Дивлячись у небо

Влітку на Луганщині ранок видається взагалі безкінечним, і в полудень він перетікає так непомітно, що просто втрачаєш відчуття часу.

Коли з ночі їдеш у східному напрямку, сонце викочується просто на тебе. Спершу освітлюється небесна поверхня, ніби звідти, з-поза обрію, працюють потужні прожектори, а потому все це заливається рваним червоним світлом і починається ранок. Влітку на Луганщині ранок видається взагалі безкінечним, і в полудень він перетікає так повільно й непомітно, що просто втрачаєш відчуття часу серед усього цього тягучого солодкого потоку світла й зелені, який огортає й тримає тебе в собі, мов бурштин комаху.

Сонячний пил лежить на всьому, на піску горять опалі абрикоси – літо сягає своєї глибини, час завмирає і на якусь мить зупиняється, ніби підліток, що пірнає в глибоку й теплу ставкову воду, сягає мулистого дна, торкається ґрунту, застигає посеред в'язкого потоку, наскрізь просвіченого сонцем, потому відштовхується й рухається вгору. Так і це літо – ще якусь мить, кілька днів, короткий проміжок завмирання й очікування й усе поверне на осінь. Все буде так, як і повинно бути.

Міст через Айдар ремонтують, тому звертаємо вбік, їдемо розбитою вулицею вздовж правого берега, але звертаємо десь не там, повертаємо кудись не туди, зупиняємось серед сонної вулиці. Місцеві активно користуються велосипедами. З автівок тут переважно "Жигулі" – чимось іншим і не проїдеш. Я ці "Жигулі" з дитинства пам'ятаю, щоправда тоді вони видавались чимось по-справжньому яскравим і космічним. Зрештою, все життя в дитинстві видається яскравим і космічним, дивно було б, якби було інакше. Минуло тридцять років, і світ устиг докорінно кілька разів змінитись, а ось вони й досі є тут основою дорожнього руху – потягані зогнилі автівки, що старіли разом зі своїми господарями, продовжуючи, втім, їм вірно служити.

Вони й подібні між собою – старі автомобілі й старі водії: пережили свій час, розійшлися з ним, відійшли вбік, зупинились, стоять, дивляться, як час безнадійно їх обігнав, як він зникає в сонячному мареві, навіть не озираючись у їхній бік. Стоять під прохолодними, схожими на церкви, продуктовими магазинами, потому заводять свої обдерті "Жигулі" й поповзом рухаються вищербленими дорогами, оминаючи ями, яких щороку стає все більше на цих запилених вуличках. А так усе, як і тридцять років тому.

А що тут, власне, було тридцять років тому? Такі ж залиті сонцем дні, золото пшениці, що тягнеться до крейдяних гір, передчуття нового врожаю. Дорослі говорять про погоду, стоять, дивлячись у небо, розглядають хмари, ніби сусідську худобу, скаржаться на дощі, скаржаться на посуху, скаржаться на град – заговорюють погоду, бідкаються, думаючи про те, яким буде цьогорічний врожай, що можна буде цього року взяти з землі. Дивний безкінечний досвід спілкування з землею, яке влітку стає особливо близьким, коли до ґрунтів ставляться, наче до близьких родичів. Ось це за тридцять років напевне не змінилось – крім землі тут, за великим рахунком, нічого немає. Та й нічого не треба. Хіба що сільськогосподарська техніка так само постаріла, стоїть на фермерських обійстях, нагрівається під липневим сонцем, чекає своєї черги. Літо в розпалі, але часу вистачить на все.

Пізно ввечері вибираємось назад. Сонця вже немає, проте небо на заході ще довго горить і світиться. Містечка тихі й порожні, світла майже не горять. Лише під деревами сидять підлітки. Про щось говорять, сміються. День був довгий, хоча втоми немає. І розчарувань немає. Ніхто не хоче спати, всім шкода часу на сон і самотність. Поспішають дорослішати. Поспішають жити. Все лише починається. Ще нічого не було. Ще ніхто не сказав їм про те, що це не останнє літо, що часу справді вистачить на всіх.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції