Велика геополітична труба

Загроза будівництва "Північного потоку-2" зростає — і Україні варто всерйоз взятися за пошук партнера для управління своєю ГТС.

Ситуація навколо побудови газогону "Північний потік-2" (Nord Stream-2) у швидкому темпі виходить за межі економічних відносин, набуваючи геополітичного звучання. Власне, у цьому немає нічого дивного, адже Росія протягом тривалого часу використовує енергетичну зброю у сфері великої політики.

Ще з початку 2000-х років Кремль намагається використати власні можливості у сфері експорту вуглеводнів для вирішення політичних завдань, прагнучи змусити Захід вести діалог із ним на рівних. Першою подібною спробою можна назвати ініціативу тристороннього газотранспортного консорціуму Росії, України та Німеччини, підтримка якої дозволила Герхарду Шрьодеру перебратися у крісло директора компанії Nord Stream після завершення його повноважень на посаді канцлера ФРН.

Газові війни 2006 та 2009 років між Росією та Україною мали на меті не лише суттєво збільшити ціну "блакитного золота" для української економіки, але і були спробою встановити контроль над нашою газотранспортною системою. Проте плани "Газпрому" (читай — Кремля) не були втілені в життя, "компенсацією" може виглядати хіба що здійснення енергетичної анексії РФ ГТС Білорусі, яка від 2011 року носить назву "Газпром Белтрансгаз". Росія вирішила зосередитися на створенні шляхів постачання газу країнам ЄС в обхід України. І тодішня політична кон'юнктура була їй на користь — репутацію надійного транзитера Кремль попсував нам досить суттєво, та й у Європейському союзі було чимало бажаючих робити бізнес з Росією.

Ще з початку 2000-х років Кремль намагається використати власні можливості у сфері експорту вуглеводнів для вирішення політичних завдань, прагнучи змусити Захід вести діалог із ним на рівних

Насправді і сьогодні таких залишається чимало. Звернімо увагу на німецько-австрійський дует у цьому питанні. Прагнення Німеччини як найпотужнішої європейської економіки отримувати вуглеводні без участі країн-транзитерів — ахіллесова п’ята позиції офіційного Берліна, яку ефективно використовує Росія. Вона настільки чутлива, що федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр днями під час візиту до Польщі назвав "Північний потік-2" "приватною ініціативою", після чого лише норми дипломатичного етикету врятували його від вибуху гомеричного реготу представників сторони, яка приймала. Німеччина разом з Австрією планують протягнути "Північний потік-2" до найбільшого європейського газового хабу у Баумгартені, чим суттєво покращать власні позиції на енергетичному ринку Старого Світу.

Хоча керівники Німеччини запевняють, що готові враховувати інтереси України як країни-транзитера (зауважу, що минулого року "Газпром" прокачав української територією рекордні обсяги газу за кілька останніх років — 93 млрд куб. м.), у Києві немає великої довіри до цих обіцянок. Тут зважають на небажання "Газпрому" виконувати рішення Стокгольмського арбітражу та спробу організувати чергову газову війну, яка мала на меті дискредитувати Україну в очах західних партнерів. Допомога Польщі, спільно з якою та країнами Балтії Україна виступає проти побудови "Північного потоку-2", виявилася напрочуд слушною і дозволила забезпечити продовження боротьби проти чергового енергетичного геополітичного проекту РФ та Німеччини. Ця боротьба може тривати і у Європарламенті, де далеко не всі депутати у захваті від німецького прагматизму в енергетичних питаннях.

Цікавий момент: можливість збереження транзиту газу українською територією публічно припускає і Володимир Путін. Ця тема, мабуть, чи не єдина в українському контексті, про яку він говорить без негативу в голосі. Проте і вся правда від господаря Кремля не звучить, адже "Газпром" технічно просто не може собі дозволити повністю відмовитися від використання української ГТС у найближчі роки. Проте намагатиметься зменшити обсяги до рівня, який зробить транзит українською територією невигідним.

На відміну від енергетичного протистояння 2000-х років, своє вирішальне слово у ситуацію з "Північним потоком-2" намагаються сказати Сполучені Штати. Не варто вважати їх філантропами та благодійниками, просто у контексті прагнення Росії посилити власний вплив у Вашингтоні мають наміри відповідати асиметрично та доволі жорстко. Там зробили висновки зі стану справ, підвалини якого були закладені ще у 70-х роках ХХ століття, коли співпраця СРСР та західноєвропейських країн у газовому секторі ускладнювала стратегічні завдання, що стояли перед НАТО. До того ж США зацікавлені у експорті власного скрапленого газу, за допомогою якого могли б вплинути на енергетичний баланс у Європі.

"Газпром" технічно просто не може собі дозволити повністю відмовитися від використання української ГТС у найближчі роки"

Тому адміністрація Дональда Трампа, з одного боку, надає щонайменше моральну підтримку реалізації проекту Тримор’я, для якого заокеанський газ може відіграти роль об’єднувального компоненту, з іншого — спираючись на санкційний закон від серпня 2017 року, погрожує відповідними заходами компаніям, які візьмуть участь у спорудженні "Північного потоку-2". Ці погрози звучать музикою для українських вух лише за першого наближення. В умовах запровадження з боку США нових мит для країн ЄС на сталь та алюміній ситуація виглядає непростою — Україна ризикує опинитися між молотом та ковадлом відносин трансатлантичних партнерів із Росією.

Тож виглядає актуальною та логічною максимальна інтенсифікація пошуку партнера для управління українською ГТС,  що дасть нам інвестиції, авторитет, лобістський вплив, наявність інтересу іншої чи інших впливових держав, узгодження між основними політичними гравцями тональності та спрямованості заяв щодо долі української "труби" (навряд чи оцінка у 300 мільярдів євро від Юлії Тимошенко прискорила діалог щодо ефективності її використання) та усвідомлення рішучої налаштованості Росії на виключення України зі складу гравців на європейському енергетичному ринку. У свою чергу заклики віце-президента Європейської комісії Мароша Шефчовича про необхідність діалогу про транзит між ЄС, Росією та Україною зависли у повітрі — і факторів, які б зрушили з місця процес консультацій, наразі не видно.

Керівники НАК "Нафтогаз України" переконані, що Росія намагається виключити Україну з ланцюжка транспортування газу до ЄС, щоб розв’язати собі руки для прямої військової агресії проти нашої держави. Можливо, комусь подібні заяви видаються надмірно алармістськими, проте чи багато з нас передбачали можливість конфлікту між Росією та Україною п’ять років тому?

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар