Незалежність duty-free

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Чого може повчитися Україна у Сан-Марино — крихітної європейської держави у 15 разів меншої за один лише Київ.

Ось так їдеш собі Італією, насолоджуєшся красою, і непомітно проїжджаєш повз дорожнього знаку з написом "Dogana", — в перекладі "Митниця". І начебто народ навколо тебе говорить так само мелодійно, італійською, але синьо-біле полотнище з трьома вежами посередині нагадує, що відтепер ти — в іншій країні. Якщо називати її офіційно, то ім'я у країни буде довгим і трохи дивним — Serenissima Repubblica di San Marino або Найсвітліша Республіка Сан-Марино. Але можна і фамільярно. Просто Сан-Марино.

Сан-Марино_11
фото: Андрій Цаплієнко
Прапор Сан-Марино

Тут все якесь неймовірне. Казкове. Починаючи з розміру. Площа держави всього лише 60 квадратних кілометрів. Для порівняння — площа Києва майже 900 квадратних кілометрів. У 15 разів більше. Але в деяких державних питаннях розмір не має значення. Наприклад, в питанні самоідентифікації. Здавалося б, що це за аномалія така: з усіх боків Італія зі своїм триколором, а посередині якийсь двокольоровий прапор? І народ там наче ж братський, італомовний.

"А чи не звільнити нам цей народ?" — могла б подумати в такій ситуації одна велика держава. Самі-знаєте-яка. Але за всю історію Сан-Марино суміжна держава, тобто Італія, її жодного разу не окупувала. Хоча міждержавні відносини часто ставали жорсткими і майже ворожими. Під час Першої світової маленька республіка офіційно тримала нейтралітет, і велика сусідка Італія, яка воювала на боці Антанти, підозрювала, що з території Сан-Марино працюють австрійські шпигуни. Італійці обрізали всі комунікації, залишивши Сан-Марино без зв'язку і світла.

Нейтралітету, — чим невдоволений був Муссоліні, — країна дотримувалася і після початку Другої світової. Втім, це не врятувало гірський анклав від британських авіаударів.

За всю історію Сан-Марино суміжна держава, тобто Італія, її жодного разу не окупувала. Хоча міждержавні відносини часто ставали жорсткими і майже ворожими

А у вісімдесяті між Сан-Марино і Римом виник фінансовий конфлікт. Справа в тому, що гірська республіка — це офшорна безподаткова зона, і тут пишним цвітом розквітнув гральний бізнес. Гроші текли рікою, причому з Італії. І тоді італійський уряд нагадав санмаринцям про Першу світову, пригрозивши ще раз обрізати комунікації. Але, повторюся, до окупації жодного разу не доходило.

Засновником Республіки вважається святий Марин. Звідси і назва — Сан-Марино. Історія цієї людини дивна, неймовірна. Він народився на території сучасної Хорватії, на острові Раб, але був змушений тікати звідти після того, як імператор Діоклетіан почав переслідувати християн. За одними відомостями, каменяр на ім'я Марин брав участь в будівництві стін Равенни і, тільки-но робота була закінчена, став шукати усамітнення в горах. За іншими, якась божевільна жінка впізнала в ньому свого непутящого чоловіка-втікача, і Марин, не вступаючи з нею в суперечки, пішов у гори.

Як би там не було, 3 вересня 301 року н.е. він закінчив вирубувати в горі Монте-Титано печеру, і цей день відтепер називають днем ​​заснування Республіки. Тобто, формально анклав Сан-Марино є однією з найстаріших держав світу. І найдавнішою з республік — їй 1717 років. Втім, можна сказати інакше. Республіці сімнадцять і ще раз сімнадцять.

Святий Марін тут буквально на кожному кроці. У камені, пластику і живописові. У вигляді малюнків, скульптур, барельєфів і вітражів. Я захоплююся цим каменярем. Можливо, я помиляюся, але мені він чомусь нагадує Григорія Сковороду. Того самого, якого світ ловив, але не впіймав. Переслідували на батьківщині — вирушив за море. Переслідували на чужині — пішов в гори. А за ним слідом потягнулися такі ж самі, як він. Як то кажуть, "люди схожої долі". Мрійники і волелюбці. Таких, щоправда, набралося дуже багато. Довелося от цілу республіку організовувати.

Сан-Марино_10
фото: Андрій Цаплієнко
Святий Марин на барельєфі

Загалом, світ постійно намагався наздогнати Святого Каменяра. В той чи інший спосіб. Кажуть, що останні слова засновника Сан-Марино були вельми загадкові: "Я залишаю світ вільним від цих обох людей". Тлумачі досі сперечаються, про яких саме людей йшлося. Але хіба важливо, як їх звали? Важливо, що він до кінця своїх днів марив свободою. Саме це слово, Libertas, можна прочитати на синьо-білому прапорі Найсвітлішої Республіки.

Так вже вийшло, що саме дві людини управляють Сан-Марино. Їхня колективна посада називається "капітан-регенти". Принцип двовладдя тут зберігається від Середньовіччя. Капітан-регентів переобирають кожні півроку, тож політичне життя в Сан-Марино — суцільна передвиборча кампанія. З першого квітня країною керує дует Маттео Кіяккі — Стефано Пальміері.

Сан-Марино_5
фото: Андрій Цаплієнко
Головна площа міні-країни разом з Палаццо Публіко — будівлею, де розташовується Генеральна Рада (парламент) і резиденція капітан-регентів

У Сан-Марино є й власна армія. Ця армія до пари країні — маленька, але горда. Якщо говорити відверто, то найменша в світі. Сьогодні в ній служать 80 осіб. Повторюю літерами: вісімдесят бійців. При цьому в крихітному військові є окремі види збройних сил. Зокрема, артилерія. Ці чолов’яги в червоних штанях, зелених камзолах і синіх кепках вважаються місцевими спецпризначенцями, Guardia di Rocca, що в перекладі означає "Підрозділ Охорони Фортеці". Різнобарвна форма може видаватися опереточною, а рушниця музейною, та зовнішній вигляд, як правило, оманливий: ці хлопці ставляться до своєї справи дуже серйозно і чудово впораються з будь-якою сучасною стрілецькою зброєю.

Сан-Марино_13
фото: Андрій Цаплієнко
Бійці Guardia di Rocca охороняють капітан-регентів

Втім, боятися тут варто не хлопців в зеленому, а дівчат в жовтому. Найдивовижніше, на мій розсуд, поліцейське забарвлення в світі. Я мало не перейшов вулицю на заборонний сигнал, але дівчина-поліцейська суворо зупинила мене одним поглядом. Так жорстко подивилася, що я одразу збагнув: з цією краще не сперечатися. Взагалі-то, тут не звикли порушувати закони. Від початку століття за ґрати в Сан-Марино відправили лише одного місцевого, в 2011 році, так що гірська республіка об'єктивно є найбезпечнішою державою світу. Статистично. Наша подяка суворій дівчинці в жовтій формі!

Сан-Марино_12
фото: Андрій Цаплієнко
Дівчина-полісмен. Одним рухом руки керує цілою країною. Відразу ясно: норовливий буде покараний

Тут неймовірно красиво. Зі стін фортеці на вершині Монте-Титано можна побачити, як симпатичні поселення чіпляються з усіх боків за гірські схили, а десь на сході синє небо змішується з таким само синім морем. Але, треба зізнатися, люди здебільшого їдуть сюди не заради краси, а заради вигоди. Я вже, здається, говорив, що Сан-Марино — це один величезний "duty-free" площею 60 квадратних кілометрів?

Сан-Марино_7
фото: Андрій Цаплієнко
Краєвид з гори Монте-Титано

В мікрореспубліці немає великих податків, тому ціни на будь-який товар значно нижче за італійські. Норкові шуби, шкіряні куртки, взуття та інший модний мотлох, — тут цього добра хоч греблю гати. Багато, правда, й підробок. Та це не зупиняє покупців, особливо з Росії. А їх тут багато, як ніде. Причому, це, як правило, класичні вперті тітки з пластиковими баулами, які готові пройти крізь вогонь і воду в гонитві за товаром. Готові на смерть стояти в боротьбі за кожний євроцент. Загалом, це той тип, від якого я, чесно кажучи, відвик.

І ось сиджу, спостерігаючи за тим, як така собі парочка тіток-несучок рухається стародавньою бруківкою. На відстані десяти метрів одна від одної. Майже поруч. Але чомусь спілкуються за допомогою крику. Бо так звикли. "Лена, там курточки! Кожаные! Всего за пятьдесят! Берем?" — сигналить перша другій. Величезний червоний пластиковий пакет та переконливі габарити не залишають їй шансів загубитися серед туристів.

Сан-Марино_4
фото: Андрій Цаплієнко
Тітки з Росії з пластиковими баулами

"А шубы? Шубы где, Зина?" — волає інша замість відповіді. "Да успеем шубы. Давай сначала курточки", — наполягає та, яку назвали Зіною. І обидві починають скуповувати модне шмаття узгоджено. Як два капітан-регенти.

Втім, місцевим продавцям абсолютно, як то кажуть, "по цимбалах", хто у них скуповує товар, росіяни чи українці. І крамарі, на жаль, щиро не розуміють, чому ти обурюєшся, коли до тебе звертаються "Russo".

Не хотів би видатися необ'єктивним, але скажу, що українці на тлі росіян виглядають в Сан-Марино куди більш по-європейському. Можливо, тому що російських "човників" тут більше, ніж українських. А, можливо, й тому, що українців в Сан-Марино приваблюють інші цінності. Росіяни приїжджають сюди, оснащені сумкою і цінниками. Українці — мапою і путівниками. Щойно російські тітки зникли десь за рогом, я звернув увагу на групу співвітчизників. Вони стояли, розглядаючи план Монте-Титано. Шукали музеї, пам'ятки.

Сан-Марино_3
фото: Андрій Цаплієнко
Українці у пошуках Музею Тортур

Обговорювали, як швидше і куди пройти, на що цікавіше тут подивитися. Мені чомусь здалося, що час у них був обмежений. Можливо, побоювалися відірватися від екскурсії. Можливо, поспішали на літак. Тож зробили свій вибір між вигодою та історією. Вони запитали мене українською: "Ви не знаєте, де тут Музей Тортур?" Мабуть, впізнали журналіста. А, може, якось по обличчю зрозуміли, що свій.

Де розташований цей музей, я не знав. Та через деякий час вирішив завітати туди слідом за співвітчизниками. Важке враження, мушу чесно зізнатися. У музеї зібране знаряддя тортур різних епох. Причому, більшість експонатів, дійсно, колись використовували за призначенням. Диби, якісь гаки, мечі катів, пояси незайманих, крісла допитів, "залізні діви". Літня касирка пускає сюди людей всього за вісім євро. А журналістам знижка. Адже музей заснований "Amnesty International".

"Це все справжнє?" — уточнив я у касирки.

"Так, все, крім "нюрнберзької діви", справжнє, — підтвердила жінка непоганою англійською. — Все, що бачите, знайдено "Amnesty International" в старих замках, монастирях, тюрмах, а ось "діви" так і не знайшли. Довелося створювати копію за гравюрами".

"Моторошно на все це дивитися", — вів я розмову далі.

"Знаєте, моторошно не тут, а ззовні, — сказала касирка несподівано, — тому що розумієш, що людство не навчилося бути добрим. Ось дивишся телевізор і розумієш, що середньовіччя не закінчується".

Чесно кажучи, цей коментар мене спантеличив. Неочікувано. В заможній Європі зазвичай не говорять на екзистенційні теми. Особливо, прості касирки.

"А ви звідки?" — запитала вона мене.

"З України", — зізнався я.

"Так, Україна. У вас війна. Не мені вам розповідати", — сумно сказала літня жінка. В її словах я почув розуміння. Що теж рідко трапляється в Європі.

І тут повз нас на вихід продерлись двоє. Чоловік та жінка. "Все это полная фигня, — сказав "на великом и могучем" чоловік жінці, зачепивши випадково вітрину з експонатом. — Они нас этим, что ли, пугать собрались?"

Не знаю, чи розуміла касирка російську або ж просто вловила агресивну інтонацію. Але, тільки-но ці двоє вийшли, вона якось вибачливо сказала "Russians". І знизала плечима.

Ну що ж. Добре, хоч тут нас розрізняють.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Вибір редакції