більшість українців знають про численні конфлікти та теракти на Близькому Сході, але мало хто знає, що це — частина геополітичного регіонального протистояння між Іраном і Саудівською Аравією. Приз у цій війні — регіональне лідерство, адже Близький Схід є одним з регіонів світу, де немає чіткого регіонального лідера, який задавав би тренди, домінував у політиці, економіці, культурі та релігії.

Для досягнення цієї цілі претенденти на регіональне лідерство воюють між собою, але не безпосередньо, а через так звану "proxy war" — опосередковану війну на території третіх країн за допомогою своїх сателітів. У нас в Україні це називають "гібридною війною". Сирія, Ірак, Ліван, Ємен, Катар, Лівія, Єгипет — всі вони є полями різних битв у межах загального протистояння між двома умовними блоками — "сунітським" на чолі з саудівсько-еміратським альянсом і "шиїтським" на чолі з Іраном.

Чому умовні? Бо це Близький Схід, тут немає чітко виражених послідовних тенденцій. Релігійний розкол на сунітів і шиїтів відіграє далеко не головну роль, а є лише ширмою боротьби за критичні ресурси: воду, нафту, газ, транспортні коридори. У війні між цими двома блоками було чимало несподіваних ситуативних альянсів, коли сунітська країна могла підтримати шиїтську, а у конфліктах по різні сторони барикад опинялися як суніти, так і шиїти. Саме тому говорити про війну сунітів та шиїтів на Близькому Сході неправильно і доволі поверхнево.

До своїх війн Іран і Саудівська Аравія часто залучені не власні Збройні сили і навіть не проурядові війська, а треті сили — локальних гравців у межах певного конфлікту, які є сателітами сторін.

Цього разу я пропоную розглянути тих, які стоять на боці Ірану.

РУХ "ХЕЗБОЛЛА"

Це головний і найбільший союзник Ірану на Близькому Сході. Саме на "Хезболлу" спирається магістральна політика Тегерана — протистояння з Ізраїлем і збереження свого впливу на Сирію і Ліван. Ці дві країни є ключовими для Ірану та його геоекономічних газових проектів з будівництва газопроводів до Середземномор’я. Шиїтський рух "Хезболла", який у кількох країнах Європи та у США вважається терористичною організацією, є одним з найбільших політичних гравців у Лівані та, можливо, однією з найбільш боєздатних недержавних структур в усьому регіоні.

Завдяки іранським поставкам озброєння та фінансовій підтримці, "Хезболла" стала потужним гравцем локальної політики. Рух має власну політичну партію, представлену в ліванському парламенті, а також тісні зв’язки з багатьма сирійськими та іракськими племенами. Рух "Хезболла" є основним союзником Ірану одразу на трьох напрямках — ліванському, сирійському та ізраїльському.

У Лівані "Хезболла" є головною шиїтською політичною силою, рух володіє базами у південних регіонах біля кордону з Ізраїлем. Посилення "Хезболли" у Лівані давно непокоїть Ізраїль, США та Саудівську Аравію. А минулого року відбулася спроба дестабілізувати ситуацію в країні. Саудівська Аравія спровокувала політичну кризу, коли змусила свого ставленика — прем’єр-міністра Лівану Саада Харірі — подати у відставку та звинуватити у цьому "Хезболлу".

Тоді Ер-Ріяд планував викликати політичний параліч у Бейруті та підвести Ізраїль до обмеженої військової операції проти "Хезболли" у південному Лівані. Утім, в ситуацію втрутилася Франція, яка виступила різко проти нової війни на Близькому Сході. Крім того, ініціативу не підтримали США, які не хотіли бути втягнутими у конфлікт через Ізраїль. Хоча збурити Ліван тоді не вдалося, війна між Ізраїлем і "Хезболлою" — це питання часу. Офіційний Тель-Авів прагне відкинути рух від своїх кордонів, адже "Хезболла" посилила свої позиції у результаті війни в Сирії та почала загрожувати ізраїльському впливу на окупованих Голанських висотах і в Палестині.

У Сирії шиїтські бійці "Хезболли" є основним та найбільш чисельним союзником президента країни Башара Асада. Вони брали участь практично в усіх військових кампаніях: проти пройорданських бойовиків на південному сході провінції Дамаск, проти проізраїльських бойовиків у регіоні Кунейтра на заході, проти терористів "Аль-Каїди" біля міста Алеппо і східніше нього та проти терористів "Ісламської держави" у пустельних районах на сході у провінції Дейр-аз-Зор. Крім цього, саме рух "Хезболла" зазнав найбільших втрат серед усіх неурядових сил за весь час конфлікту. За різними даними, "Хезболла" втратила від 1,5 до 2,5 тисяч бійців, починаючи з 2012 року.

У війні їх активно підтримував Іран, а у 2014 році, коли ситуація на фронті була вкрай складною, а на сцену ще й вийшла "Ісламська держава", Тегеран відправив на допомогу бійцям "Хезболли" елітні підрозділи бригади "Аль-Кудс", які діяли автономно та окремо від "Хезболли". Цей рух також втратив чимало своїх командирів у конфлікті, в тому числі й через авіаудари з боку ізраїльської авіації.

Саме присутність у Сирії "Хезболли" була приводом для Ізраїлю розпочати точкові повітряні удари по території країни та полювати на командирів проіранських сил. Наприклад, у 2016 році один з лідерів "Хезболли", командир їхніх сил у Сирії Мустафа Бадреддін, був убитий повітряним ударом ізраїльського БПЛА поблизу Дамаска. Тоді Ізраїль звинуватив його у підтримці "розбудови іранської військової інфраструктури" у Сирії.

КОАЛІЦІЯ "СИЛИ НАРОДНОЇ МОБІЛІЗАЦІЇ"

Це воєнізоване формування є другою за потужністю та чисельністю проіранською силою на Близькому Сході після руху "Хезболла". Військовий альянс "Сили народної мобілізації" діє на території Іраку та є головним провідником іранських інтересів на іракському напрямку, особливо протягом останніх трьох років.

Хоча чимало журналістів і оглядачів називають "Сили народної мобілізації" структурою "шиїтською", це абсолютно не так. Ця коаліція — союз шиїтських, християнських і сунітських воєнізованих груп під егідою Ірану, зібраних разом для боротьби з терористами "Ісламської держави". Їх називають "шиїтськими", оскільки спершу альянс складався лише з шиїтських і християнських сил народної самооборони у регіонах, а потім до нього долучилися суніти та навіть єзиди. Зараз частка сунітів всередині альянсу сягає майже 40%, тому говорити про них як про шиїтів — це не враховувати реальну ситуацію.

"Сили народної мобілізації" як добровольчий альянс був сформований 15 червня 2014 року після загальнонаціонального заклику до збройної боротьби з терористами "Ісламської держави" з боку головного шиїтського проповідника Іраку, верховного аятоли Алі Аль-Сістані. Він опублікував звернення до усіх мусульман із закликом захистити Багдад й інші міста Іраку після того, як 10 червня терористи захопили Мосул — друге за величиною місто в усій країні.

До складу "Сил народної мобілізації" увійшли кілька шиїтських воєнізованих формувань, які вже діяли на території Іраку у 2014 році. Це угруповання "Асаїб Агль Аль-Хак", шиїтський проіранський корпус "Аль-Бадр", бригада "Катаїб Імам Аль-Алі", угруповання "Катаїб Джунд Аль-Імам" і "Хезболла Аль-Нуджаба". Хоча точних даних щодо кількості бійців "Сил народної мобілізації" немає, у різні часи цифри варіювалися від понад 20 тисяч до майже 400 тисяч бійців. Правда десь посередині, тому, швидше за все, кількість їхніх бійців ніколи не перевищувала 150 тисяч осіб.

"Сили народної мобілізації" отримали безпосередню підтримку як іракського уряду, так й Ірану. Військові радники з Тегерана тренували бійців, Іран постачав їм зброю через уряд у Багдаді та взяв виплату зарплат для них на себе. Але окрім шиїтів у складі "Сил народної мобілізації" були й суніти. Це переважно бійці різних сунітських племен з іракських провінцій Анбар, Найнава та Салах-ед-Дін, які постраждали від терористів "Ісламської держави".

До речі, цих бійців тренували турецькі військові радники. Це був той випадок, коли конкуренти на іракському напрямку Іран і Туреччина домовилися заради боротьби проти спільного ворога. Пізніше до складу добровольчого з’єднання приєдналися загони самооборони християн-ассирійців з півночі та єзидів з-під Мосула, які стали жертвами геноциду з боку терористів "ІД".

"Сили народної мобілізації" зіграли одну з ключових ролей у війні проти терористів "Ісламської держави". Саме вони взяли на себе удар на початковому етапі боротьби, поки іракська армія оговтувалася та проходила реструктуризацію після низки нищівних поразок у 2013-2014 роках. У 2015 році "Сили народної мобілізації" очолили наступ на місто Тікрит у провінції Салах-ед-Дін, що стало першою великою перемогою урядових сил проти бойовиків "Ісламської держави". Також саме цей воєнізований альянс зумів зупинити терористів "ІД" під Багдадом і не дати їм увійти до столиці. Пізніше домінування перебрала на себе перебрала армія, яка була оновлена, а її керівництво — змінене.

Однак попри ці успіхи, самі "Сили народної мобілізації" поступово ставали проблемою для Іраку. Це було величезне об’єднання добровольців, які жодним чином не контролювалося урядом. Хоча у 2015 році прем’єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді й намагався інтегрувати їх до складу Збройних сил, вони все одно лишалися автономним формуванням і не виконували наказів єдиного командування. До того ж існували й протиріччя всередині альянсу — між різними угрупованнями залежно від їхніх інтересів. У альянсу було кілька командирів, які самі управляли своїми бригадами незалежно один від одного, і це вносило хаос в управління альянсом.

Наприклад, проіранським корпусом "Аль-Бадр" командував пов’язаний з Тегераном Хаді Аль-Амірі, а осередком "Хезболли" в Іраку — пов’язаний з Ліваном і Сирією Абу Магді Аль-Мугандес. Вони тягнули ковдру на себе і часто не координували свої дії. Лише у 2016 році іракська влада ухвалила закон про інтеграцію цих формувань до складу урядових сил у якості "ополчення". Це стало першим серйозним кроком до їхнього підпорядкування державі.

Сьогодні це питання все ще актуальне, особливо на тлі завершення війни з терористами "ІД" і поступовими закликами роззброїти та розпустити "Сили народної мобілізації". Але оскільки вони захищають інтереси Ірану в країні, розпускати їх поки що не будуть, принаймні поки Тегеран не впевниться, що парламентські вибори цієї весни в Іраку пройдуть на його користь.

ШИЇТСЬКІ АФГАНСЬКІ БРИГАДИ "АЛЬ-ФАТЕМІЙЮН"

Це воєнізоване формування, яке складається з афганських шиїтів, яке утворили у 2013 році з числа тих афганців, які проживали у Сирії. Добровольча бригада "Аль-Фатемійюн" була створена за підтримки Ірану для боїв на боці уряду Башара Асада. Створив цю бригаду Алі Реза Тавассулі — афганець-шиїт, який багато років прожив і провчився в Ірані. Він був ветераном ірансько-іракської війни 1980-1988 років, на яку пішов добровольцем, і воював на боці Ірану.

У 1990-х роках він був в Афганістані, де вів партизанську війну проти терористів руху "Талібан". А у 2006 році навіть брав участь у війні проти Ізраїлю, коли той вторгся на територію Лівану. У Сирію Тавассулі потрапив у 2013 році у складі елітних іранських підрозділів "Аль-Кудс", які прибули до Сирії після того, як обидві країни уклали угоду про співпрацю у галузі оборони та безпеки.

У Сирії Алі Реза Тавассулі та його друзі-ветерани і сформували бригаду "Аль-Фатемійюн", в яку набрали до 5 тисяч добровольців з числа афганців-шиїтів, що проживали на той момент у Сирії. Головною їхньою метою на той момент був захист шиїтської мечеті Саїда Зейнаб у передмісті Дамаска. Власне, саме у тому кварталі й проживали біженці з Афганістану. Більшість з них — це етнічні хазарейці — перси-шиїти, які складають меншість в Афганістані.

Хоча багато журналістів чомусь пишуть, що бригада "Аль-Фатемійюн" була сформована з афганців, яких нібито перекидали з Афганістану прямісінько до Сирії іранськими літаками, жодних свідчень цього немає. Натомість сама бригада була сформована з сирійських й іранських афганців. Більшість з бійців угруповання, які загинули у Сирії у 2013-2017 роках, поховані саме в Ірані. Точна кількість загиблих, знову-таки, невідома, але за даними "New York Times" станом на липень 2017 року бригада втратила близько 600 бійців. До речі, сам Алі Реза Тавассулі загинув у боях з ісламістами у південній провінції Дараа у Сирії у 2015 році.

            ШИЇТСЬКІ ПАКИСТАНІСЬКІ БРИГАДИ "АЛЬ-ЗЕЙНАБІЙЮН"

Як і бригадою "Аль-Фатемійюн", створенням окремої бригади пакистанців "Аль-Зейнабійюн" займалися офіцери іранських елітних підрозділів "Корпус вартових ісламської революції". Але виокремити структуру пакистанців зуміли лише у 2015 році. До цього їх було мало і вони воювали разом з афганцями у складі бригади "Аль-Фатемійюн".

Головним завданням пакистанців був захист тієї ж святині Саїда Зейнаб у Дамаску. Але пізніше, як і афганців, їх задіяли у боях навколо Алеппо, у провінції Дараа та у Східній Сирії проти терористів "Ісламської держави". Більшість бійців бригади — це пакистанці-шиїти з Ірану та добровольці з пуштунського пакистанського міста Парачінар. За різними даними, бригада пакистанців налічує лише до 1 тисячі бійців. Їхні втрати — невідомі, була інформація у 2017 році про 153 загиблих у Сирії. Їх поховали в Ірані.

РУХ "АНСАРУЛЛА"

Це головний союзник Ірану у війні в Ємені. Шиїтський рух "Ансарулла" — політична організація, яка об’єднує шиїтів-хуситів на півночі Ємену, де вони складають більшість населення у кількох провінціях, включаючи столицю Сану. Іран підтримує цей рух давно, але збільшення підтримки у кілька разів сталося після того, як шиїти підняли повстання у Ємені в 2015 році та захопили владу в столиці.

Тоді ж й розпочалася війна між Іраном і Саудівською Аравією за контроль над Єменом. Шиїтські збройні загони хуситів стали основною військово-політичною силою Ірану і зуміли захопити близько 40% території країни. Якби не інтервенція Саудівської Аравії та її союзників, хусити захопили б й Південний Ємен з центром у місті Аден. Кількість бійців руху "Ансарулла", за підрахунками єменського видання "YemenPost", сягає 100 тисяч осіб.

ЗАРАДИ ЧОГО?

Окрім згаданих формувань, Іран підтримує й менші фракції в інших країнах. Наприклад, Тегеран активно працює з шиїтською меншістю у Саудівській Аравії. Вони проживають на півдні королівства біля кордону з Єменом у провінції Аль-Катиф. Там проходять нафтопроводи саудитів, а тому для Ірану вигідним є дестабілізація цього регіону.

"Робота" з шиїтами призвела до невеликого збройного зіткнення між ними та саудівськими військами у містечку Аль-Авамійя навесні 2017 року. Половину міста знищили саудівські війська, а сотні людей, ймовірно, загинули та були поранені (певних даних немає).

Крім того, Іран підтримує шиїтські політичні рухи в Йорданії, Афганістані, Пакистані. Підтримка та фінансування своїх союзників у регіоні вписується у зовнішньополітичні інтереси Тегерана, які простягаються від західного Афганістану через Бахрейн і Катар, Ірак і Сирію до Лівану та узбережжя Середземного моря.

Звісно, Іран не завжди прагнув регіонального лідерства. Точка відліку — це 1979 рік, коли в Ірані відбулася Ісламська революція. Проамериканський режим іранського шаха Рези Пехлеві був замінений на антиамериканський, антисаудівський радикальний режим Рухолли Хомейні, який живе й донині. Саме тоді Іран розпочав боротьбу проти впливу США та їхніх союзників — Ізраїлю та Саудівської Аравії. А інструментами його війни стали релігія (шиїтський іслам), економічна зброя (запаси газу), стратегічна зброя (балістичні ракети та ядерна зброя) та сильна ідеологічно оброблена армія ("Корпус вартових ісламської революції").

Наступною точкою відліку став 1991 рік, коли розпався Радянський Союз. Біполярність системи міжнародного порядку підтримувала певний баланс, більшість країн світу розділялися на два табори — союзників США та союзників СРСР. Однак коли Радянський Союз зник із мапи світу, постала проблема трансформації світового порядку.

Окрім того, що США лишилися єдиною наддержавою у світі, у регіонах почалося формування власних центрів тяжіння — "полюсів". Тому невипадково нинішню епоху називають мультиполярною, оскільки центрів сили стало набагато більше, а у деяких регіонах вони все ще формуються, наприклад, на тому ж Близькому Сході.

Протистояння між Іраном і Саудівською Аравією тривало з 1979 року, але 15 років розпочалася його кульмінація. Вторгнення США до Іраку 2003 року змінило баланс сил у регіоні й утворило на Близькому Сході цілу купу вакуумів влади, які почав заповнювати Іран. У тому-таки Іраку саме завдяки США Тегеран посилив свої позиції. До влади після повалення суніта Саддама Хусейна прийшли шиїти, яких підтримували у Вашингтоні як альтернативу.

А подальші війни в Іраку, які зрештою перекинулися у Сирію, загострили ситуацію на Близькому Сході та змусили Саудівську Аравію й Іран активніше втягнутися у конфлікти. Крім того, не останню роль зіграло скасування санкцій проти Ірану, яке дало йому поштовх до активізації своєї зовнішньої політики.

У цій регіональній війні може бути три варіанти.

Перший — це перемога Ірану, яка означатиме тимчасове закріплення домінування шиїтів на Близькому Сході, побудову іранського газопроводу до Європи (що вдарить по Росії та Катару), установлення лояльних до Тегерана урядів.

Другий варіант — перемога Саудівської Аравії. Це означатиме посилення сунітів і подальше розповсюдження радикальної екстремістської форми ісламу, яка лежить в основі саудівської ідеології — ваххабізму, переслідування і, зрештою, вигнання з Близького Сходу релігійних меншин (християн, друзів, єзидів), економічне домінування Ер-Ріяда (та США), повалення світських урядів і встановлення влади ісламістів, ізоляцію Ірану та його відділення від арабської ісламської цивілізації.

Третій варіант — підтримка керованого хаосу через переговори, балансування між війною і миром, аби не допустити розладу системи та домінування одного гравця. Насправді, такий варіант є дуже вигідним для Ізраїлю і частково для США, адже він унеможливлює гіпотетичні плани об’єднання арабів і мусульман під проводом єдиного регіонального гравця.

Мені цей варіант так само видається найбільш ймовірним. Чому? У обох країн не вистачає достатньо ресурсів, щоб перемогти та домінувати в усьому регіоні. Принаймні, їх немає зараз. Іран має сильну армію, але слабку економіку і залежить від західної фінансової системи. До того ж шиїтська релігійна ідентичність не дає Ірану переконати сунітів (яких більшість) підтримати його. Така ж ситуація і з етнічним фактором: іранці є персами, а не арабами, і мова в них інша.

Натомість Саудівська Аравія не має сильної армії, залежить від США, має вичерпні джерела прибутку (нафта) та слабку ідеологічну платформу (ваххабізм не сприймають чимало сунітів), а внутрішні державні інституції поступаються своєю ефективністю іранським. Тому боротьба між двома країнами може тривати ще десятки років, поки хтось не отримає стратегічні переваги, не зміниться глобальний баланс сил, або хтось не піде на поступки, розділивши регіон на постійні сфери впливу.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!