Жалюгідний стан арабського світу

Тут немає літературних гігантів або політичних філософів, які здатні були б повести за собою народи.

Арабський світ перебуває в жалюгідному стані. Розбрат між Радою співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) і Катаром є лише однією із останніх ознак тривалого і серйозного гниття місцевого правління. Цей розбрат також свідчить про руйнівну боротьбу за владу, яка стартувала разом із "Арабською весною". Ситуація погіршується ще й через небажання місцевих еліт вести конструктивний діалог про виклики, з якими має справу кожна з націй цього регіону.

Ізоляція Катару від Ради – останній розкол, який вдарив по Близькому та Середньому Сходу. Ще 2011 року, коли стартувала "Арабська весна" Рада видавалася стабільною і єдиною. А вже цьогоріч 5 червня ОАЕ, Саудівська Аравія, Бахрейн і Єгипет розірвали свої дипломатичні відносини із Катаром та відрізали повітряне, наземне і морське сполучення з ним. На перший погляд, головна причина конфлікту – імовірна підтримка Катаром тероризму. Але не все так просто.

Президент США Дональд Трамп незабаром після скандалу навколо Катару закликав цей невеликий емірат припинити фінансування терористів. І, очевидно, його заява збігалася з позицією країн, які вирішили ізолювати Катар. Утім, про повернення до своїх початкових намірів американському президенту мусили нагадати у Пентагоні і Державному департаменті національних інтересів США в Катарі. Згідно з цими намірами, США мають прагнути не до злобної ескалації ситуації на Близькому Сході, а до позиції мирного радника. Трамп замість того, щоб кидати шпильки в Катар, мав би заохотити саудівського короля Салмана шукати єдності та гармонії всередині Ради.

Насправді тріщина в цій міжнародній організації пішла не стільки через тероризм, скільки через змагання між країнами за першість та владу (зокрема, з боку Саудівської Аравії). Члени Ради здебільшого виступають проти підтримки позитивних відносин із Іраном. А він, між іншим, має зв'язки з хуситами у Ємені (воєнізованими угрупованнями шиїтів-зейдитів) та підтримує ісламістські угруповання в регіоні.

Ще одним яблуком розбрату в Раді стала підтримка Катаром релігійно-політичної асоціації "Брати-мусульмани", яку Саудівська Аравія, ОАЕ та Бахрейн не просто не підтримують, але і вважають терористичною. Крім того, свою роль у регіональному конфлікті відіграли й непорозуміння між Саудівською Аравією та ОАЕ щодо того, які групи підтримувати у Ємені.

Ситуація видається неоднозначною ще й через те, що Саудівська Аравія, що очолює коаліцію в боротьбі проти хуситів (яких вважає терористами), сама визнала опозиційну ісламістську партію Ємену Аль-Іслах. А вона, до слова, входить до складу "Братів-мусульман". При цьому Ер-Ріяд і далі приймає у себе Алі Мохсена Аль-Ахмара, єменського генерала-ісламіста, за плечима якого довга історія сумнівних угод та союзництв.

Розбіжності у поглядах на всі ці питання в регіоні визначає зовсім не політика конкретної країни. Їх визначають люди, які є лідерами країн де-факто і те, яку стратегію вони обирають. У Саудівській Аравії країною реально керує молодий, амбітний і жорсткий заступник принца-спадкоємця Мухаммад ібн Салман. Він прагне лідирувати не тільки у регіоні, але і поза його межами через мусульманську коаліцію (утім, здебільшого сунітську). Саме вона може допомогти йому закріпити себе як правителя на регіональному рівні та зміцнити авторитет і вплив королівства у міжнародних масштабах.

Катар, своєю чергою, може похизуватися новим молодим лідером Тамімом бін Хамадом аль-Тані. Він останнім часом намагався йти слідами свого батька, дотримуючись напівнезалежної позиції. Це означає, що в нього є можливість запуску дипломатичних ініціатив та підтримки відкритих ліній зв'язку з ісламістськими групами, які Катар розглядає як сувору реальність релігії.

Усі ці суперечливі питання можна було б обговорити, якби усі в Раді були налаштовані на чесний і відкритий діалог. Але цього наразі чекати не доводиться. Тому складно уявити, як заклеїти тріщину в арабському світі без того, щоб жоден лідер не втратив свого іміджу або посади. Якщо говорити суто про напруження між Радою і Катаром, то воно затягнеться надовго і призведе до поглиблення регіональної нестабільності. І це навіть якщо Кувейту вдасться бути успішним посередником у цьому конфлікті. Тож хто іще має шанс на виведення Середнього Сходу із кризи?

Ємен та Сирія – дві країни, що стали жертвами глибоких внутрішніх міжусобиць і частинами регіональної та міжнародної боротьби за владу. Вони більше не є життєздатними єдиними державами. Попри баланс сил на свою користь, режим президента Сирії Башара Асада навряд відновить свій вплив в усій країні найближчим часом. Боротьба за землю завжди буде супроводжуватися змаганням за владу в межах будь-якої унітарної держави. Питання меншин, особливо курдського суверенітету і незалежності, буде мати довгострокові наслідки. Визначення напрямку зовнішньої політики Сирії, не кажучи вже питання про її ідентичності, буде затягуватися. Це, звісно, станеться, якщо врахувати вплив на Сирію Ірану, який тільки поглиблюється, а також – гнійну боротьбу між Іраном і Саудівською Аравією.

Якщо говорити про Ємен, то арабський світ зі шкіри пнеться, намагаючись врятувати його від розколу, голоду та недуг. Та попри це країна досі перебуває у підвішеному стані. З одного боку Ємен сковують регіональні амбіції сусідів та їхні стратегічні інтереси, а з іншого – байдужість та безсилля постійних членів ООН. Незважаючи на невпинні зусилля спеціального посланця ООН Ісмаїла Ульда Шейха Ахмеда і міжнародних гуманітарних організацій, жодна сторона, яка має змогу зупинити трагедію в Ємені, зокрема Саудівська Аравія або Сполучені Штати, не зробила крок назустріч ООН для того, щоб та посприяла завершенню війни.

Єгипет не може вирватися з виру загроз з боку сектантського екстремізму, головними жертвами якого є представники меншин – християни-копти. Крім того, військовому режиму президента Абделя Фаттаха Ас-Сісі, який прийшов до влади 2013 року, здійснивши переворот, загрожує спад економіки. Режим Ас-Сісі занепаде, якщо в країні не з'являться нові робочі місця для молодого покоління та якщо стан життя не підвищиться до задовільного.

Решта країн Північної Африки, в тому числі Туніс, має відносно позитивний досвід після подій "Арабської весни". Хоча і вона страждає від нестабільності, слабкого економічного зростання і проблем управління в умовах корупції, бідності та підвищення вимог з боку молоді.

"Арабська весна" 2011 року призвела до політичних потрясінь на Близькому та Середньому Сході, які швидко переросли в хаос і насильство. Це похитнуло баланс влади у регіоні, який і так почав порушуватися через сектантський екстремізм та конкуренцію за релігійне панування.

В ідеальному світі інтелектуальні лідери регіонів будуть думати колективно, а народи діяти узгоджено для того, щоб полегшити своє життя. На жаль, сьогодні ми споглядаємо епоху інтелектуального занепаду в арабському світі. Там немає літературних гігантів або політичних філософів, які здатні були б повести за собою народи, там немає великодушних правителів, які б переконували людей у ідеях замість того, щоб примушувати їх до дій, там немає солідарності між великими силами, які полегшили б біль, – це все свідчить про те, що на Близькому та Середньому Сході ще роками гноїтимуться рани, і це доведеться терпіти.

Текст оригіналу читайте на the Atlantic Council 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Наступна публікація