Чи відбудеться лівійське рісорджименто?

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Головний біль, яким стала для Європи понівечена війнами Лівія, взялася лікувати Італія.

Понад сім років минуло з часу падіння уряду Лівійської Джамахірії та вбивства її лідера полковника Муаммара аль-Каддафі. На зміну владі "народних комітетів" та всесильного мухабарату, лівійської служби безпеки минулого режиму, прийшли збройні бригади революціонерів та численні племінні ополчення.

Зовні фундамент лівійської нації виглядає монолітним, адже країна однорідна в етнічному та релігійному плані — 97% населення є арабо-берберами, які майже усі за віросповіданням є мусульманами-суннітами. Однак після смерті авторитарного вождя Каддафі відбувся розпад лівійської спільноти на сотні, якщо не тисячі анклавів. Контроль над ними перейшов до рук людей, влада яких була породжена зброєю. Окремі міста, райони або навіть квартали перетворилися на зони, де вища влада належала місцевим польовим командирам.

На базі 140 лівійських племен, що діляться на сотні гілок та кланів, постали тисячі автономних революційних бригад. Тільки в межах столиці Тріполі в розпал анархії діяли від 121 до 155 бригад, найбільшими з яких були Зінтанська, Місуратська, Революційний батальйон Тріполі, Фурсан Ганзур, Баб Танджура, Батальйон Навасі, Спеціальні сили стримування, Національні мобільні сили та багато інших.

Між новоявленими хазяями життя точилася запекла боротьба за ресурси, головним яким була влада, що давала змогу розпоряджатися нафтовими та газовими ресурсами Лівії. Країна має найбільші в Африці поклади нафти — понад 46 млрд барелів, тож за умови миру і стабільності вона могла би увійти до топ-10 енергетичних важковаговиків планети.

Місцева нафта дешева у видобутку, чи не найякісніша у світі та надзвичайно близька географічно до держав-споживачів і переробників на теренах ЄС. Нафта стала прокляттям для лівійців, які потрапили у заручники внутрішніх та зовнішніх гравців, що вели боротьбу за володіння нею. Навіть в умовах незгасного конфлікту лівійська нафтова промисловість в 2017 році принесла до скарбниці держави $16 млрд (90% прибутку), що, звісно, не можна порівняти з довоєнними прибутками, які складали $50 млрд. за добового видобутку на рівні 1,6 млн барелів.

Нафта стала прокляттям для лівійців, які потрапили у заручники внутрішніх та зовнішніх гравців, що вели боротьбу за володіння нею

Лівійська війна усіх проти усіх не могла бути нескінченною, хоча досвід фактично бездержавного існування частини Сомалі протягом десятиліть може переконати у зворотному. Однак уже в 2013-2015 рр. на території Лівії постали кілька осередків кристалізації влади. Якщо поглянути на сучасний строкатий та пошматований політичний простір країни, то можна побачити чотири угрупування, які впливають на процеси її розвитку.

По-перше, це Уряд національної згоди (УНЗ) на чолі з прем’єр-міністром Фаєззом Ас-Сараджем, що базується у Тріполі та має міжнародне визнання. Під контролем УНЗ перебуває столиця (майже третина населення Лівії), а його союзники контролюють міста Злітен, Завія, Бані Валід, Хомс, Місурату, Абу Гар’ян, Сірт та Бін Джавад.

По-друге, значної ваги та авторитету в Лівії набув альтернативний уряд у місті Тобрук на чолі з Агілою Салах Ісою, який фактично перебуває під контролем головнокомандувача Лівійської національної армії, фельдмаршала Халіфи Хафтара.

Попри чутки про проблеми зі здоров’ям, Хафтар позиціонує себе як "сильна рука", що може стати новим Каддафі та об’єднає розрізнені лівійські землі у цілісну країну. При цьому він спирається на підтримку урядів Єгипту, ОАЕ та підтримує постійні контакти з Москвою.

Армія Хафтара має багато озброєнь радянського зразку, тому аби підтримувати боєздатність, їй необхідно співпрацювати з російськими постачальниками військово-технічної продукції. Також росіяни сподіваються утворити на лівійській території форпост за зразком сирійського, щоб посилити свої позиції в регіоні Середземномор’я.

Хафтару потрібна зброя на суму у $2 млрд, відповідно за це він готовий передати росіянам в оренду під військові бази територію у Тобруку та Бенгазі. За доби присутності СРСР у Лівії (1972-1992) перебувала група радянських військових спеціалістів чисельністю до 3,5 тис. військовослужбовців. З-поміж них було чимало й українців, які залишилися служити Джамагірії вже після краху радянського проекту.

Росіяни сподіваються утворити на лівійській території форпост за зразком сирійського, щоб посилити свої позиції в регіоні Середземномор’я

Третьою силою, що веде свою гру в Лівії, є міжнародний екстремізм, уособлений "Ісламською державою у Лівії". Вона має свої відділення — вілайєти — у Киренаїці, Тріполітанії та Феццані. Загальна кількість ісламістів невідома, проте за наявними оцінками їх може бути від 500 до 4000 осіб. Будівничі халіфату ведуть боротьбу на всі фронти, атакують підрозділи та чиновників обох лівійських урядів, поглиблюючи хаос. Після істотної втрати позицій на території Сирії та Іраку керманичи "ІДІЛ" покладали значні сподівання, що лівійська земля стане їхнім новим опорним пунктом. Але, схоже, це марні сподівання для терористів.  

Четвертою самостійною силою на лівійській гральній дошці є племінні ополчення народності тубу в районі Сабхи та Мурзуку та туарегів в районі міст Аубарі та Гат. Вони взяли під свій контроль регіон Феццан, де мешкають понад 400 000 лівійців. Ця частина Лівії має першочергове значення для безпеки держав ЄС, бо через неї пролягають шляхи транзиту нелегальних мігрантів з держав Африки у європейському напрямку.

мапа, Лівія, для блогів

Якщо ісламські фундаменталісти лишаються позасистемним елементом за визначенням, то інші три сили перебувають у постійному контакті між собою не лише на полях бойових дій, а ще й в питанні підтримання діалогу щодо відновлення порушеної територіальної цілісності Лівії.

Війна дорого коштувала країні: понад 50 000 загиблих, сотні тисяч біженців та внутрішніх переселенців та 1,1 млн осіб, які потребують життєво необхідної гуманітарної допомоги. Після усіх цих втрат вже станом на 2015 рік стало зрозуміло, що жодна з трьох системних ворожих сил неспроможна вибороти остаточну перемогу та контролювати усю країну, отже, необхідно шукати формулу примирення.

В грудні 2015 року у марокканському місті Схірат під егідою ООН була укладена Лівійська політична угода, що передбачала формування уряду національної згоди, президентської ради та започаткування перехідного періоду, що має завершитися загальнонаціональними виборами.

Війна дорого коштувала країні: понад 50 000 загиблих, сотні тисяч біженців та внутрішніх переселенців та 1,1 млн осіб, які потребують життєво необхідної гуманітарної допомоги

Втілення в життя проголошених намірів відбувалося дуже повільно, і фактично Халіфа Хафтар, який відчував своє домінуюче положення, максимально гальмував його виконання. Попри численні дипломатичні зусилля з боку таких держав, як Єгипет, ОАЕ та Франція протягом 2016-2017 років, досягти прогресу у втіленні Схіратських угод не вдалося. І в грудні 2017 року Хафтар оголосив, що вони для нього є недійсними. Це знаменувало провал дипломатії президента Франції Емануеля Макрона, який ще в червні минулого року намагався закріпити за собою статус головного миротворця щодо лівійської кризи.

Активне входження Макрона у процес внутрішньолівійського примирення було ляпасом уряду Італії, який намагався виступати в ролі основного модератора цього діалогу. Рим робив ставку на посилення позицій міжнародновизнаного УНЗ Сараджа, і загравання Парижа з Хафтаром дуже сильно вдарили по позиціях італійців — це означало, що єдина європейська позиція щодо Лівії перестала існувати.

Водночас Італія вважає, що має набагато більше прав щодо першості у лівійських справах. Річ не лише в тому, що колись саме італійці володіли лівійськими колоніями. Італія є державою, яка найбільше потерпає від хаосу у Лівії та породжених ним міграційних хвиль.

Міграційна карта була вдало розіграна італійськими популістами та євроскептиками, і партії "Ліга Півночі" Матео Сальвіні та "Рух п’яти зірок" Луїджіо ді Майо отримали по 37% голосів виборців і утворили уряд євроскептиків. Одним із гасел правоцентристів було радикальне вирішення проблеми мігрантів, бо з 2013 року Італія прийняла 600 000 мігрантів готових працювати за дуже малі гроші, що позбавляє самих італійців, зокрема молодь, робочих місць.

Ключове завдання італійського уряду зараз — перекрити канали міграції з держав Африки та Близького Сходу через Середземне море. Тут ключовим заслоном має стати саме Лівія, отже, для Рима важливо стабілізувати цю країну.

Важливим кроком в цьому напрямку стала конференція в італійському Палермо, яку 12-13 листопада скликав прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте. У ній взяли участь делегати з 30 країн, зокрема й представники ворожих лівійських сторін: фельдмаршал Х Хафтар та голова уряду в Тріполі Ф Сарадж. Серед питань, що були в центрі уваги, варто згадати:

1. Виведення зі столиці Тріполі підрозділів міліцій непідконтрольних уряду, їхнє роззброєння та формування сталих структур безпеки;

2. Необхідність виконання плану ООН з відновлення стабільності в Лівії та припинення бойових дій в країні;

3. Недопущення нових бойових зіткнень між сторонами, як у Тріполі, так і у південних районах країни;

4. Формування фінального тексту конституції та проведення виборів навесні 2019 року.

Проте не було досягнуто прогресу у питанні, хто ж має стати "верховним лідером" Лівії. І невдовзі в Тріполі відновилися збройні сутички, чим Хафтар натякнув на те, що його позиції куди більш сильні, ніж в Сараджа, який хоча і має міжнародне визнання, але не має реальної військової сили під собою. В італійських ЗМІ конференцію назвали успішною та обнадійливою. Водночас арабські медіа зазначали, що "Палермо не лишило по собі чітких результатів і навіть сигналів", що "зустріч у Палермо нагадувала футбольний матч, що завершився без голів" та що "прориву у лівійському досьє досягнуто не було, і Рим занурюється в лівійське болото".

Проте не було досягнуто прогресу у питанні, хто ж має стати "верховним лідером" Лівії. І невдовзі в Тріполі відновилися збройні сутички

Загалом участь Італії у лівійському врегулюванні можна розглядати як спробу створити умови для початку процесу "рісорджементо" в Лівії. Рісорджементо (з італійської "відродження") було періодом боротьби за політичне об’єднання італійських земель, що тривало другу половину 19 століття.

Творцем сучасної Італії став славетний полководець Джузеппе Гарібальді. У свою чергу фельдмаршал Хафтар хоча і намагається грати роль лівійського "залізного лідера", "покращеного Каддафі" та "збирача земель лівійських" навіть і близько не має тієї ваги та авторитету, що їх мав Гарібальді. Так само Сарадж не стане лівійським Камілло Кавуром. Тому, схоже, пересічним лівійцям ще довго доведеться очікувати на справжнього загальнонаціонального лідера та справжню консолідацію заради побудови дійсно цілісної та сильної держави.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції