Діагноз – рак. Довга важка дорога

Поїздка з Чернівців до Києва виявилась пекельним випробуванням, хоча, здавалось би – за транспорт ми обрали реанімобіль.

Два тижні в реанімації чернівецького обласного онкодиспансера минули доволі нудно – біль, знеболювальне, сон, думки про нову хворобу і нове життя. Рутину розбавляли візити друзів та знайомих, а також часті пункції легень – лікарі намагались викачати з них усю рідину, що їм ніяк не вдавалось. Якщо спочатку я трохи боявся цієї процедури, то з часом за появи медиків мовчки та героїчно підставляв їм свою багатостраждальну спину.

Найбільше заважали думки. Наприклад, про те, що буквально два тижні тому на мій день народження товариш подарував мені давно бажану запальничку Zippo – яка навряд чи знадобиться мені у майбутньому (ну хіба згодиться розвести багаття на острові Трістан-да-Кунья у випадку корабельної трощі). Про те, що доведеться пропустити традиційні весняні зйомки – середньовічний фестиваль у Кам'янці-Подільському, приміром – зазвичай, на таких зйомках задоволення більше, аніж самої роботи. Взагалі так, і про роботу забудь надовго. ЗА-БУ-ДЬ.

Зрештою, ми вирішили перебратися у столицю, до Національного інституту раку: тамтешні лікарі, ознайомившись з історією хвороби, бралися вирізати з мене весь непотріб. Основною проблемою було дістатись тієї столиці – незважаючи на те, що за час в онкодиспансері біль у спині майже минув, максимальна дистанція, яку я міг подолати – з десяток метрів до вбиральні і назад.

І отут ми зробили, як виявилось потім, велику помилку. Хоча здавалось би, чому, адже замість темного, галасливого купе потяга, у якому за потреби не викличеш лікаря, ми обрали нафарширований сучасним обладнанням та двома людьми у халатах реанімобіль.

Медичний транспорт обіцяли подати близько дев'ятої години вечора, аби під ранок ми вже були у приймальному відділенні Інституту раку. В узгоджений час до палати увійшли двоє, і в голові продзвенів перший дзвіночок сумнівів – лікарі були вдягнені як лікарі… проте на них не схожі. Перший, у халаті зверху коричневої шкіряної куртки, з борідкою-еспаньйолкою і хитрим поглядом, скидався на копію Волтера Вайта з "Пуститися берега". Другий, дещо молодший – типовий авантюрист в напівспортивній куртці і з поглядом, яким він ніби вибачався за дискомфорт майбутньої поїздки. Ну ок, показуйте, що у вас там, хлопці.

Жалісливі медсестри з реанімації на прощання вкололи мені щось наркотично-снодійне, мене поклали на каталку, каталку – в реанімобіль, і ми поїхали. Майже одразу, через п'ять метрів від онкодиспансера, трусонуло на ямці. Ще раз. Ще двічі. Попри вколоте заспокійливе, мене потроху почав охоплювати жах – якщо машину так трясе на міському асфальті, що буде на трасі, особливо на тих ділянках, де покриття майже немає?

Власним хребтом я відчував особливість конструкції реанімобілю – звичайний вантажний бус, перероблений під медичний – тобто задня підвіска жорстка настільки, аби везти декілька тон вантажу, але аж ніяк не хворого з дружиною, яких кидало салоном на кожній нерівності дороги. Снодійне вивітрилось, руками доводилось хапатись за усі виступи, аби не впасти з ліжка. Лікарі завбачливо сіли поруч з водієм – там, вочевидь, не так сильно трясло. До Києва залишалось трохи більше півтисячі кілометрів.

За години півтори мені захотілось в туалет. Озирнувши усі ці дефібрилятори з пульсоксиметрами, які за час поїздки якимось фантастичним чином не впали мені на голову, попросив у лікарів утку. Мені сказали щось типу "…зараз буде тобі утка" і за кілька хвилин через щілину у дверях я отримав нижню частину звичайної дволітрової пластикової пляшки, відрізану невстановленим тупим предметом. Тоді я зрозумів, що найкращим способом якось пережити цю пекельну поїздку буде снодійне. Проте, введене прямо під час руху, воно не подіяло – на ямах, здається, витрясало усю його ефективність, усі намагання хоча б на кілька хвилин заснути, або навпаки – потуги героїчно триматись у цій сатанинській центрифузі.

Зрештою, о п'ятій ранку реанімобіль загальмував біля входу до Інституту раку – у час, коли ще жодного лікаря на роботі, звісно, не було. Але кого це хвилює, правда ж? Реанімобільний Волтер Вайт та його поплічник витрясли мене з нош у ліжко порожньої палати на очах у розгублених медсестер та поїхали – напевно, поспішали повернутись у Чернівці. Мій організм, своєю чергою, настільки здивувався тому, що ліжко під ним не здригається і не кидає з боку в бік, що миттєво віддався в обійми Морфея.

Знайомитись з місцем, яке на два найближчі місяці стане моєю новою домівкою, я вирішив потім.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook та стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Наступна публікація