Коли я говорю про Крим, у мене немає ностальгії за безнадійно втраченим.
Доки не почався сезон, можна сприймати все таким, яким воно і є: це ось гори – наповнені камінням і травою, це ось сухі сосни, що нагріваються після зимових вітрів, це ось вулички, що ламано сповзають униз, до моря. А там, внизу, власне, море – зелене й пекуче, схоже на розбите дзеркало, що відбиває сотні променів та згустків світла, ламає відображення, міняє твою оптику, спалахує на сонці, відбивається в небі. Доки сезон не почався, можна сприймати його в чистому вигляді – без криків і гамору, без музичного супроводу, без кольорової реклами, без нав'язливої торгівлі. Ті, хто по-справжньому любили Крим - приїздили туди "не в сезон".
Ще вночі повітря холодне й свіже, довколишні кольори приглушені й тьмяні, але небо вже нагадує квітку, що ось-ось має розпуститись – можна вже вгадати всі кольори й відтінки, які проступлять у ньому за тиждень-другий, можна вже домальовувати в уяві все те світло й тепло, якими буде виповнено обрій. Але доки не почався сезон, вся ця курортна інфраструктура має вигляд розбитий і потяганий, і зачинені бари на узбережжі схожі на кораблі, що їх викинуло море – слід буде все приводити до ладу, ремонтувати, правити, наводити свіжою фарбою вибляклі літери, виставляти на вивісках нові ціни, згідно зі зміною курсу та ситуацією в країні, частиною якої вся ця інфраструктура є.
Відчуття країни, її присутність – загалом найбільше питання. Є прапори на адміністративних будівлях, є національна валюта, але є і постійна тінь сусідньої країни. І є складні стосунки з цією сусідньою країною, і є постійна непроговореність багатьох питань. Нині, "заднім числом", легко виступати аналітиком, стверджувати, що все було наперед вирішено, що все було зрозуміло. Мені ось далеко не все було зрозуміло.
Скажімо, не все було зрозуміло в Бахчисараї, куди ми приїхали до друзів, кримських татар, в їхній культурний центр, подивитись велику виставку живопису. Теж, десь у квітні, доки не почався сезон. Не зрозуміло було, що робити з їхньою пам'яттю, в якій далі вміщається стільки болю й розпачу, стільки смутку й гіркоти. Виставка стосувалась передусім депортації – втрати дому, втрати рідних та близьких, вигнання, зневаги, відчаю. Але в більшості цих робіт, навіть найбільш болючих та гірких, все одно проступала впевненість у тому, що вони повернуться до своїх домів, що шлях назад, додому, обов'язково буде пройдено, що батьківщина чекає на них, що справедливість, зрештою, буде відновлено.
Нині, «заднім числом», легко виступати аналітиком, стверджувати, що все було наперед вирішено, що все було зрозуміло. Мені ось далеко не все було зрозуміло.
Тоді, кілька років тому, важко було дати однозначну відповідь на те, наскільки ці сподівання справдились – наскільки вони повернули собі свою батьківщину, наскільки справедливість справді відновлено. Тоді багато питань потребували відповіді – і відповіді на багато питань були доволі незручними. А ось минуло кілька років, і ці питання звучать цілком інакше. Весь їхній живопис, всі їхні біль і гіркота набули враз нової ваги, нового значення. І все це звучить особливо виразно навесні, на початку сезону, коли багато хто ладен робити вигляд, що нічого особливого не сталось, що все гаразд, що все це не так важливо, що достатньо просто тішитись цьому морю – вічному й безтурботному, такому подібному на дзеркало, що відбиває всі наші радощі та жалі.
Коли я говорю про Крим, у мене немає ностальгії за безнадійно втраченим. Є почуття злості, яке виникає щоразу, коли стикаєшся з несправедливістю. Є природне бажання підтримати тих, кого ця несправедливість торкнулася безпосередньо й особливо ґвалтовно. Тих, хто змушений залишити власні домівки. Тих, кого було кинуто за грати. Тих, хто вимушений уживатися з новою несправедливою реальністю. Бажання підтримати не постає з почуття безнадії. Скоріше навпаки – воно керується твердою впевненістю в тому, що справедливість буде поновлено.
Крим не втрачений. Крим – відібраний. А все відібране так чи інакше треба повертати. Тому справа зовсім не в ностальгії. Справа в почутті справедливості. Все повернеться, все стане на свої місця. Вигнанці будуть знову обживати будинки, які вони змушені були залишати, злочинці повинні будуть відповідати за скоєні злочини, а всім нам доведеться змиритися з тим, що світ ніколи не буде таким, як раніше. Він буде іншим. Сподіваюсь – відповідальнішим і справедливішим. Так має бути. Так воно і буде.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!