Початок літа

Як добре, що тут, на цих крейдяних берегах, не було артобстрілів, що вони змогли за себе постояти.

Важливим було саме розуміння того, що літо лише починається, що воно ось перед тобою – всі його три місяці, всі до останнього дня. Три місяці видавались безкінечністю, можна було забути про час як такий. Часу не існувало – три літні місяці розчиняли його, позбавляли будь-якої предметності. Попереду була безкінечність, ти мав час на все, можна було нікуди не поспішати – все сонце цього світу, вся його спека й усі його сутінки належали тільки тобі. Прокидайся й починай жити. Викидай шкільну форму й починай любити життя.

Відчуття безкінечності зароджувалося ще з квітня, щойно починалися перші по-справжньому теплі дні. Тепло й сонце дезорієнтують. Вони переконують тебе якомога скоріше скидати весняну куртку й теплу шапку. Оскільки сонце – це початок безконечності. Ось щойно зійшов сніг, пробилась перша трава, а отже слід тішитись життю, і навіть якщо завтра знову випаде такий несподіваний і такий образливий останній квітневий сніг – він усе одно нічого не змінить, не зупинитись час, не поверне його назад, і справою принципу буде тепер не одягати шапку, що б не було, як би не складались обставини.

Літо відчувалось тілом, кінчиками пальців, воно підступало, напливало, ніби морська вода, воно було бажаним і очікуваним. А ще неминучим. І неминучість його робила світ невимовно прекрасним. Таким він, світ, буває лише навесні, коли ти фізично відчуваєш наближення літа, і напевне знаєш, що його не зупинить ніщо.

А потому починалося, власне, літо. Починалося й проминало так швидко, що ти не встигав навіть шкодувати за втраченим. Все це нагадувало витрачання грошей, які ти не заробив чесною й тяжкою працею – легко прийшло, легко зникло, лишивши по собі терпкий присмак насолоди й проминання. Ніби людина, що потрапила до строкатого галасливого виру, ти час від часу здригався на згадку про те, що ось уже закінчився червень, а ось уже добігає середини липень, а ось уже і серпень починається, і навіть тут, усе одно, попри все – лишається ще три тижні цього п'янкого неймовірного літа, три тижні невичерпних запасів сонця, три тижні тепла й легкості, непоквапливості й безтурботності.

Потому з трьох тижнів лишається два, потім десять днів, потім останній тиждень. У повітрі вже легко вгадується металевий присмак холоду, зелень прокреслюється першими золотими нитками – за кілька тижнів почнеться осінь, почнеться, а ти навіть не помітиш, навіть не встигнеш сприйняти її як належне. Але це ще коли буде, це ще так далеко, що про це й не варто говорити. А про що варто говорити? Про радість і відчуття щастя, яке забиває легені щоранку, щойно вибігаєш із дому надвір, щойно заплющуєш очі від гострого сонячного проміння й вдихаєш на повні груди випалене степове повітря. Так може бути лише в дитинстві. Так може бути лише вдома.

Я думаю таку річ, не пов’язану ні з дитинством, ні з пам’яттю – як добре, що тоді, три роки тому, тут усе завершилось саме так, як завершилось

…Мама розповідає про новини. Передусім, ясна річ, про погоду. Це ж важливо – знати, яка в них там погода, що там діється над ними в літньому небі північної Луганщини. Вчора дощило, говорить, сьогодні ніби нічого. Я уявляю, який це все має вигляд. Зранку повітря густе й насичене. Від їхнього дому, якщо піднятись на ближчий пагорб, видно правий високий берег Айдару. Крейдяні схили срібно горять у ранковому сонці. І з голосів чути лише пташині. І зелені стільки, що за нею губиться все життя. Але сонце влітку підіймається швидко й непомітно, прогріває вологий ґрунт, прогріває траву й потрісканий асфальт, і вже до обіду все знову дихає теплом і світлом, і життя видається безкінечним, таким, яким воно й має видаватися влітку, коли все зріє й достигає.

А ще я думаю таку річ, не пов'язану ні з дитинством, ні з пам'яттю – як добре, що тоді, три роки тому, тут усе завершилось саме так, як завершилось. Як добре, що вони тут усі змогли за себе постояти. Як добре, що тоді, три роки тому, сюди ввійшла армія. Як добре, що тут, на цих крейдяних берегах, не було артобстрілів, що тут не було штурмів і наступів, не було спалених будинків, що звідси ніхто не мусив тікати. Ну крім тих, звісно, для кого ця – наша – армія була від початку чужою. Добре, що вони зранку переймаються погодою, а не обстрілами. Добре, що вони всі переживають літо в своїх домах. Це дуже важливо. Так і повинно бути.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: