Інклюзія — це доступність

Інклюзія — це доступність

Фото: ТСН.ua

Ми маємо розвивати потенціал людей з інвалідністю, створювати рівний доступ. І тоді в нас з’являться нові Реї Чарльзи та Стівени Хокінги.

Сьогодні понеділок. Я прокинувся після Форуму інклюзивності. У Міжнародний день людей з інвалідністю. А вчора наша ініціатива Доступно.UA вперше в Україні відзначила нагородою доступні кафе, музеї, бібліотеки та навіть суд. Наразі ми живемо в реальності, де безбар’єрність — це те, чим варто пишатися, її необхідно відзначати й розповідати про неї на широкий загал.

Може скластися враження, що питання людей з інвалідністю дуже складне та багатогранне. Як їх правильно називати, навіщо їм потрібна та безбар’єрність, як зробити її правильно. Насправді, це дуже й дуже просто. Все вирішує виховання. З дитинства в мені виховали однакове ставлення до всіх та необхідність, перш за все, бачити в людині людину. І пам’ятати, інвалідність — це вторинний фактор, фоновий.

Коли вісім років тому я отримав травму, правильність цієї тези лише укріпилася. У тому сенсі, що я ніколи не сприймав людей якимись інакшими. Так, кожна людина має свої особливості, але ті чи інші порушення здоров’я не є перешкодою. І тому мені важко говорити з точки зору тих людей, які не можуть щось запитати чи заговорити до людини на візку. Бо вважають їх інакшими, нецікавими чи бояться їх. Є людина, і є інтерес людини. Це природньо.

Може скластися враження, що питання людей з інвалідністю дуже складне та багатогранне. Як їх правильно називати, навіщо їм потрібна та безбар’єрність, як зробити її правильно. Насправді, це дуже й дуже просто

Відкрию вам секрет: серед нас багато нецікавих особистостей. Для вас, для мене, для кожної людини. З кимось розмова може не зав’язатися, бо ви різні: не збігаються смаки, погляди або ви маєте різне культурне підґрунтя. Найбанальніша фраза, що вигадало людство, одночасно може бути найбільшою правдою — всі люди різні. Хтось в поганому гуморі, та не хоче підтримувати розмову. Або ж людина заточена на себе, "всередину" так би мовити. І тому їй комфортна самотність та небажання спілкуватися. І скільки протилежних випадків. Скільки глибоких розмов з незнайомцями, коли зовсім не відчуваєш незручностей. Неважливо, є інвалідність чи ні.

Наше, українське, суспільство вже давно пройшло точку неповернення. Як і в багатьох інших питаннях можна сказати, що великий вплив на зміну свідомості та потужні зрушення почалися з часу Революції гідності. В ті дні, коли ще тільки почалися перші протести вже більше людей почали ставитися інакше, особисто по відношенню до мене. В один з таких вечорів у центрі Києва я протягом тривалого часу чекав на тролейбус. Несподівано на зупинці пригальмувала автівка, водій запропонував підвезти мене. Я розраховував хіба до іншої зупинки, автобусної, на Палаці спорту. Проте він наполіг та відвіз мене з центру до самого дому, аж на околицю міста. Ми поговорили про те, що відбувалося на Майдані та в країні. Для мене, це був такий початок зміни свідомості людей.

У центральному парку Дніпра звели інклюзивний майданчик

У центральному парку Дніпра звели інклюзивний майданчик

Роки три тому, коли я співзаснував Доступно.UA, і на вчорашньому Форумі, я почув від інших людей та зрозумів, що відтоді сталися більш систематичні зміни. Люди почали не просто задумуватися, а й об’єднуватися в групи, в ініціативи, які поширюють як ідеї доступності, так і толерантного ставлення не тільки до людей з інвалідністю. А й загалом до інших груп, до "інших людей", так би мовити. Як у нас в Україні прийнято поки що використовувати такі терміни — "не такі, як я".

Хоча в принципі у нас в суспільстві так завжди було. І тому питання толерантності — це питання людяності. І це найважливіше. Коли ти людяний, в тебе немає цих перешкод. Є страх зробити щось неправильно, але страх і заважає нам розвивати толерантне суспільство. Ми хочемо знайомитися, спілкуватися з людьми, але боїмося. І якщо в когось цей страх перед гарною дівчиною, чи перед відомою, або скоріш медійною людиною. То в питанні людей з інвалідністю — цей страх через наявність інвалідності.

Але як медійні особи, так і особи з інвалідністю — вони в першу чергу люди. Особисто мені пощастило бути в обох групах: і в людях з інвалідністю, і в медійних. Проте я так само люблю спілкування з людьми. Інші люди з інвалідністю хочуть того самого спілкування та залучення в життя суспільства. Вони готові працювати над тим. Єдине що, дуже важливо — створювати відповідні умови, в яких людина зможе реалізувати себе. Якщо це людина на візку, то ми говоримо про архітектурну доступність.

Зараз наше суспільство вже частіше згадує про людей з інвалідністю. Можливо, з часом цей день стане днем звіту про те, що зробили

Міжнародний день людей з інвалідністю — це не свято. Це день привернення уваги до цього питання, до людей. Зараз наше суспільство вже частіше згадує про людей з інвалідністю. Можливо, з часом цей день стане днем звіту про те, що зробили. Не того, що ми ще маємо зробити, і як все погано. І ми будемо уникати риторики, що давайте допоможемо "цим" людям. Кинемо їм гречки, подаруємо якусь пачку печива та ще якоїсь їжі.

Це день, в який має бути привернена увага до рівності, до доступності. До доступу до всього того, до чого мають доступ люди без інвалідності. Варто розуміти, що хоч в цей день ми більше згадуємо про людей з порушеннями здоров'я, але це потрібно кожному в той чи інший період життя. Якщо брати архітектурну доступність, то точно кожному. Адже кожен в той чи інший період життя відноситься до маломобільних груп населення. Це також і люди з дитячими візками, діти, люди літнього віку, ті, хто тимчасово отримав інвалідність (зламав ногу, наприклад). Ба більше, навіть ті, в кого важка валіза. То хіба не легше тоді користуватися пандусом чи ліфтом та уникати подолання височенних бордюрів та сходів ледь не до неба?

Учасники туру "Ті, що вражають" завітали до Краматорська

Учасники туру "Ті, що вражають" завітали до Краматорська

Суспільство в світі доросло до того рівня свідомості, коли не думає про мінімальне забезпечення себе. Створення комфорту тільки для себе. Ми створюємо комфорт для всіх. Чим більше людей має цей комфорт, тим більш різнобарвне наше суспільство. Тим більше різних людей, ідей, реалізацій, мрій відбувається в нашому житті. Тому що люди з інвалідністю мають величезний потенціал. І його потрібно розвивати.

Уявіть світ без музики Бетховена. Без пісень Рея Чарльза. Без президента Франкліна Рузвельта. Без наукових праць Стівен Хокінга. Вони робили речі, непосильні для людей без інвалідності. Це приклад до того, наскільки важливо й потрібно створювати всім рівний доступ. Тому що така людина може перевернути життя всієї планети. Це безцінно. А ми їй просто не дали такої можливості.

Навіть не треба йти за моря, щоб знайти гідні приклади. Відмотаймо годинники до вересня 2016 року. Паралімпійські ігри в Ріо. Згадайте наше піднесення від перемог українських паралімпійців. Згадайте радість від кожної медалі. Згадайте гордість за країну. Третє загальнокомандне місце. 117 медалей, з яких 41 золота. Наші спортсмени залишили позаду таких гігантів, як США, Австралія та Німеччина. Ні, звичайно, я не закликаю зробити всіх українців з інвалідністю спортсменами. Розвивайте потенціал таких людей, створюйте рівний доступ. І тоді в нас з’являться нові Реї Чарльзи та Стівени Хокінги.

Сьогодні понеділок. Я прокинувся після Форуму інклюзивності. Я хотів би завтра прокинутися в світі, де не потрібні форуми та нагороди за доступність. Ми вже рухаємося в правильному напрямі. Я обов’язково прокинусь ранком, коли такі нагороди стануть непотрібними. Хай не завтра, але одного дня.

Повʼязані теми:

Наступна публікація