Коли українські музеї справлятимуть "вау-ефект"

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Топ-10 пунктів звичайного райдера невибагливого туриста.

Холодні місяці часто асоціюються з життям в уповільненому ритмі, але саме в цю пору року у мене виникає культурно-пізнавальна спрага. Дні, коли не хочеться довго гуляти вулицями міста, я намагаюсь присвятити музеям. З дитинства їх обожнюю. В українських містах, де жила тривалий час, обходила майже всі, навіть найменш відомі. В інших країнах найперше, куди іду — також музеї. Тепер на черзі Женева і західноєвропейські міста навколо.

Взагалі від місцевих музеїв я отримую культурно-естетичне задоволення, порівняння якому знайти важко. І чим більше я їх тут відвідую, тим ціліснішою для мене постає картина "ідеального музею" в Україні, який хочеться з гордістю показати друзям-іноземцям, щоб вони потім за бокалом "Аперолю", десь на берегах Женевського озера, розповідали вже своїм друзям про "must-visit destination" в Україні. Так я сформувала свій власний мінімальний райдер невибагливого туриста, який любить музеї. Пропоную його до вашої уваги.

1. ПЕРЛИНА КОЛЕКЦІЇ АБО НАМИСТО ІЗ ПЕРЛІВ

До музею я іду, щоб наочно побачити те, про що тільки читала у книжках або чула від когось. Я іду за тим, чого не можна побачити/почути більше ніде. Якщо музей виставляє ширужиток, я туди не повернусь. Якість того, що виставлено в музеї, формує для мене ⅔ його успіху.

Наприклад. У міському музеї етнографії Женеви експонується оригінальна китайська ваза, якій 5 тисяч років. Там само є справжній костюм японського самурая, колекція писанок майже з усієї Східної Європи, ритуальний костюм з Монголії, вбрання жителів Амазонії, а всю постійну експозицію супроводжує автентична народна музика з різних куточків світу (саме там я дізналась про існування такого явища, як етномузикологія). Від експоната до експоната ходиш, наче на виставці найкоштовніших діамантів світу — зачарований, а побачене ще довго не відпускає.

Етнографічний музей, Женева, для блогів
german-design-award.com
Женевський етнографічний музей

Як не треба. Я ще зі школи хотіла побувати в музеї Шевченка на Тарасовій горі в Каневі. Коли потрапила, то була шокована. Двоповерхова будівля — схрон білого мармуру, щоб виглядало чисто, світло і "по-богатому".

Експозиція являє собою стенди, виставлені літерою "П" з роздруківками, копіями якихось речей, схожих на ті, що були у вжитку за часів життя Кобзаря або того, до чого були дотичні люди, які знали людей з оточення Тараса Григоровича.

На стінах уривки з творів Кобзаря, як на шкільних стендах в кабінеті української мови і літератури, портрети Кобзаря із різних підручних матеріалів від різних народних умільців, ткане настінне панно зі сценою поховання Кобзаря. Нічого такого, що не можна було би побачити на Андріївському узвозі у Києві. Музей застиг в "парадно-звітній" парадигмі. На гору до могили Шевченка ми ще повертатимемось родиною, але в музей, принаймні поки з ним не зроблять щось якісно інше, йти не хочемо.

Музей Шевченка, для блогів
uk.wikipedia.org
Канівський музей Тараса Шевченка

2. КОРИСНА ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ

В епоху бездротового інтернету та годинників, які за функціоналом перевершують деякі домашні комп’ютери, установи, що будуть роздавати виключно паперові буклети про музей і говорити "ось вам, читайте, бо всі екскурсоводи зайняті" безперечно програють. Рівень застосування цифрових технологій у боротьбі за увагу аудиторії визначить переможців і прибере зі сцени тих, що програли.

Наприклад. У Мілані просто навпроти церкви Санта Марія делле Ґраціє (Santa Maria delle Grazie), в якій зберігається всесвітньовідома "Таємна вечеря", є малесенький музей "La vigna di Leonardo" ("Виноградник Леонардо"). Так от, на вході всім відвідувачам безкоштовно пропонується завантажити через QR-код додаток на смартфон, де можна слухати аудіогід у залах музею і одночасно читати додаткову інформацію про експонати та Леонардо і його життя.

Музей Виноградник Леонардо, для блогів
фото: Олена Виноградова
"La vigna di Leonardo" ("Виноградник Леонардо")

Тим, у кого немає можливості завантажити цей додаток (немає смартфонів чи, як було у нас, немає мобільного інтернету в роумінгу), на вході за бажанням видають музейні смартфони, де цей додаток вже встановлений. Береш навушники, смартфон і вуаля — два невеликих дворики та три середнього розміру кімнати перетворюються на місце, повне різних загадок і таємниць, де хочеться провести півдня.

Виноградник Леонардо
фото: Олена Виноградова
"La vigna di Leonardo" ("Виноградник Леонардо")

Як не треба. У жодному українському музеї серед тих, в яких була, не бачила можливості взяти аудіогід. Про мобільний додаток музею взагалі мовчу. Але дуже часто бачила оголошення десь біля кас чи на вхідних дверях "У нас безкоштовний Wi-Fi". Навіщо? Щоб підлітки під час шкільної екскурсії серфили Мережею чи сиділи в Instagram в той час, як екскурсовод намагається розказати їм про особливості організації побуту в Запорізькій Січі?

Мені здається, що бездумне встановлення скрізь роутерів не робить популярнішими музеї чи бібліотеки, воно робить популярнішим безкоштовний Wi-Fi. Доступ до Інтернету біля макету оселі доби енеоліту — ще не діджиталізація. Корисний діджитал, в моєму розумінні, — це коли ти можеш навести камеру свого смартфону на макет і всі деталі побуту ніби оживають, а текст чи голос на фоні розкаже про кожну річ, яку бачиш на екрані.

3. ВЗАЄМОДІЯ

В музеї, де все-все міститься за обмежувальною стрічкою, а куди не глянь, написи "Руками не чіпати", швидко стає нецікаво. Не чіпати руками я можу і вдома через YouTube. А в музеї хочеться саме доторкнутись до історії, відчути себе її частиною.

Якщо з установами на зразок музея Мадам Тюсо в Амстердамі чи міланського Національного музею науки і технологій Леонардо да Вінчі наче більш-менш зрозуміло: різні активності типу співів в караоке біля воскових фігур відомих співаків або можливість зробити якийсь дослід на кшталт тих, про які розказують музейні експозиції, то що робити таким музеям, де інтерактив в принципі важко уявити?

Наприклад. В Женеві є такий собі Будинок Тавель. Це приватний будинок XIV ст., який переобладнаний на краєзнавчий музей. Окрім оглядання дуже цікавих експонатів, відвідувачі можуть фізично втиснутися до маленьких замкнутих приміщень, які раніше слугували сейфами для купців, зайти на круглу башту і подивитись на місто з її вікна, на дотик відчути, що таке справжні торгові ваги N-ного століття, впритул наблизитись до реальної міської гільйотини, яка протягом років "вірою і правдою" слугувала владі міста.

Обмежувальні стрічки в цьому музеї є, це правда, але вони дуже майстерно чергуються із цінними експонатами, до яких мають прямий і безпосередній доступ всі відвідувачі музею. Це робить його не тільки цікавим, але й привабливим для тих, кому набрид YouTube.

Як не треба. Пам’ятаю Харківський історичний музей. Все, що було більш-менш цікавим, містилося або за склом, або за стрічкою. Експозиція притягувала не тому, що вона так влаштована, а тому, що просто історія краю сама по собі дуже цікава. Але її я знаю ще з підручників історії. Пам’ятаю, після візиту в цей музей, коли було холодно і приміщення погано опалювались, подумала, що з тим самим успіхом я могла прочитати про все в Інтернеті, сидячи вдома в теплі та комфорті.

Будинок Тавель, для блогів
фото: Олена Виноградова
Будинок Тавель

4. СТИЛЬ І ДОРЕЧНА СУЧАСНІСТЬ

Як на мене, перше, на що звертає увагу наша підсвідомість — це загальний стиль об’єкта уваги. І це стосується будь-чого: людини, події, місця. І якщо загальна стилістика відповідає певній гармонії, ладу, то далі цей об’єкт сприймається з більшою приємністю і очікуваністю. Відносно музеїв, як закладів культури, очікування гармонії та стилю є очевидним і об’єктивно зумовленим. Стильний музей буде магнітом для відвідувача, а несмак — відштовхне.

Наприклад. Я не буду говорити про таких гігантів, як нью-йоркський МoМА (Музей Сучасного Мистецтва). Відверто, не знаю в Україні чогось, що могло би зрівнятись за масштабами. Але візьмемо будинок-садибу братів Люм'єрів в Ліоні. Це споруда кінця ХІХ ст., власне, тут жили брати і тут народилось кіно.

МоМА, для блогів
moma.org
МoМА (Музей Сучасного Мистецтва)

У цій будівлі немає чогось суперсучасного, але стиль оформлення експозиції відчувається одразу: власний набір шрифтів та кольорова гама для оформлення стендів. Вибачте, але піктограми WC виконані в тому ж стилі, що і таблички під експонатами. Тут неозброєним оком відчувається стилістична єдність всієї експозиції, яка одночасно і дихає сучасністю, і переправляє відвідувача назад, в часи братів Люм'єр.

І ще, у фундації, що завідує музеєм, є власне стильне лого, побачивши яке одразу виникає асоціація з музеєм і іншими культурними проектами цієї установи. Сайт фундації і все, що пов’язано з музеєм зроблені в єдиній стилістиці. Їх ні з чим не переплутаєш.

Будинок-садиба братів Люм'єрів, для блогів
fr.wikipedia.org
Будинок-садиба братів Люм'єрів

Як не треба. Темно-сині таблички на вході з назвами всіх причетних міністерств і обласних департаментів, вибиті позолоченою фарбою, які продовжуються стендами, оформленими червоними літерами із завитками в стилі радянського провінційного клубу, трафаретні літери на підписах експонатів, буклети про музей, надруковані на напівпрозорому папері зеленими літерами друкарським шрифтом, що взагалі не збігається із загальною кольоровою гамою музею, якої, до речі, і не існує. Всі кольори веселки можна зустріти в одному залі. Але головне, щоб побільше жовто-блакитного і символів в стилі калини та тризубів. Тоді, вважай, патріотична-виховна функція виконана, але чи витримує це конкуренцію з усім навколишнім світом?

5. ВІДКРИТІСТЬ СВІТУ

Інтернет дозволив людям не зважати на відстані, часові пояси, мовні бар’єри, соціальні перешкоди тощо. Грамотне використання цього ресурсу може відкрити музею аудиторію цілого світу. Шкода марнувати таку можливість у ХХІ ст.

Наприклад. Я не бачила жодного європейського музею, який не мав би або власного сайту, або принаймні сторінки в Мережі. Окрім державної мови країни музею, завжди є переклад англійською або всього сайту, або найголовнішої інформації, яка на ньому міститься. Дуже багато з них мають опцію придбання квитків чи замовлення екскурсій онлайн, форму для зв’язку з клієнтським сервісом музею.

Наприклад, щоб потрапити до "Таємної вечері" Леонардо в Мілані, потрібно придбати квитки завчасно і тільки онлайн. Зробити це можна навіть пізно вночі чи рано-вранці, сидячи вдома в Україні, і таким чином точно знати свій таймінг під час подорожі столицею моди.

Як не треба. У Київській області в Переяслав-Хмельницькому є прекрасний історико-етнографічний заповідник, фактично музей під відкритим небом. Це один з найцікавіших і найзмістовніших музеїв з-поміж тих, які я відвідувала. Але дізналась я про нього випадково — отримала спам-розсилку від туристичної фірми.

Коли спробувала пошукати щось про нього в Інтернеті, навіть їхати перехотілося. Сайт старий, не інформативний, корисних порад для туристів майже немає. Про переклад англійською для іноземців годі й говорити. Є телефони — щось треба, дзвоніть, питайте. Я підсвідомо подумала, що раз таке на сайті, то уявляю, що там за музей всередині.

Переяслав-Хмельницький, для блогів
фото: Олена Виноградова
Переяслав-Хмельницький, музей під відкритим небом

Поїхала за принципом "все одно більше нема що робити цього дня". Але побачене перевершило початковий скепсис. Повертаючись додому екскурсійним автобусом, я думала весь час: "Чому, ну чому таку перлину не можуть представити гідно? Гарна продумана візитівка в Мережі забезпечила би більший потік туристів і, як наслідок, набагато більше людей би дізнались про справжню українську культуру, такою, як вона була багато століть, а не такою, як її представляли в радянських пропагандистських підручниках". Прекрасний музей, але повністю закритий для світу. Недозволена розкіш в наш час.

Переяслав-Хмельницький, для блогів
фото: Олена Виноградова
Переяслав-Хмельницький, музей під відкритим небом

6. ДОСТУПНІСТЬ

Що може об'єднати маму з немовлям у дитячому візочку, 70-річного пенсіонера, який пересувається тільки за допомогою ролатора, 15-річного підлітка з переломом та батька з двома дітьми? Те, що для кожного з них може бути цікавим провести час в музеї?

Коли я говорю про доступність музеїв, я маю на увазі подвійний дитячий візочок, з яким можна вільно проїхати всією територією експозиції. Сюди ж я додаю пандус з належним кутом нахилу, яким самостійно (і це ключове слово) може піднятись людина на візку. Або ліфт для цих самих цілей. І ще піктограми, дороговкази на місцевості для спеціальних входів і ліфтів та відповідні розділи з маршрутами для різних груп населення.

Також про доступність — це коли людина з поганим зором має можливість роздивлятись експонати зі збільшувальним склом. Або про шрифт Брайля на табличках-підписах до експонатів. Доступність — це ще "сімейний вихідний", коли батьки можуть прийти зі своїми малими дітьми і не переживати, що гомін малюків буде комусь заважати. Доступність — це спеціальні цінові пропозиції для найбільш незахищених груп населення. Доступність музеїв — це про усвідомлення того, що всі ми різні, і про втілену в реальність повагу до бажання кожного бути частиною культури цього світу.

Наприклад. Женевський музей фірми Patek Philippe розташований в старій будівлі із високим цокольним поверхом. Вхід до експозиції починається на першому поверсі, до якого ведуть дуже круті, майже гвинтові сходи.

Я особисто спостерігала картину, як до музею зайшла молода мати з дитиною у візочку, вона спеціальною кнопкою біля входу викликала співробітника музею. Він особисто для неї увімкнув спеціальний підйомник-ліфт, що працює між цокольним та першим поверхом, жінка з дитиною піднялась, спитала щось у касира, подякувала і пішла до виходу. Їй знову викликали підйомник, щоб вона з дитиною за тією ж схемою вийшла з музею.

Жінка пробула в приміщенні не більше 5 хвилин, весь процес підйому-спуску тривав в рази довше, але їй ніхто нічим не дорікнув, всі посміхались, раділи дитині, бажали гарного дня і запрошували приходити ще. Мати не відчувала, що комусь завдає незручностей чи заважає. Вона не відчувала для себе бар’єру зайти в музей. Для неї і з п’ятьма дітьми він буде доступний.

Женевський музей фірми Patek Philippe, для блогів
knowabroad.com
Женевський музей фірми Patek Philippe

Як не треба. Бачили вхід до Національного музею історії України? А спуск у вбиральні та гардероб? Я була в цьому музеї декілька разів. Він просто шикарний. Експонати неймовірні, цікаві екскурсії. Але моя подруга після народження мого похресника і потім його братика вже не ходила туди зі мною. Подвійний візочок з двома малюками туди просто не затягнути. А ще в Західній Європі я часто бачу як люди, яким на вигляд вже далеко за 80, користуються музейними ліфтами для переходу між поверхами експозицій, бо сходи в такому віці це часто виклик.

А в НМІУ європейські пенсіонери, мабуть, побачили би тільки добу кочівників, бо все інше на вищих поверхах, без ліфту. Та що там європейські пенсіонери, українській вагітній жінці там буде важко — на самих поверхах навіть лавочок для перепочинку обмаль. Отака вона історія України — доступна не кожному.

Національний музей історії України, для блогів
toursdekiev.com.ua
Національний музей історії України

7. ІНФРАСТРУКТУРА КОМФОРТУ

Якщо думаєте що музей це тільки про експонати, то ви помиляєтесь. Музей — це про зв’язок сучасної людини з історією, наукою, мистецтвом. І чим в комфортніших умовах відбувається цей зв’язок, тим міцнішим він стає.

Вибачте, але голодній людині з натомленими ногами і забитою однотипною інформацією головою тяжко хотіти духовного збагачення за будь-яку ціну. Тим більше в сучасному світі, коли безкоштовні Інтернет, фото і відео з будь-якого куточку світу, переглянуті в комфортних домашніх умовах, намагаються підмінити будь-який спосіб офлайн-пізнання і саморозвитку. В цій гонитві за аудиторію музеї можуть змагатись лише якщо запропонують своїм відвідувачам такі умови, в яких ті відчуватимуть себе краще, ніж вдома перед екранами власних гаджетів.

Наприклад. Музей мистецтв і історії Женеви розміщений в старій будівлі неймовірної краси. Обійти його за декілька годин неможливо. Тижня теж може не вистачити. Мабуть, саме тому в музеї обладнали кав’ярню. Смачною кавою і легкими закусками можна насолоджуватись і всередині, і на свіжому повітрі у затишному "італійському" дворику серед експонатів, що винесені на огляд під арки.

За гарної погодиу тут сидить багато молоді, художники роблять свої замальовки, розстеливши собі невеликі килимки. Ввечері часто відбуваються камерні концерти для всіх охочих. Якось ми з родиною провели тут всі вихідні: помірний ритм і розслаблена атмосфера, що панують в музеї, забезпечили нам той рівень комфорту, який дозволив забути про час і турботи та насолоджуватись мистецтвом та історією міста Женева.

Музей мистецтв і історії Женеви, для блогів
фото: Олена Виноградова
Музей образотворчих мистецтв міста Шамбері, Франція

Як не треба. Я пам’ятаю зі свого дитинства, як ми з батьками у вихідні ходили в міський історичний музей Дніпра. Півгодини від дому трамваєм, далі якийсь час в музеї, а потім я маленька голодніла, втомлювалась, знуджувалась.

Батьки завжди ламали голову, де б зі мною сісти перепочити, нагодувати і що робити далі. Кінець 90-х — початок 2000-х: біля музею в центрі міста аж нічого для середньостатистичної української сім'ї і кілька дорогих ресторанів для несередньостатистичної. Торговельних центрів з доступними фуд-кортами ще не існувало в принципі, лавочка в холі музею тільки одна і то біля гардеробу, й навіть якщо там і дозволяли з'їсти дитині її бутерброд, то далі все одно треба їхати додому, бо вже і батьки голодні та втомлені.

Старші ходили в музей тільки через мене: вони хотіли показати мені щось більше, ніж наш двір і старий занедбаний парк недалеко. А взагалі ці сімейні культпоходи були для них радше мукою, ніж задоволенням. Саме тому для себе і своїх дітей я хочу кращих музейних умов в Україні.

Музей мистецтв і історії Женеви, для блогів
фото: Олена Виноградова
Музей образотворчих мистецтв міста Шамбері, Франція

8. НЕДИСКРИМІНАЦІЯ

В ХХІ столітті недискримінація, принаймні в розвинутих країнах, частіше означає не стільки відсутність прямої дискримінації (бо за замовчуванням вважається, що це взагалі вже не має права на існування як явище), а скоріше, боротьбу із опосередкованою, прихованою дискримінацією, такою, що іноді вчиняється мимоволі, в силу тих чи інших застарілих традицій чи звичок. Ну і музеї у цій боротьбі, як заклади освіти, науки і культури, відіграють важливу роль.

Наприклад. В Європі дуже поширеними зараз є "татові неділі". Це коли татусі дають можливість мамам зайнятись собою і власними справами і цілий день самі доглядають дітей. Як правило, для цього обирають неділю. В музеях цього дня просто повно чоловіків зі слінгами, в яких мило сплять малюки. А ви ж розумієте, що діти справляють свої фізіологічні потреби не коли їхні мами поруч, а коли вони цього хочуть.

Так от, майже скрізь в музеях пеленальні столики стоять як в жіночих, так і в чоловічих вбиральнях, або під це виділяється спільна унісекс-кімната. Адже тати мають такі ж права і обов’язки з виховання своєї дитини, як і мами.

Також в музеях Женеви традиційно як мінімум раз на місяць є день безкоштовного входу, коли людина навіть з найскромнішими доходами має можливість відвідати всі зали експозицій. Адже незалежно від фінансового становища, кожен з нас є частиною тієї світової культурної спадщини, про яку розповідає музейна виставка.

Також у "дитячі" дні тут заохочується участь в екскурсіях не тільки дітей, а й дорослих членів родини задля розвитку відчуття єдності і взаєморозуміння в родині. Незалежно від віку будь-хто є бажаним гостем музею.

9. УВАГА ДО ДЕТАЛЕЙ

Якщо музей організовує тематичні родинні дні, то чи очікує він маму, яка годує грудьми своє немовля? Такій жінці важливим є хоча би невеличкий, але зручний простір для годування дитини. Поки ця мама годує найменшого, чи зможе тато дістати десь в музеї спеціальний високий дитячий стілець для годування і погодувати старшу дитину? А в цей час чи знайде бабуся вбиральню із низькими дитячими туалетами, умивальниками і сушарками для рук, щоб відвести туди найстаршого, але все ж ще маленького онука?

Такі дрібні деталі не створюють змістовної частини виставки, вони лише показують, наскільки музей зацікавлений у кожному конкретному відвідувачі. Це ніби маленькі магніти, які потенційно здатні притягнути вдячну аудиторію. І чим їх більше, тим на більший потік відвідувачів можна розраховувати.

Наприклад. Ботанічний сад в Женеві називає себе живим музеєм. І це дійсно так. Простір під відкритим небом влаштований за принципом музею. Він має декілька входів: центральний, декілька бокових і декілька дуже віддалених. Не дивлячись на розташування, біля кожного входу є карта-план території з детальними позначеннями та поясненнями місця розташування всіх об`єктів саду. Все двома мовами: французькою і англійською. Кожне пішохідне перехрестя має детальні дороговкази з піктограмами для легшого орієнтування тих, хто не володіє жодною з двох мов.

Ботанічний сад в Женеві, для блогів
фото: Олена Виноградова
Ботанічний сад в Женеві

Кожна рослина позначена табличкою, а біля особливо цінних є таблички з QR-кодами, сфотографувавши які ви будете перенаправлені на інтернет-сторінку з детальним описом всіх цікавих фактів про цю рослину. Тут є також сад запахів і дотиків для тих, хто має проблеми із зором — територія, де підібрані такі рослини, які можна гарно пізнати за запахом чи на дотик. В цьому місці всі таблички підписані також шрифтом Брайля.

Ігрові зони для дітей влаштовані недалеко одна від одної, щоб діти не втомлювались, долаючи великі відстані в саду. Всі ділянки парку оточені лавочками для відпочинку. Вбиральні, відповідно, також не треба довго шукати. Здається, адміністрація цього живого музею подбала про кожен крок, який тут робить відвідувач. Сюди хочеться повертатися ще і ще, бо відчуваєш, що на тебе тут чекають.

Ботанічний сад в Женеві, для блогів
фото: Олена Виноградова
Ботанічний сад в Женеві

Як не треба. Під Києвом є такий музей національної архітектури і побуту під відкритим небом — "Пирогово". Колись ми з друзями вирішили поїхати туди на свято Івана Купала. Територія музею просто неосяжна — якщо погано її знати, дуже легко загубитись, тим більше, що майже ніде не було позначок маршрутів. Про відсутність англійської мови в місці, яке часто відвідують іноземні туристи, взагалі годі й говорити.

Багато експонатів не були підписані і не мали жодних розпізнавальних знаків. Так само росли і рідкісні цінні рослини — те, що вони унікальні, ми дізнавались не з музейних описів, а з розповідей одного з друзів — студента біологічного факультету. Зручностей на територіях, трохи віддалених від центру музею, звичайно не варто було і шукати. Музей феноменальний, цікавий, але настільки непродумані дрібні деталі, що загальне враження від його відвідин було непоправно зіпсоване.

Пирогово, для блогів
фото: Олена Виноградова
Музей національної архітектури і побуту під відкритим небом "Пирогово"

10. ЗАЧІПКИ

Це вже не про сам музей, а про те, що залишається після. Зачіпками я називаю все, що нагадує про враження, емоції, знання, які люди отримують від відвідування музею. Іншими словами — це будь-яка брендована продукція в стилі музею: магніти, брелоки, ручки, сумки, футболки, слинявчики, чашки, кепки, листівки, рушники, закладки для книг та інше.

Ці речі є своєрідними амбасадорами бренду, вони працюватимуть на музей далеко за його межами і зможуть охопити більше лояльної аудиторії, ніж зовнішня реклама на вулицях міста. Якщо музей зможе зацікавити відвідувача придбати такі зачіпки, це значить, що музею все вдалось.

Наприклад. В музеї "Світ Чапліна" у швейцарському Веве одне з приміщень переобладнали на цілий магазин брендованої продукції. Крім стандартних магнітів і брелоків, там можна придбати каблучки і кулони, застібки для краваток і запонки у формі знаменитого кашкета, та і сам кашкет і тростину також, пазли, дитячі книжки, постери найрізноманітніших розмірів з мотивувальними афоризмами авторства Чапліна, гральні карти і музичні шкатулки, окрема зона з книгами про Чарлі Чапліна, декілька видів чашок, блокноти, календарі — все, чого душа забажає.

І навіть складно уявити, але музей настільки вражає, що відвідувачі просто не стримуються на виході і обов`язково щось та й придбають. Наша оселя поповнилась двома красивими філіжанками, з яких ми тепер щоранку п’ємо чай і згадуємо той день у музеї, як один з кращих днів минулої осені.

Музей "Світ Чапліна", для блогів
фото: Олена Виноградова
Музей "Світ Чапліна"

Як не треба. Якось я захотіла своїм друзям іноземцям привезти з Дніпра гарний пам’ятний сувенір. Місцеві бувалі порекомендували мені пошукати щось із символікою у міському історичному музеї. Пам’ятаю своє розчарування, коли на мій запит співробітниця музею сказала, що єдине, що є — це книжка-біографія засновника музею українською мовою і дві керамічні вази місцевого умільця.

Друзям я тоді подарувала цукерки, і вони так і поїхали в свої країни лише з моїми розповідями про величну історію нашого краю, яку забули одразу, як я закінчила її оповідати. Жодних зачіпок, жодних згадок про унікальність степової України.

З 1977 року під патронатом Ради Європи проводиться Європейський музейний форум, який обирає Європейський музей року. Ця відзнака вважається однією з найавторитетніших і найпрестижніших в світі музейної справи.

За майже 40 років існування премії і 27 років незалежності України жоден з наших музеїв не отримував ані головної нагороди, ані жодної спеціальної. А мені би дуже хотілось побачити українські музеї в списках переможців. Адже тоді це означатиме, що хоча б деякі з них задовольняють на сто відсотків звичайний райдер невибагливого туриста.

Залиште свій коментар

Вибір редакції