Дві тисячі метрів над рівнем офісу

Дві тисячі метрів над рівнем офісу

Фото: ТСН.ua

Із гір повертаєшся іншою людиною – щасливою і спраглою до пригод.

Навіщо люди ризикують своїм життям заради отримання емоцій? Так я думала, допоки мені не прикортіло піти в гори, і так, щоб по-справжньому – з наметом і рюкзаком, підкоренням вершин і їжею на ватрі. Сказати, що я боялася – нічого не сказати, бо я звичайний офісний працівник і в горах ніколи не була. З собою набрала купу заспокійливих засобів, прочитала на всіх форумах про найжахливіші випадки в горах, перепитала усіх знайомих про те, як поводитися у форс-мажорних ситуаціях під час походів. Відчуття страху зростало в геометричній прогресії до дня наближення подорожі, поки я збирала свій похідний рюкзак, пакувала спальник, карімат і решту туристичного приладдя. Проте цікавість та ентузіазм взяли гору над емоціями.

У поїзді, який прямував до Чернівців, я познайомилася зі своїми "колегами" по майбутній подорожі, з ними ми мали провести кілька днів у загадкових горах. А вже після прибуття пункту призначення ми зустрілися з гідами. Їхні розповіді про походи пробудили в мені ще більшу цікавість: мій страх тільки п'ятами накивав. Тим часом в голові вертілося запитання: "А які ж вони, гори?"

Після кількох годин "гніздування" на спортивній базі "Заросляк", до якої наша група прибула з Чернівців, ми таки рушили у перший похід. На зустріч нам із гір спускалися двоє чоловіків – вони саме поверталися на базу. Один із них навіть біг підтюпцем, а інший навпаки – ледве ноги волочив. Він був увесь розчервонілий і мокрий, проте усміхався на всі 32 зуби. Ми, такі ж ентузіасти, відразу в них поцікавилися: "Ну, як вам похід?" "Неймовірно! Із гір повертаєшся зовсім іншою людиною", – ледве переводячи подих, тихим голосом, але з тією ж усмішкою відповів нам другий чолов'яга. Задоволені відповіддю, ми рушили далі.

Погода – чудова, пагорби – дуже високі, язик – на плечі. Подолавши кілька десятків метрів угору, я подумала, що от-от задихнуся. Авжеж, рюкзак на спині майже 10 кг, а вся моя фізична підготовка – це ранкова пробіжка від метро до офісу та обідня руханка сходами від офісу до їдальні. Тож перші 20 хвилин нашого походу я пленталася у хвості. Ось, чую, відпочинок. Нарешті! Але тільки-но я доповзла до місця зупинки, як уже почула десь попереду: "Рушаймо!" Ну все, годі. Йтиму попереду колони, так хоч матиму більше часу для того, щоб віддихатися.

За кілька годин дряпання нагору ми нарешті зупинилися не на п'ятихвилинку, як зазвичай, а на повноцінний обід. І здавалося, якщо чесно, такої смачної ковбаси із сиром та кетчупом я ніколи не їла. А особливого шарму обіду додавали щебетання пташок, свист вітру, височезні дерева, через які проглядалися такі омріяні гори. Десь ген-ген гордо височіла Говерла, зустрічаючи потоки туристів. Але ми прямували в інший бік. Наша мета – Піп Іван. Це не село, і не хатина батюшки – це назва третьої найвищої вершини українських Карпат. Її ще називають Чорною Горою, і заввишки вона  2028 метрів. Говерла ж лише на 33 метри вища за неї. Але дістаится Попа Івана ми мали тільки наступного дня, а поки, підкріпившись, ми рушили до озера Несамовите.

Якби це озеро було розташоване на рівнині, воно було б більше схоже на калюжу. Але серед розлогих долин невеличка водойма із чистою і дуже холодною водою – це краса і дивина. До всього гід нам розповів, що Несамовите – чарівне. Мовляв, якщо скупатися в ньому, то пуститься дощ. Спочатку ми посміялися над цією легендою, але вже за півгодини хмари просто спустилися до ніг – і різко похолодало. Нам закортіло показати, де раки зимують, тому, хто все ж таки заліз у те Несамовите озеро.

Озеро Несамовите / Фото: фото: Валентина Ластовка

Наступна зупинка – гора Гутин Томнатик (2016 м). Підкорювали ми її навпомацки, адже перед очима були тільки п'яти того, хто йшов попереду. З неї ми спустилися до урвища, де розташоване найбільш високогірне озеро України (цілий 1801 м над рівнем моря!) – Бребенескул. Кажуть, воно має форму сліду людської ноги, але ми того не розгледіли через густющі хмари навколо озера. Завглибшки воно – аж три метри, і вода в ньому кришталево чиста. Однак, пити її не варто. Набрати ж холодненької і придатної для пиття води можна за кілька метрів – із джерела. До речі, вона там така смачна! Нею неможливо напитися: хочеться ще та ще.  

Неподалік дивовижного озера ми й вирішили переночувати: навколо – круті скелі і краєвиди незвичайної краси. Гіди попередили нас, що намети краще поставити подалі від озера – на камінні, бо вночі пуститься дощ, і вода, яка почне спускатися з гір, нас підтопить.

На щастя, в нашій групі було достатньо вмілих чоловіків, тому питання, як поставити намет, відпало. Я ж узяла на себе функцію  "принеси-подай". А тим часом наші гіди Юля і Діма приготували смачнючий борщ на маленьких газових балонах. Уявляєте? Борщ в урвищі поряд з озером, високо в горах! А ще й біля багаття, яке розвели із хвойних вологих кущів. Одним словом – це була найсмачніша вечеря в моєму житті, найкраща пригода. Так я думала, поки посеред ночі не прокинулася від гуркотіння, спалахів блискавки і води, що хлюпала по намету. То був не дощ – злива. Кожного разу, коли блискавка ударяла в скелі і гуркотів грім, я підводилася зі свого ліжка-карімата. У наметі час від часу було так ясно, що я могла бачити навіть вії своїх компаньйонів. Виспатися мені так і не вдалося, а попереду на нас чекав довгий шлях на Попа Івана.

Цей день підйому був найважчим. І не через хмари, які оповивали нашу групу, не через нульову видимість, не через дощ, який не переставав періщити, – у всьому був винний вітер. Він зустрів нас біля підніжжя Попа Івана. Мене буквально зносило зі шляху. Не допомагали втриматися на ногах ані трекінгові палиці, на яких я розвивалася, як прапор, ані важкий рюкзак, що добряче додавав мені зайвих кілограмів. Я відчувала відчай і страх. Але світ не без добрих людей – айтівець Льоша взяв мене за руку і волочив за собою аж на самісіньку вершину.

На вершині гори розташована закинута астрономічна обсерваторія, яку називають Білий Слон. Звісно, я нічого не бачила через суцільну стіну з хмар. Та й роздивлятися довкола вже не було сил. Неймовірно, але і в таку негоду люди деруться на гору цілими вервечками, я бачила навіть затори на стежках. Мокрі, знесилені та голодні ми напросилися погрітися до рятувальника. Уявіть, людина щотижня змінює свого напарника на пості, і видирається на робоче місце на висоту дві з лишком тисячі метрів! Кімната рятувальника виглядала скромно: лежанка із дощечок, старі пледи, лавки, стіл і віконце. Та головне – у нього був газовий балон і величезна каструля, в якій він люб'язно зголосився скип'ятити нам водички. Чай із чебрецю, який ми назбирали дорогою, і бутерброди нам видалися найсмачнішим перекусом.

Шлях донизу був ще важчим, але гріла вже сама думка про те, що скоро я стягну із себе мокрі речі, і погріюся бодай у наметі. На ночівлю ми зупинилися біля озера Марічейка, що розташоване на висоті 1510 метрів. Наповнюють його маленькі струмочки, що стікають із високих гір. Із них, між іншим, можна попити води: отак просто ставай на коліна – і пий, як Іванко із казки, і все з тобою буде гаразд. Навколо озера – високі смереки та ялиці. Повітря у цих місцинах таке чисте, що можна було дихати через раз. Тиша і спокій. Так, здається, і виглядає рай.

Озеро Марічейка / Фото: фото: Валентина Ластовка

Нарешті вечеря біля вогнища. Під журчання струмочків ми слухали розповіді гідів про походи в гори-п'ятитисячники, їли запашну кашу з тушонкою і пили вже традиційний чай із чебрецю. Не лякало те, що вже протягом трьох днів мої кросівки були настільки мокрими, що доводилося на ноги одягати пакети для сміття і примотувати їх скотчем до штанів. Не лякало й те, що коли у рідному Києві +30, а мені знову через дощ доведеться спати в наметі у лижній курточці. Не лякало і те, що попереду – довгий шлях донизу. Щоправда, було трохи моторошно слухати розповіді гідів про "чорного туриста", який вночі з намету за ноги витягає новоспечених підкорювачів вершин й інфікує їх невиліковною гірською хворобою.

Добре виспавшись, поснідавши, почепивши рюкзаки на плечі, ми побігли донизу, до села Дземброня. Звідки ті сили бралися? Не знаю, але було їх стільки, що можна було б ще залізти на Говерлу й збігти донизу.

І таки правда з гір повертаєшся іншою людиною. Мабуть, що той "чорний турист" мене добряче покусав, бо повернувшись до офісу, я почала шукати нові тури в Карпатах. Дуже вже хочеться побачити не хмари, а могутні скелі. Побачити, як сонце заходить за пагорби і як виглядає Україна з висоти пташиного польоту.  

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу! 

Повʼязані теми:

Наступна публікація