Частина польських політиків паразитує на незнанні громадськості базових фактів історії Степана Бандери і УПА.
У Польщі з'явилася була нова законотворча ініціатива, яка полягала в тому, щоб прирівняти український націоналізм до німецького нацизму й у такий спосіб легалізувати нищення пам'ятників над могилами українських підпільників у Польщі. Цей законопроект подав один із депутатів польського парламенту:
"Іншим (крім комуністичного. – О.З.) тоталітарним устроєм вважається, зокрема, фашизм, німецький нацизм, український і литовський націоналізм, прусський, російський і німецький мілітаризм… Особи, організації чи події, які символізують комунізм чи інший тоталітарний устрій, не можуть вшановуватися чи пропагуватися пам'ятниками."
Цю ініціативу досить швидко розкритикували більш помірковані польські історики і політики. Проте до моменту, поки цей законопроект не зняли з розгляду в Сеймі, з багатьох сторін було чути обурені голоси, адже це виглядало іще однією загрозою для польсько-українських взаємин.
Раніше в Польщі прокотилася ціла хвиля вандалізму: екстремісти з низки організацій нищили пам'ятники над могилами вояків УПА в Польщі, а потім викладали награне відео у Мережі.
За три минулих роки на території Республіки Польща було скоєно щонайменше 14 актів вандалізму щодо українських пам'ятників та місць поховань. Польська влада активно не протидіяла вандалізму і проігнорувала обурені голоси ліберальних польських інтелектуалів і громадських активістів.
То що відбувається з польським суспільством? Одна його частина переконана, що в Україні триває "бандеризація" і шириться культ УПА. Вона не готова чути, що в період із 1944 по 1953 рік боротьбі з комуністичною владою загинуло у сім разів більше українських підпільників, ніж польських "проклятих солдат". Так називали тих підпільників, хто не склав зброю після завершення війни з нацистською Німеччиною і спрямував її проти нової комуністичної влади. За підрахунками польського професора Яна Жарина, в боротьбі з комуністами загинуло понад 20 тисяч "проклятих солдат".
Згідно із документами НКВД, протягом 1944-1953 років загинуло 153 259 представників українського національного підпілля. Більшість із них ніколи не мала стосунку до антипольських акцій УПА.
Проте абсолютна більшість поляків цих фактів не знає. А на незнанні громадськістю базових фактів цієї історії паразитують як ті польські політики, які належать до консервативного і правого таборів, так і ті, хто належить до посткомуністичних середовищ.
Прояви такої політики можна побачити в різних місцях. Трамвайні зупинки Варшави обліплені стікерами із зображенням Степана Бандери з непристойними написами на його адресу. Інтернет-форуми бурлять обуренням: "Не можна пробачити Бандері вбивства поляків!". Депутати Сейму кричать із трибуни, що "не варто боятися навчити українців" і лякають бандеризацією в українських абетках.
В уявленні багатьох поляків Бандера особисто керував УПА і був співвідповідальним за вбивства поляків на Волині і Галичині під час німецької окупації. Аргументи про те, що нацисти ув'язнили Бандеру в липні 1941 року, УПА постала наприкінці 1942 року, а піку криваве протистояння сягнуло ще пізніше, на жаль, діють не завжди.
Дуже часто у відповідь звучить, що Бандера міг керувати УПА дистанційно, з камери концтабору Заксенхаузен. Залишається незрозумілим, чому один із чільних провідників Армії Крайової Стефан "Грот" Ровецький не міг продовжувати керувати польським підпіллям із сусідньої камери, де він тоді перебував? Адже комунікаційні можливості у Ровецького з Бандерою були однакові.
У чому ж полягає проблема? У небажанні частини польського суспільства дочитатися фактів. А також у небажанні застосовувати одні й ті самі стандарти для діячів української і польської історії: чи можна ставити пам'ятники Юзефу Пілсудському, якщо не можна ставити пам'ятників Степану Бандері?
Порівняємо ці дві історичні постаті. Вони обидва, кожний у свій час, боролися проти тих, кого вважали окупантами рідної землі і ворогами незалежності власного народу.
Згідно із міжнародним правом, після Віденського конгресу 1815 року частина польських земель законно належала Російській імперії. Аналогічно після Версальської і Ризької угод (1919 і 1921 року відповідно) частина українських земель законно належала Польщі. Поляки вважали той стан російською окупацією, так само, як українці Галичини і Волині почувалися окупованими польською державою.
Як діяв Пілсудський, відчуваючи несправедливість законного стану речей? Боровся. Дуже часто – терористичними методами.
Бойова організація Польської соціалістичної партії (PPS) тільки протягом одного дня 15 серпня 1906 року знищила близько 80 осіб, яких вважали провідниками політики російського царизму. Цей день увійшов в історію як "кривава середа".
Я намагався з'ясувати в українських істориків, які спеціалізуються на дослідженні Організації українських націоналістів, скільки політичних вбивств і терактів оунівці здійснили проти тих, кого вважали окупантами. Чіткої відповіді мені отримати не вдалося: одні називають цифру в 16 поляків, а інші – 25, за десять років діяльності ОУН у міжвоєнний період існування Другої Речі Посполитої.
Не секрет, що для покоління молодих українських націоналістів Галичини Пілсудський і терористична діяльність Бойової організації PPS була певним взірцем для наслідування.
У цьому сенсі Бандеру народив Пілсудський, а не Дмитро Донцов. У польському суспільстві переважає уявлення, що саме "злочинна ідеологія інтегрального націоналізму" Донцова є головною причиною злочинів, вчинених ОУН. Значна частина польського суспільства не помічає того факту, що після 1918 року польська шкільна освіта героїзувала терористичну діяльність бойовиків Пілсудського як боротьбу за польську незалежність. І у такий спосіб привчила покоління Бандери до думки, що тероризм для досягнення української незалежності є цілком прийнятним методом.
26 вересня 1908 року Пілсудський, а також кілька його соратників, четверо з яких стануть потім прем'єр-міністрами незалежної Польщі, організовує напад на поштовий поїзд на станції Бездани неподалік Вільна. Це було пограбування, яке принесло Бойовій організації PPS 200 тисяч російських рублів і забрало життя кількох охоронців і поштових службовців "з того боку". Іншими словами, Пілсудський є безпосереднім співорганізатором і співучасником убивства.
Так само, як і Бандера, який брав участь в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Потім Бандера перебував в ув'язненні, допоки його тюремна охорона не розбіглася у вересні 1939 року.
Подальша історія Бандери відома: проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, за що 5 липня того ж року німці його ув'язнять у концтаборі Заксенхаузен. А в жовтні 1959 року Бандеру вбили, як стверджують, з наказу Хрущова.
У цьому сенсі Бандера був не тільки ворогом польського авторитаризму, але й нацистського і комуністичного тоталітаризмів (хоч і його самого демократом теж не кожний зміг би назвати).
Яким була б держава Бандери, можна міркувати, проектувати, підозрювати чи мріяти.
Якою була держава Пілсудського ми знаємо: під означення демократії її можна підвести тільки добре примруживши очі. Зрештою, на різні форми авторитаризму чи тоталітаризму в 1920-1940 роки в цілій Європі не перехворіли, здається, тільки Британія і Чехословаччина. Польща також підчепила ту заразу.
У травні 1926 року Пілсудський здійснює військовий переворот. На вулицях Варшави у зіткненнях між захисниками конституційного ладу і заколотниками загинуло 379 військових та цивільних осіб, ще 920 – отримали вогнепальні поранення.
Чи означає все це, що (за прикладом пропозицій теперішніх депутатів Сейму) режим Пілсудського належить оголосити злочинним, а ідеологію соціалізму, яку маршалек сповідував, засудити на рівні з ідеологією націонал-соціалізму?
Чи можна ставити в демократичній країні пам'ятник людині, яку дуже складно визнати провісником демократичних інституцій і цінностей? Його можна розглядати і як ворога демократії – було б бажання такої інтерпретації. Нині у Варшаві встановлені два пам'ятника Юзефу Пілсудському: саме як засновнику польської держави.
У Києві теж багато таких пам'ятників тим, чия історія може викликати суперечки.
Мало хто замислюється, що Богдан Хмельницький мав безпосередній стосунок до етнічних чисток. Із єврейської перспективи, Хмельницький – різник їхнього народу.
Із перспективи древлян, свята княгиня Ольга вчинила геноцид, коли спалила Іскоростень разом із його мешканцями. Що не заважає сьогоднішнім українцям вважати її святою і рівноапостольною, а молодятам – приносити квіти до її пам'ятника на Михайлівській площі Києва.
І вже інший приклад, не пов'язаний із пам'ятниками, але символічно дуже подібний: як бути зі святим апостолом Павлом, який як-ніяк був співучасником вбивства святого апостола Стефана, але потім став найвеличнішим із Дванадцяти?
Чи можна відділити тяжкі гріхи від величної слави? Як бути, коли в одній людині живе і те, й інше?
Колись я розпитував президента Віктора Ющенка, за що він нагородив Бандеру званням Героя України, знаючи про його минуле як терориста.
– За спробу відновити незалежність України, – була відповідь.
– Але як бути з гріхами?
– Сашо, гріхи належить прощати!
"А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших" – це один із наступних рядків Нагорної проповіді, відразу після слів Господньої молитви. Виявляється, з цієї точки зору прощати – це обов'язок, а не вибір. Тобто, ти можеш і не прощати – проте і тобі теж не будуть.
Незаконно ламати пам'ятники чи узаконити плюндрування могил є однаково абсурдним: мовляв, "не можна їм простити старих гріхів". У кожному з нас є іскра слави і дрібка гріхів. Навряд чи вдасться опрацювати гріхи наших прадідів новими своїми.
Із цієї історії є вихід: усе простити, але нічого не забувати. Тільки пам'ятати прийдеться все: і славу, і гріхи. Бо пам'ятати тільки злі, або тільки славні справи – буде однаково маніпуляцією.
Важливіше, щоб і польське, і українське суспільства навчилися прощати. Допоки цього не трапиться – конфлікт пам'ятей триватиме.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і слідкуйте за оновленнями розділу!