"Зрада Батьківщині": паралізована нація

"Зрада Батьківщині": паралізована нація

Фото: ТСН.ua

Законом від 8 червня 1934 року СРСР фактично визнав, що був нічим іншим, як терористичним угрупованням.

Починаючи з 8 червня 1934 року, мільйонам громадян Радянського Союзу, які мали кровні зв'язки з тими, хто раніше залишився на Заході чи був засуджений за "зраду Батьківщини", могли присуджували довгі терміни таборів і заслання, як родичам "зрадників". Не мало значення, знали вони чи ні про підготовку "зради", так само як і не мало значення те, схвалювали вони такий  вчинок чи ні. Це було наслідком прийняття доповнень до 58-ї статті. Під поняттям "зради" розумілися будь-які дії, які йшли на шкоду суверенітету, державної безпеки та обороноздатності СРСР, включно з відмовою повертатися на терени СРСР. 

Черговий тур "закручування гайок"? Акт репресій, точніше, їхнього "правового" обґрунтування? Певною мірою навіть продовження хронічно репресивних традицій російського законотворення "зрадників государевих" (до того подібну норму містило "Соборне уложення" 1649 року, яке наказувало підданим московського царя доносити на родичів).

У будь-якому разі система отримувала черговий  "законний" спосіб тиску на суспільство. У що це виливалося для народу, крім очевидного посилення репресивного катка?

Український письменник Іван Багряний теж став жертвою закону - від нього відрікся син Борис / Фото: www.ukrlib.com.ua
Страждали насамперед сім'ї. У 1930-ті роки ти міг загинути від голоду як селянин, ти міг бути заарештованим як "класовий ворог" чи "буржуазний націоналіст", у найкращому випадку пересічний громадянин "першої у світі держави робітників та селян" був приречений на постійну боротьбу за життя. У такій ситуації родинні зв'язки були неоціненними. Родич-селянин міг поділитися продовольством, родич при посаді міг допомогти влаштуватися на роботу чи оформити документи. Тепер кожен охочий допомогти рідним мусив думати, чи не видасть завтра його родич. І кожен мусив постійно слідкувати за язиком удома — а чи не спаде на думку комусь з домашніх перестрахувати себе? Або і просто під гарячу руку хтось міг "похвалитися" почутим на кухні.

Натомість справжнім противникам комунізму, готовим до опору в усіх його проявах, цей закон надійно викручував руки. Кожен розумів: можливість вибороти свободу примарна, а ось приректи родину на поневіряння і смерть — цілком реальна. Ризикувати чинити опір у такій ситуації могли тільки ті, хто вже і так втратив родину або абсолютно відчайдушні голови. Останні всерйоз ризикували, що їх видасть хтось із родичів ще на етапі планування опору — просто щоб самому не потрапити під розстріл чи на Сибір.

Не треба бути юристом, щоб побачити в цьому законі застосування цілковито протиправного принципу колективної відповідальності. Але в контексті радянської дійсності це було тільки формалізацією практики, яка і так квітла пишним цвітом. "Сімейне заручництво" радянські спецслужби застосовували ледь не від початку існування більшовицької диктатури.

Воно стримувало опір надійніше за будь-які інші методи — ніхто не хотів ризикувати рідними. Воно стримувало будь-яку ініціативу зі створення конкурентних "єдиноправильному вченню" структур  з боку родичів "ворогів", які опинилися за кордоном. Воно ефективно попереджувало втечі з комуністичного "раю". Найбільш ненадійне щодо втеч селянство було позбавлене навіть паспортів.

Цей закон поселяв у кожній родині недовіру. Батьки боялися дітей, діти — батьків. Навіть ті, хто не є прихильником традиційних цінностей, усвідомлюють: сім'я — це те місце, де людина вчиться жити, комунікувати з іншими, засвоює правила життя у соціумі. Які правила могла засвоїти людина, виростаючи у сім'ї "після 8 червня 1934 року"? А такі правила, що вірити не можна нікому, довіра може коштувати життя. 

Якщо вже рідним не можна вірити, то кому ж тоді? Хоча пропаганда "підказувала" відповідь - "вождеві" і "партії", підсвідомість говорила — нікому. Кожен — потенційний ворог. Отож кожна окремо взята людина була приречена жити у відчутті постійної небезпеки, постійної загрози. І з багажем невисловлених, непроговорених тривог і радостей – бо страшно відкритися...

Після розстрілу старшого покоління Крушельницьких решта поневірялася, як родина "ворогів народу" / Фото: territoryterror.org.ua
Ніщо нікуди не зникає безслідно. Внутрішня напруга неминуче проривається агресією. До всіх, без видимої причини. Тією самою, якою ще й досі наповнене наше повсякдення. Теж не виключено, що глибинні причини соціальних проблем, пов'язаних з небажанням дбати за родичів, теж лежать у цьому "законі".

Адже він працював ще в один бік, змушуючи старанно відрікатися родичів - "контрреволюціонерів". У кращому випадку — свідомо забувати, не розповідати дітям і внукам, щоб не відбилося на них. А серед тих родичів були митці, письменники, політики, діячі Української Народної Республіки, вояки і офіцери Армії УНР, повстанці, підпільники, емігранти, люди, які зробили б честь будь-якій культурі.

Так втрачався цілий пласт історичної пам'яті, незліченна кількість родинних історій. Але людина не може бути чортополохом, вона прагне відчуття єдності з чимось, з певною традицією. Якщо ж власна традиція обірвана, починаються пошуки нової. І мало хто погодиться асоціювати себе з тією традицією, чиїх представників масово арештовують і розстрілюють. Більшість піде за тією, у чиїх руках сила і яка може гарантувати безпеку. У випадку України ця сила розмовляла російською мовою. Тому одним із непрямих  наслідків закону стала русифікація. А сучасні істерики хоч би з приводу квотного питання цілком можна прочитувати не як комплекс вищості, а  як страх. Страх бути упослідженим, страх відкрити наново власну традицію, для багатьох втілену у прадідах і прапрадідах і змірятися з підсвідомим, глибоко захованим страхом бути покараним.

У такий спосіб – через логічний страх і раціональний вибір кожного окремого українця — усе суспільство зазнавало важкої травми. Але і на цьому не кінець. У перелік діянь, які можна було підвести під "зраду", входило також "поширення наклепницької інформації про СРСР", такий закон надійно "викручував руки" усім охочим повідомляти у вільний світ правду про ціну індустріалізації та колективізації.

Після прийняття закону від 8 червня 1934 року заручником стало усе населення СРСР. Це військовий злочин. Заручників беруть терористи.  Узаконюючи заручництво, керівництво СРСР розписався в тому, що був нічим іншим, як терористичним угрупованням, яке захопило владу. Самі поправки "від 8 червня" залишалися незмінними аж до падіння СРСР. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Наступна публікація